Проаналізувавши зміст та еволюцію ідей національної еліти в українській політичній думці другої половині ХІХ століття можна дійти висновку, що саме в цей історичний період починають формуватися теоретичні основи як елітистських, так і егалітаристських концепцій. Початок формуванню егалітаристських ідей в Україні поклало Кирило-Мефодіївське товариство, яке ідеологічно сформувалося на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму. Не останню роль у цьому процесі відіграла ідея історичної місії українського народу. Вона базувалася на переконанні, що українці внаслідок тривалого періоду бездержавності та через особливості національного характеру, є безелітною нацією. Більше того, найактивніші учасники вищезазначеної таємної організації (М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш у ранній період творчості) вважали, що безелітність української нації є основою для подальшого її перспективного розвитку, і українці, звільнившись від соціального гніту, мають спонукати власним прикладом усі інші народності до ліквідації всіх форм політичного й соціального насильства людини над людиною. Подальшого розвитку ідея безелітності української нації набула в історичних розвідках В. Антоновича та лягла в основу теорії громадівського соціалізму”. На думку таких представників “громадівського соціалізму”, як М. Драгоманов, С. Подолинський, М. Павлик та І. Франко (в ранній період творчості останнього) інтелігенція в майбутньому повинна стати одним цілим з простим народом, попередньо забезпечивши йому умови існування і подальшого саморозвитку. В протилежному випадку вона може перерости в провідну пануючу верству суспільства, і, як наслідок, “з того повинно виробитись щось антинародне”. Таким чином, українські мислителі егалітаристського напряму заперечували право національної еліти бути самостійним суб’єктом історії. Провідна верства суспільства, на переконання М. Драгоманова, С. Подолинського, М. Павлика та І. Франка, може вплинути на ефективність соціального розвитку, але в подальшому не визначатиме його поступ. І лише “нижчі класи” є рушійною силою суспільного розвитку. Більше того, мислителі досить детально висвітлили принципи суспільно-політичної організації в умовах безелітності. М. Драгоманов, С. Подолинський, М. Павлик та І. Франко вважали, що основою такої організації має бути громада. Ідея безелітності української нації була провідною у вітчизняній політичній думці другої половини ХІХ століття. І все ж поодинокі мислителі (Т. Зіньківський, І. Франко (в пізній період творчості) М. Міхновський, члени Кирило-Мефодіївського товариства Г. Андрузький, Т. Шевченко, П. Куліш) ставили питання про необхідність виховання справжньої політичної еліти нації, на яку покладали історичну місію побудови української державності. Вони визнавали, що національна еліта в минулому зрадила народ через власне користолюбство, а тому вважали, що потрібно сформувати справжню національну еліту, яка спроможна виконати завдання розбудови української державності. Г. Андрузький, Т. Зіньківський, П. Куліш, Т. Шевченко, І. Франко, М. Міхновський визначали такі риси, які повинні бути притаманними провідній верстві суспільства – як патріотизм, мужність, освіченість, служіння українському народові. На думку вищезазначених мислителів, національна еліта за допомогою народу може створити нову суспільну реальність, втілити в життя національну ідею, проте вона повинна пам’ятати, що сама є лише провідником свого народу, і її влада базується на визнанні масами її особливих елітарних рис та готовності служити загальній справі. Представники елітистського напряму наголошували, на тому що наявність розриву між інтелігенцією і народними масами, відсутність тенденцій до їхнього зближення є неприйнятним, а за певних обставин і небезпечним для подальшого становлення національної самосвідомості українців та формування державності. Національна еліта повинна бути складовою частиною нації, відповідати перед нею й вести її. Еліта має стати провідною рушійною силою суспільного розвитку, перейматися потребами свого народу, спонукати його до активних дій у вирішенні назрілих проблем. Загалом піклування інтелігенції про інтереси та потреби нації є ознакою повноцінного існування національної еліти. Таким чином, мислителі елітистського напряму української політичної думки другої половини ХІХ століття визнавали національну еліту поряд з народними масами повноцінним творцем історії. Г. Андрузький, Т. Зіньківський, П. Куліш, Т. Шевченко, І. Франко, М. Міхновський не втрачали надії на те, що все-таки інтелігенція виховає в собі риси просвітника і провідника українського народу. Більше того, саме національна еліта, сконсолідувавши український народ, повинна, за його підтримки, сформувати українську державність. Отже, можна зробити висновок, що в українській політичній думці другої половини ХІХ століття сформувалися дві протилежні позиції щодо ролі національної еліти в суспільно-політичному житті. Мислителі егалітаристського напряму не визнавали ролі національної еліти як суб'єкта історії, наділяючи її лише функцією служіння простому народу, а то і взагалі заперечували її, а представники елітистського напряму, навпаки, покладали на еліту завдання творення суспільного життя і насамперед – консолідацію українського суспільства в націю як соціальне ціле. Однак, елітариський напрям політичного мислення на початку ХХ століття не набув значного поширення не лише в масах, але й серед переважної більшості українських громадсько-політичних діячів. Внаслідок цього, до революції 1917 року український народ підійшов непідготовленим, і передусім неготовою виявилася національна еліта. Провідна верства залишилася в переважній більшості в полоні соціалістичних ідей. На жаль, питання формування справжньої, національно свідомої, національної політичної еліти, що вирізняється у суспільстві насамперед своїми професійними та моральними якостями, не розв’язане і в сучасній Україні. Повернення до духовних надбань попередників дає змогу ефективніше вирішити це, все ще актуальне для нації та її майбутнього розвитку, питання. |
