Анотація до роботи:

Лук’янчиков Є.Д. Інформаційне забезпечення розслідування злочинів (правові і тактико-криміналістичні аспекти). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2005.

Дисертація присвячена аналізу методологічних і правових проблем інформаційного забезпечення розслідування злочинів. Досліджуються питання формування концепції інформаційного забезпечення, поняття інформації як змістовної основи судових доказів. Здійснюється класифікація засобів інформаційного забезпечення, проводиться аналіз кожної з таких груп. Формулюються визначення окремих категорій кримінально-процесуального права і криміналістики, розробляється низка пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вдосконалення подальшого їх правового врегулювання і практики застосування.

1. Такі загальнонаукові категорії як інформація, інформаційні системи, інформаційний підхід та інші з 60-х років минулого століття поширюються в юридичній науці та правоохоронній діяльності, а також в кримінальному судочинстві. В цьому зв’язку в кримінальному процесі і криміналістиці останнім часом при висвітленні проблемних питань удосконалення кримінально-процесуальної діяльності та оптимізації розкриття й розслідування злочинів, як один із їх аспектів, застосовується словосполучення інформаційне їх забезпечення. В дисертації аналізується поняття інформаційного забезпечення, його структура, засоби та предметно-галузеве процесуальне і криміналістичне значення.

Стосовно до етапів стадії досудового розслідування, розслідування злочинів розглядається в двох аспектах: як нормативно регулює мий чинним КПК порядок провадження в конкретних кримінальних справах, а з другого боку як пошуково-пізнавальний процес, що відбувається за загальними законами гносеології, носить об’єктивно-ситуаційний характер, пов’язаний з виявленням джерел інформації про подію злочину, встановленням на основі їх аналізу і оцінки предмету доказування, згідно з ст. 64 КПК і прийняття відповідних процесуальних рішень. В цьому зв’язку, інформаційне забезпечення на досудових стадіях в дисертації визначається у широкому, міжгалузевому розумінні як система напрямків оптимізації кримінально-процесуальної діяльності в формах дізнання і досудового слідства, які включають постійне узагальнення слідчої практики, виявлення недоліків, проблем, їх наукову розробку і практичне вирішення. У предметно-галузевому, криміналістичному значенні інформаційне забезпечення розглядається як виокремлені напрями, в яких розробка і впровадження конкретних засобів сприяє ефективному виявленню, дослідженню і фіксації джерел інформації у передбаченому законом порядку з метою формування на їх основі доказів про обставини вчинення злочину і причетних до нього осіб.

2. Змістовну сторону судових доказів складає інформація (у розумінні відомості), яка встановлена з джерел та у порядку передбаченому законом. Доказовий або орієнтуючий характер інформації визначається відносно факту, який нею встановлюється. Доказово значущою слід розуміти інформацію, яка своєю сутністю, змістом підтверджує або спростовує існування будь-якої події або явища. Застосування зазначеного терміну припустимо не тільки до інформації, яка встановлена процесуальними засобами, а і до інформації, встановленої оперативно-розшуковими засобами і не замінювати ним поняття “докази”, оскільки кожне з цих понять має свій зміст і конкретне значення.

3. Провадження за заявами і повідомленнями про злочин є процесуальною формою кримінального судочинства. Відбувається воно специфічними засобами і методами виявлення джерел, одержання з них інформації та її зберігання для забезпечення можливості формування судових доказів та використання їх в доказуванні по справі. Визнання за цією діяльністю самостійного характеру дозволяє визначити початок стадії порушення кримінальної справи, а відповідно, і початок усього досудового провадження. Ним буде надходження до правоохоронного органу інформації (приводу) про злочин, який вчинено або готується, що спонукає правоохоронний орган розпочати перевірку у відповідності зі ст. 97 КПК України.

