1. Комплексне вивчення художньої гри в теоретичному й історичному аспектах слугує основою для створення типологізації класичних (до-постмодерністських) літературних ігор, визначення їх найважливіших рис з погляду внутрішніх (елементи гри, учасники ігрового процесу) і зовнішніх (життя, мистецтво) взаємовідношень. Диференціювання ознак класичної та постмодерністської гри дозволяє розглядати постмодернізм як культурно-історичне явище в мистецтві й літературі другої половини ХХ ст. Характер відношень класична / постмодерністська гра не вичерпується лише протиставленням, підставою для виявлення об’єднувальних принципів є загально-ігрові цілі – процес створення імітації реального світу (“видимості”), в якому найповніше розкривається авторська індивідуальність. 2. Специфіка постмодерністської гри визначається шляхом співвідношення двох методологічних підходів: власне постмодерністського (або постструктуралістського) та діалогічного. Такий спосіб дозволив виявити в постмодерністському творі доцільну гру автора й імперсональну гру поза межами задуму суб’єкта-творця. У полі зору дослідника постмодерністської поетики містяться основні форми вияву ігрового начала – ігри автора та персонажів. З’ясування позиції автора як тотально ігрової відкриває можливості для визначення інваріанта й меж поняття “постмодерність” усупереч трансісторичному, універсальному розгляду феномену постмодернізму. 3. Традиційне розуміння постмодерністського авторства як “смерті автора” (Р.Барт) націлює дослідників переважно на вивчення інтертекстуальних взаємодій, на пошук і розшифровування цитат, алюзій та ремінісценцій, тобто на “зривання масок”. При цьому питанням природи, мотивації, концептуального значення і закономірностям чергування авторських мовних масок приділяється небагато уваги. Запропонований розгляд постмодерністського авторства з позиції саме гри в “смерть Автора” дозволив розкрити способи текстової реалізації творчої індивідуальності, отже, побачити в позірному “зникненні” Я творця присутність важливих смислових рівнів. Ще один бік творчої поведінки автора – створення інтертекстосвіту постмодерністського твору – віддзеркалює “гра в бога”. Головна проблема автора, що грає, полягає в усвідомленні необхідного самообмеження і пошуках художньої мотивації короткочасного припинення власних ігор. 4. У сьогоднішній ситуації нерозробленості постмодерністської методології гра автора та персонажів розглядається нами як предмет аналізу постмодерністського твору. При такому підході передбачається: а) виявлення об’єктів авторської гри (це переважно історія, культурні та соціальні міфи, літературні та наукові тексти) і форм авторської гри (мовленнєві маски, мовні ігри, графічне оформлення і незвичайна структура тексту, нові жанрові утворення). Важливим є також завдання з’ясування питань, пов’язаних з авторським вибором і специфікою саме цих об’єктів обігрування; б) визначення принципів створення системи персонажів (суб’єкти та об’єкти сюжетних ігор), характеристика рольових ігор персонажів; в) розгорнута характеристика часо-просторових, семантичних, мовних вимірів інтертекстосвіту. Маємо на увазі дослідження семантики місця та часу дії в умовному світі різноманітних ігор, виявлення інтертекстуальних взаємодій, наскрізних мотивів тощо. У цьому плані підлягає перегляду прийняте в критиці постструктуралістське заперечення повноцінності категорій постмодерністського світу, персонажу, буття. 5. Аналіз трьох вищеназваних творів Ю.Андруховича з погляду ігрової поведінки автора та героїв дозволив зробити такі висновки: - роль інваріанта в індивідуально-авторському інтертекстосвіті виконує міф; автор використовує семантику міфу й казки, логіку етіологічного міфу, а також виявляє постмодерністський зміст у міфах про культурних героїв (Орфея, Тесея). Маємо на увазі створення таких складних взаємовпливів: сучасний герой-безпритульний блукач, що перетинає межі “світів”, як “Орфей” – текст за своєю структурою як “Орфей” – відмова від “орфейного” (класичного) типу творчості художника; - якісними характеристиками інтертекстосвіту Ю.Андруховича є: карпатологія, псевдокарнавал, “посткарнавальне безглуздя”. Цей світ утворюється авторською грою і грою (усним словом, промовлянням) персонажів. Вважаємо основними формами креативних ігор автора – гру в міф / гру з міфом; гру в карнавал; гру в міф про культурного героя; мовні ігри; - єдність Карпатського макроміфу забезпечує система сталих, наскрізних індивідуально-авторських мотивів: письмового / знакового запрошення героїв, імітації колективної єдності (псевдокарнавальне Свято в Чортополі, псевдонауковий семінар у Венеції), задоволення від їжі / “задоволення від тексту” (Р.Барт), фіктивного краєзнавства, зникнення автора / тексту / героя. Крім того, Ю.Андрухович актуалізує інтертекстуальні зв’язки з “колумбійським міфом” Г.Г.Маркеса (рівень спільної сюжетної схеми “очікування незвичайних чужинців”), “Вечорами...” М.Гоголя (рівень протиставлення справжньої святковості й псевдокарнавалу), творами М.Булгакова (рівень спільної сюжетної схеми “зустріч з дияволом”), Вен.Єрофеєва (рівень спільної семантики алкогольних коктейлів), У.Еко (семантика монастиря) та ін. |
