У дисертації здійснено науково-теоретичний аналіз і запропоновано нове історико-педагогічне вирішення проблеми генезису та еволюції ідеї всебічного й гармонійного виховання, що виявилося у з’ясуванні соціокультурних і педагогічних передумов, розкритті її сутнісного педагогічного змісту, виявленні закономірностей, суперечностей і системи тенденцій розвитку ідеї; в обґрунтуванні її наступності в європейській педагогіці, можливості розвитку провідних тенденцій у сучасних умовах модернізації вітчизняної теорії і практики виховання як теоретико-методологічного підґрунтя сучасної філософії освіти й оновленої парадигми виховання. – З’ясовано соціокультурні (інтенсивний господарський розвиток італійських міст ХІV – ХV ст., поява перших форм капіталістичного підприємництва, вихід на арену “нових людей”, підприємливих, індивідуалістичних; розвиток світської культури; релігійні процеси, прагнення до оновлення духовного життя) і педагогічні (невдоволення церковною монополією на освіту й виховання, відкриття античної педагогіки, започаткування ренесансної виховної парадигми, сприйняття “носіями теоретичного розуму” ідей гуманізму) передумови генезису ідеї всебічного й гармонійного виховання особистості в епоху європейського Відродження. Підтверджено, що саме в соціально-психологічній атмосфері італійського міста виник ідеал “універсальної людини”, здатної до самотворення в інтелектуальній, моральній, громадянській сферах. Педагоги Відродження дали свою відповідь на виклик часу, заявивши про необхідність всебічного й гармонійного виховання такої особистості. – Виявлено п’ять основних етапів еволюції ідеї всебічного й гармонійного виховання: 1) друга половина XIV ст. – становлення гуманістичної педагогічної думки в Італії; 2) перша половина XV ст. – подальший розвиток ідеї в італійській педагогіці, період її розквіту; 3) друга половина XV ст. – модифікація ідеї в дусі флорентійського неоплатонізму; 4) XVI ст. – поширення гуманістичної ідеї за межами Італії, її трансформація в контексті релігійно-реформаторської педагогіки; 5) початок XVII ст. – відхід ідеї на другий план у зв’язку із закінченням ренесансної доби. – Обґрунтовано методологічні й теоретичні основи ідеї всебічного й гармонійного виховання особистості, розкрито її антропологічне підґрунтя (переосмислення доктрини християнського антропоцентризму, наголос на самоцінності земного життя, величі й гідності людини, її спроможності власними зусиллями досягти поставленої мети, спроба нерелігійного вирішення докорінних проблем життя і виховання людини, спростування (або пом’якшення) тези про людську зіпсованість унаслідок первородного гріха, реабілітація тілесного начала в людині, протест проти аскетизму, фізичних покарань дітей, утвердження ідеї тілесно-душевної гармонії); з’ясовано співвідношення традицій і новаторства (поєднання ідей античної педагогіки, поглядів Аристотеля, Платона, Квінтиліана, Цицерона та ін. з тим цінним, що мала християнська традиція – увагою до внутрішнього світу дитини, її індивідуальності та духовності; успадкування від Середньовіччя елементів лицарського виховання, а також окремих складових народної педагогічної культури); виведено ренесансну виховну парадигму (уявлення про людину як вищу цінність, орієнтація у вихованні на її природу і соціальну сутність, віра у виховання як головний засіб самозмін і соціальних перетворень, узгодженість мети, принципів і методів виховної діяльності, педагогічний гуманізм); встановлено роль гуманізму в її формуванні (системоформуючий чинник, система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, що розумівся тоді не лише як studia humanitatis, а як коло виховних ідей, котрі надзвичайно розширили можливості науки про виховання, зосередивши в собі сутність гуманістичної педагогіки і визначивши її стратегію, напрями й тактику). – Розкрито сутнісний педагогічний зміст ідеї всебічного й гармонійного виховання особистості (цілісний розвиток усіх фізичних і духовних сил людини, “виховання душі й тіла” (мовою Ренесансу – “універсальне” виховання); обґрунтовано її як мету виховання і педагогічний ідеал європейського Відродження (людина високої освіти та моральних якостей, фізично розвинута, енергійна, вольова, діяльна, соціально зорієнтована й відповідальна, віддана загальнолюдській справі та з “Богом у душі”); розкрито національно-регіональну специфіку цього ідеалу (різне співвідношення між його складовими, тілесним і духовним, світським і релігійним залежно від історико-культурних умов), “спільність і поліфонію” основних рис (прагнення виховати цілісну особистість, у розквіті її універсальних здібностей і талантів), варіативність виховного ідеалу Відродження (південно-європейський, північноєвропейський, східнослов’янський варіанти). Виростаючи з нових тенденцій суспільного розвитку, цей ідеал значно випередив свій час, мав далекосяжну історико-педагогічну перспективу. – Виявлено закономірності (зумовленість появи ідеї соціально-економічними, культурними, релігійними процесами пізнього Середньовіччя; поєднання в ході її розвитку прогресивних ідей античної і християнської педагогіки; неможливість широкомасштабного впровадження ідеї, відхід на другий план під час індустріальної цивілізації; неминучість актуалізації в постіндустріальний період); суперечності між ідеалом і реальністю; між “теоретичним розумом” і масовою свідомістю; між теорією і практикою всебічного й гармонійного виховання; між ідеалом “універсальної людини” та конкретними запитами індустріального cуспільства; між “загальною освітою” гуманістів і потребами професіоналізації; між соціальною відкритістю гуманістичної педагогіки та елітарністю її практичного використання тощо); систему тенденцій (загальні – здатність ідеї до змін та альтернативного розвитку; пристосування до різних соціальних і національно-релігійних умов; модифікація у виховних концепціях церковних реформаторів; поступове звуження до формального вивчення класики; особливі – прагнення до класичної форми виховного ідеалу на півдні Європи; зміщення акцентів на інтелектуальні й моральні складові у північних країнах Європи; тенденція до поєднання гуманізму з православними виховними орієнтирами та принципами у східнослов’янських землях; окремі – орієнтація виховного ідеалу на потреби й смаки аристократичного середовища XV ст. в Італії; зближення його з лицарською традицією у Франції; рух у напрямі релігійності (“нової релігійності”) у Німеччині; прикінцеві – перехід ініціативи в інтерпретації ідеї до рук ідеологів Реформації і Контрреформації, поступове згасання інтересу до неї у зв’язку зі становленням індустріального суспільства; перспективні – здатність ідеї всебічного й гармонійного виховання особистості до збереження в “генетичному коді” західноєвропейської цивілізації впродовж наступних століть; відродження ідеї всебічного й гармонійного виховання на переломних етапах розвитку світової педагогіки; можливість розвитку ідеї в сучасних умовах модернізації системи освіти України). З’ясовано специфіку сприйняття досліджуваної ідеї в окремих країнах Європи (залежність від економічної ситуації, рівня соціокультурного розвитку, ментальності, національних традицій тощо). Сукупність виявлених тенденцій свідчить про достатню живучість і плідність ідеї всебічного й гармонійного виховання. За радянських часів ця ідея одержала подальший розвиток у творчості Г. Ващенка, Н. Крупської, А. Макаренка й особливо у навчально-виховній системі В. Сухомлинського. Саме в нього вона одержала подальше теоретичне обгрунтування та була втілена в практику Павлиської школи. – Здійснено системний аналіз виховання всебічно й гармонійно розвиненої особистості, що дозволяє констатувати наявність у педагогів-гуманістів цілісної й достатньо послідовної концепції, яка об’єднувала методологічний підхід (філософсько-антропологічний), теоретичні принципи (природовідповідність, пріоритет у навчанні виховних завдань, єдність знань і моральності, індивідуалізація, гуманізація, поєднання виховання із самовихованням), головні напрями змісту виховання (гуманістична освіта, соціальне (моральне, громадянське, патріотичне), фізичне, зародки трудового та естетичного), методи (освічення, наставляння, приклад, вправляння, привчання, формування звичок і навичок, метод “м’якої руки”, перевага заохочення над покаранням тощо), організаційні форми (здебільшого наставництво, приватне викладання, ігри, екскурсії тощо). – Узагальнено досвід педагогів-гуманістів щодо впровадження в життя ідеї всебічного й гармонійного виховання особистості. Виявлено, що воно здійснювалося здебільшого у формі наставництва при дворах правителів, а також в аристократичних колах, в елітарних школах. Найбільш яскравими спробами його втілення стали гуманістичні школи Італії (Вітторино да Фельтре, Гуарино да Верона). Але існували й інші інституції, де ренесансно-педагогічні ідеї сплавлялися із зустрічними течіями, своєрідно модифікувалися та трансформувалися (школа А. Гегія в Девентері, громада “Чеських братів”, українські та білоруські братські школи тощо). Загалом же в широких масштабах ідея всебічного й гармонійного виховання особистості в практиці тогочасної європейської школи втілитися не змогла. З’ясовано, що причини її успіху полягали в підтримці її з боку меценатів, політичної та інтелектуальної еліти, розумінні величі людини, почасти у своєрідній моді на гуманізм серед освічених