4. Розглянувши зміст та характер інформаційно-пізнавальної діяльності в стадії досудового розслідування, вважаємо за доцільне виділити у цьому процесі три етапи, розмежувальними ознаками яких є наявність конкретних завдань та чітко визначених процесуальних рішень. Взяті разом, вони дозволяють встановити основний зміст та границі кожного етапу розслідування, назва яких має містити вказівку на їх завдання та процесуальні рішення про початок і завершення:
1) встановлення особи, що вчинила злочин; 2) перевірки пред’явленого обвинувачення і прийняття рішення про форму закінчення розслідування;
3) закінчення розслідування як система процесуальних дій, пов’язаних з підготовкою підсумкового рішення.

5. Сучасний стан і суттєві зміни у характері злочинності ставлять завдання розробки нових засобів інформаційного забезпечення, коли слідчі дії проводить не сам слідчий, а за його дорученням співробітники оперативних підрозділів. Цей напрям встановлення інформації про злочинну діяльність є перспективним, і потребує наукового обґрунтування: а) видів нових слідчих дій, які будуть проводитися за дорученням слідчого; б) чіткого розмежування повноважень кожного з суб’єктів такої діяльності; в) обґрунтування правової природи і процесуального значення встановленої інформації.

6. Правова природа затримання підозрюваного неоднозначна. В одних випадках це захід процесуального примусу для позбавлення особи можливості вільного пересування (її ізоляція), з’ясування причетності до злочину і вирішення питання про застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
В інших випадках для з’ясування істини у справі суттєвого значення набуває місце, час, умови і обставини фізичного затримання підозрюваного, що є притаманним слідчим діям і складає їхню сутність. Отже, затримання підозрюваного може розглядатися і як захід процесуального примусу, і як слідча дія, що має бути у новому КПК України чітко визначено.

7. Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” здійснення оперативно-розшукової діяльності покладається на оперативні підрозділи відповідних відомств. Виходячи із буквального розуміння закону, органи дізнання не наділені повноваженнями на здійснення оперативно-розшукових заходів. Такий підхід законодавця до визначення в Законі про ОРД органів, які правомочні здійснювати оперативно-розшукову діяльність є цілком слушним і відповідає Концепції судово-правової реформи в Україні про чітке розмежування функцій органів досудового розслідування і органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність як у процесуальному, так і організаційному плані.

8. Дізнання є одною з форм досудового розслідування і здійснюється уповноваженими на те особами і органами. Покладення законодавцем на орган дізнання повноважень з вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів, не відповідає сутності і цільовому призначенню цих органів. В новому КПК України мають бути чітко визначені кримінально-процесуальні повноваження органу дізнання: 1) дізнання у кримінальних справах, по яких провадження досудового слідства не є обов’язковим; 2) провадження невідкладних слідчих дій у кримінальних справах, по яких досудове слідство є обов’язковим. Норми, в яких мова іде про можливість застосування оперативно-розшукових заходів доцільно привести у відповідність з статтями Закону про ОРД. Для цього ч. 3 та 4 ст. 104 КПК викласти у такій редакції: “Якщо у справі про тяжкий злочин, що передана слідчому, не встановлено особу, яка його вчинила, оперативні підрозділи міністерств, служб, відомств, що визначені в ст. 5 Закону про ОРД продовжують виконувати оперативно-розшукові заходи і повідомляють слідчого про їх наслідки. Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов’язаний виконувати доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій, а оперативний підрозділ – оперативно-розшукових заходів”.

9. Психологічний вплив в кримінальному судочинстві слід розуміти як мету і результат спілкування, засобом реалізації яких виступають тактичні прийоми та їх комбінації, які мають відповідати вимогам допустимості: змістовної та процедурної. Таке розуміння психологічного впливу відповідає побудові норм кримінального і кримінально-процесуального законодавства.

