Інформаційні інтеракції, об’єктивно передуючи усім іншим типам взаємодії, виявляються тією ланкою, яка спроможна підсилити або нівелювати намагання владних акторів здійснити ті чи інші політичні дії, домогтися виконання очікуваних дій з боку громадян, нав’язувати або ігнорувати інтерпретації, мову та інші знаково-символічні комплекси, що покликані гарантувати безпеку і динаміку існуючої політико-владної системи. З результатів дослідження зрозуміло, що єдиною схемою, яка відтворюється на всіх рівнях взаємодії, може бути розширення інформаційного простору з наданням його структурам відповідних прав, наділенням відповідальністю і соціально значимими обов’язками. Всередині цієї схеми нормативним та культурно-політичним шляхом має бути гарантована свобода діяльності і надання інформації, вибір і прозорі механізми селекції і поширення інформації, що є неодмінними функціями системи інтеракцій і повинно бути забезпечено з боку владних інститутів. За такого підходу, згідно з законами комунікації, так само як це має місце при випадковому збігові інтересів, почнуть утворюватися значно триваліші зчеплення конкретних дій, які виправдовують себе, оскільки роблять можливими більш різноманітні комбінації нових дій та супутньої інформації. Аналіз статистичної інформації стосовно результатів місцевих інтеракцій, звернень громадян, адміністративного процесу, експертне опитування керівників інформаційних управлінь апарату міської адміністрації виявили проблемні поля для досліджень та пильної уваги з боку владних інститутів і громадськості. Основними перешкодами на шляху реалізації ефективних інтеракцій у м. Донецьку є: нестача інформації у населення щодо власних прав, можливостей, наявних правових форм взаємодії для задоволення власних потреб; відсутність у більшості громадян і адміністративних працівників відповідних інформаційно-комунікативних навичок навіть у межах існуючої та доступної інфраструктури; специфіка міської культури і мовних особливостей, які, набуваючи політичного характеру, викривлюють реальний інформаційний процес, деформований ще й відсутністю чітких і прозорих механізмів узгодження громадянських тезаурусів; стійка практика побудови спільних дискурсів виключно адміністративним шляхом (з боку носіїв владних статусів, а не громадськості) або шляхом неформальних контактів (що дозволяє скоротити час на узгодження комунікативних очікувань кореспондуючих сторін). Визначена в межах дослідження структура інформаційних потреб міської громади відбиває не тільки реальні потреби і питання, що вимагають вирішення або відповідного інформаційного супроводження, але й є чітким індикатором ефективності тієї чи іншої політики і може виступати інструментом її вчасного корегування, який поки що не використовується міською владою саме в цьому значенні, хоча іноді слугує інформаційній роботі щодо легітимації місцевої політико-економічної еліти. Вирішення названої проблеми полягає у збільшенні інформації, що надається, й розширенні простору її функціонування та вибору як для громадян, так і для адміністративних працівників – носіїв владних статусів. Це може відбуватися шляхом проведення відповідних освітніх заходів, посилення кваліфікаційних вимог до службовців, безпосередньо задіяних у прямих контактах з населенням, налагодження ефективного каналу комунікації та інтеракції між різними рівнями владної структури, включаючи міжрегіональні системи обміну досвідом,
а також використання інших рівнів трансляції та впровадження інформації. Запропонований моніторинг і аналіз засобів опосередкування інформаційних інтеракцій на рівні м. Донецька дав змогу констатувати, що, незважаючи на їхній стрімкий розвиток, загальний стан форм і моделей взаємодії майже не змінився за роки незалежності, що є достатньо загрозливим для позитивної динаміки політичної системи. Цей аспект в розрізі загального ускладнення політичного поля, зростання комунікативних каналів і обсягів політичної інформації вимагає перегляду всієї моделі політичного управління як на рівні міста та його районів, так і на рівні регіону і країни загалом, поступово розширюючи зміст, простір і межі компетенції населення місцевих громад, підтримуючи належний рівень лояльності і довіри стосовно політики