європейців ХV – XVI ст. та ін. Невдачі пояснюються відсутністю об’єктивних (складність релігійно-політичної ситуації в Європі, нерозвиненість освітньо-виховної інфраструктури та суб’єктивних (брак кваліфікованих педагогічних кадрів, недоступність ідеї для масової свідомості та ін.) умов. – Установлено вплив педагогічної думки гуманістів на виховну концепцію Реформації і Контрреформації. Виявлено точки дотику та розбіжності у їх ставленні до ідеї всебічного й гармонійного виховання. Доведено, що творці нових педагогічних доктрин – М. Лютер, Ф. Меланхтон та ін., ідеологи Контрреформації – запозичили в ренесансних мислителів окремі ідеї (необхідність поєднання класичної освіти з фізичним та естетичним розвитком особистості, трудової підготовки, а також гуманного ставлення до дитини). У протестантських гімназіях і єзуїтських коледжах намічалася тенденція до гармонійного виховання (навчальні заклади Й. Штурма, В. Тротцендорфа та ін.). Проте в кінцевому рахунку його мета підпорядковувалася релігійним потребам, тому ідея всебічного й гармонійного виховання особистості в інтерпретації реформаторів утратила свою гуманістичну цілісність. Водночас церковні реформатори зосередилися на розвитку масової освіти, значно випередивши в цьому ренесансних педагогів. – Здійснено сучасну історико-педагогічну оцінку ідеї всебічного й гармонійного виховання особистості як одного з найвизначніших надбань європейської гуманітарної думки. Факти її багатовікового існування свідчать про життєздатність, креативність і перспективність, чільне місце в світовій гуманістичній педагогіці минулого й сучасності. Доведено, що є всі підстави розглядати всебічний і гармонійний розвиток людини як системоформуючий чинник змісту, методів і форм сучасного виховного процесу, його мету-ідеал. Розкрито систему тенденцій, серед яких перспективні: показано майбутнє досліджуваної ідеї не лише у вітчизняному, а й у європейському педагогічному процесі, визначено його чинники (високий рівень економічного потенціалу західної цивілізації, наявність громадянського демократичного суспільства, розвинута інфраструктура освіти й виховання, усвідомлення самоцінності людського життя, збереження гуманістичної традиції у європейській і вітчизняній педагогічній культурі). – Уточнено уявлення про ренесансну педагогічну думку в цілому, її визначальне місце в світовому історико-педагогічному процесі. Доведено, що це був яскравий, продуктивний, людиноцентристський етап його розвитку, у ході якого зроблено прорив в усвідомленні необхідності фізичного виховання поряд з інтелектуальним і моральним, здійснено крок на шляху до розуміння дитинства як особливого етапу становлення особистості. Зусиллями педагогів епохи європейського Відродження була зруйнована середньовічна шкільна система з її авторитарним ставленням до дитини. Розвинуто й підтверджено наукові положення про хід історико-педагогічного процесу в цілому (його поліфонічність, альтернативність); показано “драму” педагогічної ідеї та її носіїв; нелінійність розвитку, коли висловлена ідея деякий час залишалася поза увагою, а потім знову заявляла про себе, повертаючись до гуманістичних витоків. Не отримали підтвердження поширені в наукових колах думки про відсутність у гуманістів інтересу до “світу” дитини (Ф. Ар’єс), про надмірну індивідуалістичність ренесансної людини (О. Лосєв), про відрив ідеї всебічного й гармонійного виховання особистості від реального педагогічного процесу (Г. Корнетов). – З’ясовано можливості розвитку визначених нами прогресивних тенденцій ідеї всебічного й гармонійного виховання особистості. Історико-педагогічний досвід засвідчує, що в сучасних умовах їх зміст співзвучний процесам інтеграції, демократизації й гуманізації, які відбуваються в усіх сферах світового та вітчизняного поступу. Дослідження показує, що ідея всебічного й гармонійного виховання активізує новаторські пошуки вчених і практиків, примножує гуманістичні традиції національної системи освіти, слугує методологічним підгрунтям нової філософії освіти та оновленої парадигми виховання, прискорює входження України до світової спільноти. Вона підтримана в основних державно-освітніх документах, де трактується як стратегічний напрям виховної діяльності. Проведене дослідження не вичерпує всієї повноти проблеми. Виникає необхідність вивчення дидактичних засад ідеї і ренесансної педагогіки; на окреме висвітлення заслуговує індивідуалізація цілепокладання і цілекорекції в особистісно орієнтованій педагогічній діяльності. Предметом уваги вчених також можуть стати педагогічні персоналії в історії європейського Відродження, досвід послідовників і пропагандистів ідеї всебічного й гармонійного виховання особистості. |