10. Зняття інформації з каналів зв’язку – нова слідча дія, проведення якої допускається до порушення кримінальної справи з метою запобігання злочину (ч. 3 ст. 187 КПК). Це суперечить вимогам ч. 1 цієї ж статті, оскільки дана слідча дія застосовується тільки щодо підозрюваного чи обвинуваченого. Запобігання злочинів покладається на спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ, для яких є основною функцією. Закон України “Про ОРД” надає таким органам право застосовувати оперативно-розшукові заходи з метою запобігання та припинення правопорушень, зокрема, знімати інформацію з каналів зв’язку до порушення кримінальної справи. Тому ч. 3 із ст. 187 КПК України доцільно вилучити, щоб виключити можливість застосування даної слідчої дії за межами досудового провадження.

Із назви і диспозиції чинної ст. 187 видно, що в ній поєднані дві різні за об’єктами та змістом слідчі дії: накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку, які розрізняються як процедурно, так і за суб’єктами, що їх безпосередньо здійснюють. Враховуючи ці відмінності та для унормування особливостей їх реалізації у новому КПК пропонується виділити їх у самостійні слідчі дії.

11. Готових судових доказів не існує оскільки злочин їх не породжує,
а відбивається в оточуючому середовищі (в предметах, свідомості людей) у вигляді слідів. Фізичні та юридичні особи зазначені в ч. 2 ст. 66 КПК України, володіють не доказами, а інформацією, предметами, документами. На основі такої інформації, документів, предметів відбувається формування судових доказів, під яким розуміється врегульована КПК діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по виявленню і документуванню в процесуальних актах і додатках до них матеріальних та ідеальних відображень злочину або іншої події як інформації, що має доказове значення. У зв’язку з цим пропонується уточнення ст. 66 КПК України, яку доцільно назвати “формування доказів”. В її другій частині зазначити, що “інформація по справі, предмети, документи можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками,
а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями”.

12. Враховуючи зростаючу роль оперативно-розшукової діяльності в боротьбі з професійною та організованою злочинністю, а також пряму вказівку КПК про те, що порядок кримінального судочинства в Україні визначається лише чинним кодексом, доцільно, щоб основні положення, пов’язані з використанням результатів оперативно-розшукової діяльності, були закріплені безпосередньо в КПК України, а не будь-яких інших нормативних актах.

13. Доповнення ст. 65 КПК України новим джерелом доказів, а саме “протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів” слід розглядати як введення в кримінальне судочинство специфічного, раніше невідомого в теорії кримінального процесу і галузевому законодавстві способу встановлення інформації про злочин для формування судових доказів.

14. Фактичні підстави для прийняття процесуальних рішень мають бути чітко викладені у законі і під ними слід розуміти, залежно від значущості, докази або встановлену законними шляхами орієнтовну інформацію. В конкретних нормах має чітко визначатись ступінь їх “достатності” (доказів, інформації) для прийняття процесуальних рішень (точно встановлено, дає підстави вважати). Такий підхід до побудови правових норм сприятиме правильному застосуванню їх на практиці та уникненню можливих порушень вимог закону через його нечіткість і багатозначність розмитих формулювань.

15. З урахуванням положень загальної теорії прийняття рішень та науки кримінального процесу запропоновано загальне поняття процесуального рішення – як обумовленого юридичними і фактичними підставами волевиявлення уповноваженої посадової особи або органу щодо вибору засобів досягнення цілей кримінального судочинства.

16. Документування у процесі інформаційного забезпечення розслідування слід розуміти як систему наукових рекомендацій, методів, технічних засобів закріплення та засвідчення перебігу і результатів процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів, які здійснюються при провадженні в кримінальній справі, а також прийняття конкретних процесуальних рішень. Обов’язковим способом документування є протокол як письмовий акт, складений в передбаченому законом порядку уповноваженими на то особами про перебіг і наслідки проведених ними дій, що має знайти відображення в ст. 32 КПК “Роз’яснення термінів”. Загальні вимоги до протоколів доцільно викласти в одній статті, як це зроблено в ст. 85 КПК і назвати її “Протоколи за результатами процесуальної та оперативно-розшукової діяльності”. Це буде охоплювати як слідчі так і інші процесуальні дії, а також оперативно-розшукові заходи.