місцевої та центральної влади. Загалом, наявна структура засобів опосередкування в м. Донецьку є достатньо широкою, дає потенційну можливість для розширення участі населення у справах громади, підвищення рівня політичної і громадської активності щодо формування місцевої політики та вирішення локальних питань. Сьогодні зазначені межі інтеракцій і комунікативної компетенції визначаються, в основному, владними інституціями, які обмежують надання інформації і властивим функціонерам низьким середнім рівнем політичної і інформаційної культури. Небажання використовувати наявні форми і механізми взаємодії в умовах відсутності розвинутого громадського контролю, недостатньої інформації та малодоступних політичних комунікацій робить інформаційний простір міста структурно і оперативно замкнутим, ставить його у залежність, з одного боку, від фінансових донорів і власників засобів опосередкування інтеракцій і їхнього бачення реальності, а з іншого, від структур самоорганізації, необхідних для підтримання функціональної безпеки політичної системи і захисту її від інформаційного перенавантаження. За наявності першого аспекту та організаційної і ресурсної слабкості другого, інформаційний простір міста активно використовується для заміни реальних фактів і подій (первісних інтепретацій) ефективними репрезентаціями – іміджами, які і набувають сьогодні головного значення у процесах політичної комунікації та інтеракції, трансформуючи політичне поле, здебільшого, у цілком віртуальне. Саме у площині засобів опосередкування інформаційних інтеракцій знаходяться ресурси і можливості для оптимізації взаємодії шляхом продукування, впровадження та підтримки знаково-символічних систем, уніфікації політичної мови задля зменшення трансакційних витрат на узгодження наявних інтересів і цілей усіх зацікавлених осіб, що також вимагає розроблення та дотримання засад відповідної інформаційної політики, у тому числі регіональної. Моделі інтеракцій, які склалися у місті сьогодні, не відбивають і загалом не задовольняють інформаційних потреб громадян, створюють умови для плутанини комунікаційних очікувань і підтримки кризи зворотного зв’язку. Цю проблему потрібно негайно вирішувати задля забезпечення як ефективного демократичного політичного управління, так і загальної безпеки політичної системи. Основні проблеми, що сьогодні заважають ефективній інформаційній взаємодії влади та громадян, торкаються перш за все організаційних питань. Вони пов’язані з відсутністю ефективних механізмів (у тому числі закріплених правовим шляхом) обміну інформацією між владою, опосередковуючими засобами та громадянами. Наявні механізми малоефективні щодо: а) проблем удосконалення мовної політики, обмежуючи можливості узгодження політичних тезаурусів всіх акторів політичного поля хоча б лінгвістично; б) технологічних проблем, що є результатом частково фінансових труднощів, частково – ментальних забобонів існуючого бюрократичного апарату; в) проблем певної інформаційної замкнутості регіону і навіть автаркії. Потребують розроблення і впровадження концепції державної інформаційної та регіональної політики, в межах яких потрібно забезпечувати розширення інформаційного вибору представників місцевих громад, інтенсифікувати діалогові (симетричні) моделі інтеракцій, залучати громадян, інституції громадянського суспільства до активної участі у розробці локальних стратегій і програм розвитку територій завдяки відповідній увазі і підтримці з боку держави. Вироблення зазначених стратегій інформаційного і регіонального розвитку дасть змогу уніфікувати інформаційний простір з погляду можливостей, що він надає для демократичного розвитку України. Місцеві і локальні інформаційні простори повинні узгоджуватися із загальнодержавним крізь призму правових нормативів і етики, забезпечувати належний рівень організаційного структурування шляхом відкритих і прозорих механізмів фінансування та підтримки цих структур, формування інформаційної політики на основі потреб громадян, що дозволить побудувати відкриту та зовнішньо незалежну систему інформування громадян зі стійким каналом формалізованого у наявних комунікаціях зворотного зв’язку. Це сприятиме стабільності і позитивній динаміці всієї політичної системи України. |
