У дисертації проведено теоретичне узагальнення та вирішено наукове завдання, яке полягало у виявленні й узагальненні історичного досвіду ІПВ провідних країн світу на війська та населення противника у 1939 – 2000 рр., висвітленні його особливостей, встановленні тенденцій і закономірностей, визначенні можливих напрямків використання набутого досвіду у ЗС України. Основні наукові та практичні результати дисертаційної роботи такі: Аналіз історичної та військової літератури показав, що ІПВ на війська та населення противника (1939 – 2000 рр.) в наукових працях висвітлено недостатньо. Встановлено, що переважна більшість робіт має здебільшого публіцистичний характер, значною мірою заполітизована і не в повному обсязі відповідає об’єктивності наукових розробок, містить іноді суперечливі положення та висновки. Дослідження показало, що питання ІПВ на війська та населення противника пов’язані зі знаннями різноманітних наук (психологія, соціологія, політологія, етнографія, філологія та ін.). Додержання принципів науковості, об’єктивності, історизму, комплексності та всебічності, дослідження явищ у їх розвиткові, взаємозв’язку та взаємозалежності; філософські категорії загального й одиничного, характерного та особливого, причини і наслідків, форми і змісту, системи, структури й елемента, цілого і частини та ін. дозволило провести дисертаційне дослідження. Здійснений науковий аналіз поглядів на сутність і зміст понятійного апарату стосовно ІПВ на війська та населення противника у другій половині ХХ століття свідчить, що: більшість американських учених підтримують думку про ідентичність понять „інформаційне протиборство” та „інформаційна війна”; російські вчені більше схиляються до визначення „інформаційно-психологічна війна”, „психологічна операція”, „психологічна боротьба”. Автор підтримує українських науковців і запропонував визначити ІПсО як сукупність узгоджених і взаємопов’язаних за метою, завданнями, місцем і часом інформаційно-психологічних дій та акцій впливу на морально-психологічний стан воєнно-політичного керівництва, особового складу військ, населення противника та дій щодо вогневого ураження (знищення) об’єктів інформаційної інфраструктури, радіоелектронного подавлення його телекомунікаційних систем, а також протидії ІПВ на власні сили та засоби, що здійснюються одночасно і послідовно за єдиним замислом і планом для вирішення визначених завдань у встановлений період часу. Незважаючи на термінологічні розбіжності, найважливішим проявом інформаційного протиборства є ІПВ – вплив на психіку (свідомість і підсвідомість) людини сигналами вербальної (семантичної) інформації. Каналами поширення сигналів виступають друковані засоби інформації, радіо-, телекомунікаційні системи, окремі особи. В результаті аналізу літератури автор установив три періоди формування ІПВ. Перший період умовно поділено на два етапи становлення основ теорії та практики пропаганди на війська й населення противника. Перший етап охоплює 1939 – 1941 рр. Другої світової війни. Для цього етапу характерним є формування перших органів ІПВ у збройних силах країн, що вели війну, створення структур впливу на війська та населення противника, в яких були виокремлені різні національні секції. Другий етап здійснювався у 1942 – 1945 рр. Другої світової війни. За цей час створені відділи психологічної війни на фронтовому рівні, мобільні роти радіомовлення, видання і поширення листівок, спеціальні військові органи, які взаємодіяли з національними і світовими засобами масової інформації. В процесі дослідження автор виявив основні форми ІПВ цього періоду: друкована й радіопропаганда, усне мовлення, наочна агітація, робота з військовополоненими. ІПВ здійснювався за допомогою військових і цивільних радіостанцій, друкарень, повітряних куль і літаків, артилерійських і мінометних засобів. Встановлено, що наприкінці Другої світової війни ІПВ здійснювався у формі спецпропагандистських дій, операцій з боку СРСР та ПсО – Великобританії, США та Німеччини. Порівняльний аналіз досвіду становлення теорії та практики пропаганди серед військ і населення противника фашистської Німеччини та СРСР в роки Другої світової війни свідчить про те, що протиборчі сторони по – своєму вирішували завдання ІПВ. Якщо пропаганда фашистської Німеччини була зведена в ранг державної політики і проводилась не тільки серед військ і населення противника, а й була ефективним інструментом мобілізації німецької нації до агресії, то радянська пропаганда не була психологічно адаптована до реального рівня й умов військово-політичної ситуації на радянсько-німецькому фронті. Разом з тим, ефективність пропаганди сторін визначалась успіхами бойових дій. Узагальнення досвіду ведення пропаганди США, Англією та Японією в роки Другої світової війни показало, що найбільш активно ІПВ здійснювала Англія, яка ще до початку війни зосередила свої основні зусилля на вдосконаленні форм і способів пропаганди на війська і населення противника. На відміну від Англії, США розгорнули свою пропагандистську діяльність лише в ході війни: створили спеціальні військові структури загальною чисельністю 4,6 тис. чол. Японія більше уваги приділяла пропаганді серед свого населення та військовослужбовців своїх збройних сил, вона формувала образ камікадзе, стійкого захисника своєї держави. Дослідження історії організації й ведення ПсО США та СП СРСР у роки „холодної війни” показало, що залежно від змісту здійснення ІПВ дисертантом визначено два підходи: американський і радянський. Сутність американського ІПВ полягала в застосуванні новітніх технологій з використанням досягнень психології особистості й великих мас людей, національно-психологічних особливостей об’єктів впливу. А радянська СП базувалась на догматах марксистсько-ленінської ідеології, без урахування психологічної складової особистості. ІПВ на особистість і суспільство набув у цей період латентного, масованого, багаторівневого характеру. Поряд із традиційними, з’явились новітні форми і способи ІПВ: використання різноманітних гуманітарних міжнародних організацій і валютних фондів, надання гуманітарної допомоги, сувенірна пропаганда. Неймовірно зросли роль і місце телебачення, з’явилися космічні системи управління та зв’язку, які дозволили володіти інформацією в реальному масштабі часу. У цей період було створено й широко застосовано літак ЕС 130Е „Командо Соло”, обладнання якого дозволяє здійснювати теле- та радіопропаганду, входити в бойові управлінські мережі військ противника, поширювати листівки, створювати радіоперешкоди тощо. Для здійснення ІПВ на війська та населення противника почали застосовувати психотронні та психотропні засоби. Аналіз спецпропагандистської діяльності політорганів ЗС СРСР в Афганістані показав її суттєві недоліки. Основним із них було те, що організація і ведення ІПВ не повинні обмежуватися управлінням спецпропаганди Головного політуправління РА і ВМФ, а мають бути поставлені на державний рівень. Планування ІПсО, акцій має здійснюватись спеціальними органами військового управління і затверджуватись на вищому державному рівні. Для організації та безпосереднього керівництва такими операціями, акціями на період їх проведення, як свідчить досвід, доцільно створювати робочі групи на чолі з фахівцями з ІПсО по напрямках роботи, в які необхідно включати представників усіх міністерств і відомств, що беруть участь в їх проведенні. Вивчення історії розвитку ІПВ на війська та населення противника
(1992 – 2000 рр.) дозволяє простежити деякі тенденції: характерним для ІПВ в цей період є перетворення його в обов’язкову складову ведення воєнних дій і комплексного застосування форм, методів, способів на рівні органів державного й військового управління; використання в інтересах ІПВ місцевих, регіональних та світових засобів інформації, глобальної інформаційної мережі Інтернет, космічного і стільникового зв’язку, можливостей голографічних зображень, засобів програмно-математичного впливу, електромагнітної та акустичної зброї, нейролінгвістичного програмування складає сьогодні основу ІПВ на війська та населення противника; поєднання сучасних засобів вогневого ураження з новітніми технологіями ІПВ на визначені об’єкти; поширення ІПВ не тільки на війська та населення противника, а й на війська і населення своєї країни, нейтральних і дружніх країн. ІПВ поступово набуває коаліційного характеру, для його здійснення все більше залучаються союзи та блоки держав, міжнародні організації різного спрямування: економічні, валютні, релігійні та ін. Науковий історичний аналіз становлення й розвитку ІПВ на війська та населення противника у 1991 – 2000 рр. дозволяє сформулювати деякі закономірності, серед них: залежність форм і способів ІПВ від визначених політичних цілей; можливість розвитку й удосконалення засобів ІПВ на підставі нарощення науково-технічного та економічного потенціалу країни; взаємозв’язок форм і способів здійснення ІПВ із визначеною метою у збройній боротьбі; залежність ефективності інформаційно-психологічного впливу від рівня інформаційного ресурсу держави; зростання ролі та значення ІПВ у досягненні поставлених цілей у сучасних локальних війнах і збройних конфліктах; застосування ІПВ не тільки у період війни, а й за мирного часу (загрозливий період, який може тривати від тижнів до декількох років). При цьому обсяг, масштаби такого впливу в мирний час значно збільшилися. Він набуває глобального, всеохоплюючого та латентного характеру. На підставі наукового аналізу становлення й розвитку ІПВ провідних держав світу на війська та населення противника у 1939 – 2000 рр. автор сформулював пропозиції для практичного використання військовими, інформаційними та державними установами України, для чого необхідно: створити при Президентові України робочий орган для координації заходів ІПВ на найвищому державному рівні з метою забезпечення його максимальної ефективності; удосконалити нормативно-правову базу управління ІПВ для надійного функціонування державної системи інформаційної безпеки; організувати наукові дослідження з питань розробки сучасних технологій моніторингу інформаційного простору, виявлення ознак проведення спеціальних інформаційних акцій, розробки дослідних зразків перспективного озброєння і військової техніки (в першу чергу, засобів ІПВ в комп’ютерних і телекомунікаційних мережах, електромагнітної зброї та спеціальних засобів радіоелектроніки, акустичної зброї та зброї, що базується на нетрадиційних принципах дії) з метою готовності до здійснення ІПВ на визначені об’єкти; відпрацювати механізм координації діяльності структур, на які покладено організацію зв’язків із громадськістю (прес-служби, органи міжнародного співробітництва тощо), визначити порядок надання розвідувальної інформації у сфері інформаційної безпеки розвідувальними органами України з метою створення позитивного іміджу держави та поширення позитивної інформації за межами України; створити державну систему підготовки кадрів з кваліфікаційними рівнями від бакалавра до магістра управління за різними спеціалізаціями в рамках спеціальності „Інформаційна безпека держави”. Отже, аналіз результатів дослідження дає змогу стверджувати, що мета дисертаційного дослідження досягнута. Досвід організації ІПВ провідними країнами світу на війська та населення противника в історичному аспекті проаналізовано та сформульовано практичні рекомендації для України щодо застосування світового досвіду ІПВ у сучасних умовах. Всі наукові завдання вирішені повністю. Теоретичні висновки й узагальнення доповнюють наукові знання щодо історії розвитку ІПВ на війська та населення противника і можуть бути використані у подальших воєнно-історичних дослідженнях розвитку форм і способів ІПВ в локальних війнах і збройних конфліктах другої половини ХХ – початку ХХІ століть; у визначенні актуальних напрямків реформування системи ІПсО, інформаційно-психологічної протидії, оптимізації організаційно-штатної структури, уточненні функцій і завдань її діяльності в сучасних умовах. | 