У дисертації висловлені й інші положення, висновки і пропозиції з окремих питань інформаційного забезпечення процесу розслідування, спрямовані на подальше вдосконалення його правового врегулювання і практики застосування. Вони можуть бути також використані у навчальному процесі і науково-дослідній роботі навчальних закладів МВС України та Міністерства освіти і науки України, у практичній діяльності з розкриття й розслідування злочинів.

Публікації автора:

Монографії

1. Лук’янчиков Є. Д. Методологічні засади інформаційного забезпечення розслідування злочинів: Монографія. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2005. – 360 с.

Посібники

1. Лук’янчиков Є.Д. Пред’явлення для впізнання: Навчальний посібник. – Макіївка: МЕГІ, 1998. – 104 с.

2. Лукьянчиков Е.Д. Криминалистическая идентификация объектов по следам памяти. – Донецк: Академия, 1998. – 112 с.

Статті у наукових фахових виданнях

1. Лук’янчиков Є.Д. Щодо видів пред’явлення для впізнання // Правничий часопис Донецького університету, 1997. № 1. – С. 34–36.

2. Лук’янчиков Є.Д. Достатність інформації – підстава до пред’явлення для впізнання // Вісник Запорізького юридичного інституту. – Запоріжжя, 1997. – № 1. – С. 109–115.

3. Лук’янчиков Є.Д. Щодо вдосконалення правового регулювання і тактики пред’явлення особи для впізнання // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ, 1998. – № 3. – С. 43– 48.

4. Лук’янчиков Є.Д. Інформаційне забезпечення пред’явлення для впізнання // Вісник Запорізького юридичного інституту, 1998. – Вип.2. – С. 144–153.

5. Лук’янчиков Є.Д. Забезпечення недоторканості потерпілого при провадженні пред’явлення для впізнання // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ, 1998. – № 7. – С. 46–55.

6. Лук’янчиков Є.Д. Удосконалення засобів інформаційного забезпечення розслідування // Науковий вісник НАВС України, 1998. – № 3. – С. 114–119.

7. Лук’янчиков Є.Д. Зміни у характері злочинності – об’єктивна передумова удосконалення слідчих дій // Науковий вісник НАВСУ. – 1999. – № 1. – С. 50–56.

8. Лукьянчиков Е.Д. Предъявление для опознания как средство собирания криминалистической информации // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. – 1998. – № 1. – С. 137–147.

9. Лук’янчиков Є.Д. Слідчі дії як засоби збирання криміналістичної інформації // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. – № 3. – С. 49–55.

10. Лук’янчиков Є.Д. Деякі проблеми досудового провадження // Правничий часопис Донецького університету. – 2000. – № 1 (4). – С. 68–70.

11. Лук’янчиков Є.Д. Кримінальне переслідування та його інформаційне забезпечення // Науковий вісник НАВСУ. – 2000. – № 4. – С. 95–99.

12. Лук’янчиков Є.Д. Щодо співвідношення предмета доказування та криміналістичної характеристики злочинів // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. – 2001. – № 1. – С. 26–33.

13. Лук’янчиков Є.Д. Деякі питання побудови характеристик злочинів // Правничий часопис Донецького університету. – 2001. – № 1(6). – С. 60–64.

14. Лук’янчиков Є.Д. Пред`явлення для впізнання при розслідуванні насильницьких злочинів // Бюлетень з обміну досвідом роботи. – 2001. – № 131. – С. 3–6.

15. Лук’янчиков Є.Д. Структура досудового провадження // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 4. – С. 100–106.

16. Лук’янчиков Є.Д. Предмет доказування (напрями удосконалення) // Бюлетень з обміну досвідом роботи. – 2001. – № 130. – С. 50–54.

17. Лук’янчиков Є.Д. Психологічний контакт і психологічний вплив у тактиці провадження слідчих дій // Бюлетень з обміну досвідом роботи. – 2002. – № 138. – С. 8–12.

