Пареміологія та пареміографія як взаємопов’язані і взаємодоповнюючі галузі фольклористичної науки в Україні склалися у другій половині ХІХ на початку ХХ ст. Ґрунтовні збірники-дослідження Г.Ількевича, М.Закревського, М.Номиса, П.Чубинського, М.Комарова, а також теоретичні розвідки Є.Згарського, П.Іващенка, О.Тищинського, М.Сумцова, В.Перетца, О.Потебні, І.Тимошенка та ін. засвідчили активний поступ дисципліни у напрямі нагромадження і наукового осмислення національного паремійного фонду. У вказаний період склався основний комплекс пареміографічно-пареміологічних проблем практичного та теоретичного характеру, вирішення яких і надалі залишається актуальним. Своєрідним підсумком сподвижницької праці численних поціновувачів народного мудрослів’я став фундаментальний тритомний корпус І.Франка „Галицько-руські народні приповідки”. Узагальнивши весь попередній досвід не тільки українських, а й інших європейських пареміологів, І.Франко зумів створити високоякісний синтетичний збірник, у якому докладно проаналізував, опрацював і систематизував величезний пласт автентичного й оригінального українського паремійного матеріалу. Він виробив чітку пареміологічну концепцію, у якій врахував внутрішню сутність жанру, особливості виникнення і побутування, актуалізаційний аспект як найважливіші критерії його оцінювання. Дослідник вирішував насамперед взаємозумовлені питання жанрової дефініції та видової диференціації, від характеру інтерпретації яких залежав обсяг залученого до збірника матеріалу. Упорядник „Галицько-руських народних приповідок” представив широку видову палітру паремій: прислів’я, приказки, порівняння, вітання, побажання, прокляття, мудрування, каламбури, нісенітниці тощо. Між усіма різновидами паремійного репертуару пареміолог бачив спільний внутрішній стрижень, який найчастіше визначається його прагматикою. Розвиваючи ідеї походження жанру, що їх висловлювали Л.Глібов, О.Шишацький-Ілліч, М.Номис, М.Закревський, П.Чубинський, М.Комаров, М.Сумцов, В.Перетц, І.Тимошенко, І.Франко розглянув одночасно декілька шляхів поповнення основного контингенту паремійного фонду. Найчисельнішою постає група так званих „звичайних життєвих обсервацій”, „уваг”, „рефлексій”, утворених унаслідок усталення вербальної реакції на певну типову життєву ситуацію. Інші пласти менш чисельні й утворені скороченням об’ємніших жанрів або значними трансформаціями у тексті паремії. Цінними є коментарі дослідника щодо співвідношення національного та інтернаціонального елементів у жанрі, адже І.Франко відзначив, що попри існування запозичень основу українського паремійного фонду складають тексти з превалюючим національним началом. Учений передбачав докладну інтерпретацію національних зразків з метою виявлення етносвітогляду. Важливим здобутком пареміолога стало впровадження опорно-гаслової класифікаційної системи, яка замінила тематичну й дала змогу об’єктивніше розмістити матеріал. Поєднавши нову для української пареміографії класифікаційну систему та різні важливі типологічні принципи, І.Франко досягнув зручності у користуванні збірником, доповнив видання цінною науковою інформацією. Достовірний запис текстів дає змогу перевірити їх автентичність, провести діалектологічний аналіз; паспортизація допомагає встановити ареал поширення кожної паремійної одиниці; тлумачення розкривають специфіку формування і функціонування прямих та переносних значень зразків, дають інформацію про обставини їх актуалізації; порівняння сприяють найточнішому виявленню автохтонного елемента, демонструють оригінальну сутність українського матеріалу; об’ємні варіантні гнізда відіграють важливу роль у простеженні специфіки регіональних та історичних трансформацій у межах поліваріантного тексту. І.Франко одним із перших торкнувся питання художньої вартості паремій, відзначивши їх яскраву образність. Зразки з Франкового збірника засвідчують естетичну експресію, потужний художньо-виражальний потенціал жанру. Паремії акумулюють у собі традиційний набір різнорівневих художніх засобів. Їх звукова довершеність, сформована впродовж багатовікового процесу „шліфування”, досягається алітерацією, асонансом, римою та іншими засобами. Фонетичну виразність доповнює майстерне досягнення чіткого ритму й акцентованої інтонації. У пареміях нюансування найтонших емоційних та семантичних відтінків окремого слова чи тексту загалом уможливлюється завдяки використанню дериваційних елементів. Пошук новизни, виразності, інформативності вислову зумовив прискіпливу лексичну селекцію. Слова у межах паремійної одиниці взаємодіють за законом асоціативності. Активне залучення синонімів, антонімів, деталей-реалій, діалектизмів, фольклорних неологізмів, власних назв, топонімів, архаїзмів, історизмів та одиниць інших лексичних пластів створює оригінальний художньо-поетичний колорит жанру. Гармонійність і пластичність стійких формул народної думки виявляється на синтаксичному рівні. Використання комплексу структурно-композиційних побудов, які часто тяжіють до співмірності, доводить, що у жанрі, крім змістового аспекту, повноцінно розвивається і формальний. І.Франко прагнув осмислити „величезний скарб” національного „народного добра” у загальноєвропейському контексті, продемонструвавши його незмірне багатство, оригінальність, мистецьку довершеність. Ідеї дослідника стосовно жанрової специфіки паремій для кожного нового покоління пареміологів є базовими, опорними, такими, що дають змогу якнайглибше пізнати основну проблематику галузі. Епохальне Франкове шестикнижжя „Галицько-руські народні приповідки”, яке становить універсум народних „вислідів ума”, сьогодні з повним правом називаємо цінним внеском у народознавство. |