18. Лукьянчиков Е.Д. О соотношении криминалистической и оперативно-тактической характеристик преступления // Вісник Луганської академії внутрішніх справ. – 2003. – Вип.2. – С. 185–193.

19. Лук’янчиков Є.Д. Виклик на допит: правові, організаційні, тактичні аспекти // Науковий вісник НАВСУ. – 2003. – № 2. – С. 228–232.

20. Лук’янчиков Є.Д. Правове регулювання зняття інформації з каналів зв’язку // Науковий вісник НАВСУ. – 2004. – № 1. – С. 33–39.

21. Лук’янчиков Є.Д. Зняття інформації з каналів зв’язку як засіб інформаційного забезпечення розслідування // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. – № 4. – С. 245–252.

22. Лук’янчиков Є.Д. Негативні обставини та їх інформаційна сутність // Бюлетень з обміну досвідом роботи. – К., 2004. – № 153. – С. 51–58.

23. Лук’янчиков Є.Д. Зняття інформації з каналів зв’язку в оперативно-розшуковій і слідчій практиці // Бюлетень з обміну досвідом роботи. – К., 2004. – № 154. – С. 75–80.

24. Лук’янчиков Є.Д. Участь понятих у кримінальному судочинстві // Науковий вісник НАВСУ. – 2004. – № 5. – С. 196–203.

Статті, виступи, тези, що додатково відображають наукові результати дослідження

1. Лук’янчиков Є.Д. Удосконалення тактики слідчих дій – передумова ефективної боротьби з організованою злочинністю // Теневая экономика. Проблемы борьбы с организованной преступностью и коррупцией в сфере экономики. Сборник материалов “круглого стола”. – Луганск, РИО ЛИВД МВД Украины, 1997. – С. 147–151.

2. Лук’янчиков Є.Д. Інформаційне забезпечення організації та проведення практичних занять зі спеціальних дисциплін // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірка наукових статей. Донецьк, ДІВС МВС України, 1997. – № 1. – С. 61–65.

3. Лук’янчиков Б.Є., Лук’янчиков Є.Д. Прийоми та засоби матеріалізації мисленого образу особи // Криміналістичний вісник. – 2000. – Вип. 1. – С. 125–131.

4. Лук’янчиков Б.Є., Лук’янчиков Є.Д. Поняття і види характеристик злочинів // Теорія оперативно-службової діяльності правоохоронних органів. – Львів: ЛІВС при НАВСУ, 2000. – С. 170–176.

5. Лук’янчиков Є.Д. Класифікація процесуальної інформації // Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах / Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції. (1 частина). – К., 2001. – С. 191–194.

6. Лук’янчиков Є.Д. Досудове провадження і його система // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. – 2001. – № 2(5). – С. 106–112.

7. Лук’янчиков Б.Є., Лук’янчиков Є.Д. Сліди злочину – джерело інформації про його подію // Сучасні проблеми інформатизації органів внутрішніх справ України: Матеріали міжвузівської наук. – практ. Конф. (Київ, 15 березня 2001 р.) – К.: НАВСУ, 2002. – С. 64–73.

8. Лук’янчиков Є.Д. Структура досудового провадження // Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 19-20 жовтня 2000 року. Ч. 2. – Одеса: НДРВВ ОІВС, 2000. – С. 49–55.

9. Лук’янчиков Є.Д. Процесуальна інформація та її види // Актуальні проблеми криміналістики: Матеріали науково-практичної конференції студентів, курсантів і слухачів. – Донецьк: ДІВС МВС України, 2001. – С. 3–7.

10. Лук’янчиков Б.Є., Лук’янчиков Є.Д. Формування у курсантів готовності до пошуку об’єктів зі слідами злочину на місці події // Актуальні проблеми підготовки кадрів і роботи з персоналом оперативних служб міліції. Ч. 2 – К., 2003. – С. 191–194.