У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виражається у комплексному аналізі теоретичних і практичних проблем функції захисту, а також розробці та обґрунтуванні пропозицій щодо вдосконалення правових норм і практики реалізації функції захисту. За результатами дисертаційного дослідження зроблено наступні висновки: 1. Функція захисту є однією з основних кримінально-процесуальних функцій. Вона виступає важливою складовою процесуальної форми, обов’язковим елементом розв’язання правових спорів у кримінальному суді, слугує противагою функції обвинувачення та є формою забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві. 2. Розглядаючи кримінальний процес як систему, слід виділяти три ієрархічні рівні функцій, що відображають взаємозв’язок і взаємний вплив елементів цієї системи, а також соціальне призначення кримінального судочинства. По-перше, загальну функцію кримінального процесу, яку, виходячи з визначених у законі завдань, пропонується іменувати охоронно-забезпечувальною. По-друге, рівень кримінально-процесуальних функцій як напрямків кримінально-процесуальної діяльності, що є основою побудови кримінального процесу на засадах змагальності. До них мають бути включені три процесуальні функції: обвинувачення, захист і правосуддя. Нарешті, третій рівень передбачає розгляд функцій як основних обов’язків органа чи особи, котрі є суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності. 3. Слід розрізняти поняття “захист у кримінальному процесі” і “функція захисту”. Перше може стосуватися захисту прав і інтересів будь-яких учасників кримінального судочинства й здійснюватися тією чи іншою мірою всіма суб’єктами кримінального процесу. Друге передбачає лише ту частину кримінально-процесуальної діяльності, яка спрямована на захист прав і інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Суб’єктами здійснення кримінально-процесуальної функції захисту виступають підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їхні законні представники, захисник, цивільний відповідач і його представник. 4. Функція захисту може бути визначена як самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає визначений процесуальною формою напрямок діяльності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їхнього законного представника, захисника, цивільного відповідача та його представника щодо захисту прав і законних інтересів особи, стосовно якої ставиться питання про притягнення до кримінальної відповідальності, спростування підозри й обвинувачення, встановлення невинуватості особи або пом’якшення її відповідальності. Дефініцію функції захисту поряд з визначеннями функцій обвинувачення і правосуддя слід закріпити законодавчо, доповнивши нею ст. 16-1 КПК України. 5. Функція захисту має, по-перше, соціальне значення, оскільки є формою забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві, що характеризує рівень правової держави, демократії і культури суспільства; по-друге, значення для особи, оскільки право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, гарантом прав особи; по-третє, значення для правосуддя, оскільки завданням кримінального судочинства є швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожний, хто скоїв злочин, був справедливо покараний і жоден невинуватий не був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений, що неможливо без існування функції захисту, яка необхідна для створення противаги обвинуваченню; по-четверте – значення для права взагалі, оскільки право є системою загальнообов’язкових норм, які охороняються державою. Виступаючи як необхідний засіб державного управління, форма реалізації державної політики, право є важливим показником становища особи в суспільстві та державі, засобом охорони її інтересів. Реалізація функції захисту в кримінальному процесі – один із показників забезпечення прав і свобод особи, що є невід’ємним елементом правової держави. 6. Аналіз розвиту функції захисту дав змогу виділити кілька етапів у її еволюції: 1) здійснення захисту особою самостійно; 2) поява перших правозахисників, якими були родичі, друзі чи сусіди, які здійснювали захист у більшості випадків лише як формальну, нічим не підтверджену підтримку обвинуваченого (підозрюваного); 3) поява захисників, які надавали допомогу, що була суто благодійною діяльністю; 4) формування особливої групи осіб, які спеціально займалися вивченням законів і могли б надавати юридичну підтримку або здійснювати правозахист; 5) виникнення інституту адвокатури як наслідок розвитку юриспруденції та побудови кримінального процесу за принципом змагальності. Власне з моменту закріплення цього принципу можна говорити про функцію захисту як таку. 7. При дослідженні правової регламентації положення функції захисту в США, Англії, ФРН автор зробив висновок про те, що запозичення правових надбань має бути творчим, враховувати тільки позитивне, тобто те, що органічно вписується в систему кримінального процесу, яка склалася в Україні, і яка в своїй основі де в чому відрізняється від моделей кримінального процесу в інших країнах. З огляду на це здобувач пропонує закріпити в КПК України норми, що складають суть правила Міранди (США): право зберігати мовчання; право знати, що все, що скаже затриманий, може бути використано проти нього. 8. Функція захисту починає діяти значно раніше, ніж буде пред’явлене слідчим обвинувачення, і може продовжувати діяти після того, як обвинувачення буде знято. Її появу, розвиток, розширення та звуження сфер дії не можна розглядати тільки у зв’язку з пред’явленням обвинувачення, його зняттям, постановою виправдувального вироку, скасуванням вироку та закриттям справи. Необхідно погодитися з пропозиціями щодо розширення в законі поняття підозрюваного з тим, щоб, надати процесуальний статус підозрюваного особам, стосовно яких порушена кримінальна справа; відмовлено в порушенні кримінальної справи з нереабілітуючих особу обставин; закрито кримінальну справу з таких же обставин без пред’явлення обвинувачення; органи дізнання встановлюють обставини вчинення злочину в порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Крім того, пропонується підозрюваними визнавати також осіб, які з’явилися з повинною. 9. Для забезпечення ефективного захисту слід звузити коло осіб, які можуть бути допущені як захисники в кримінальній справі, включивши до нього лише адвокатів, викладачів правових дисциплін вищих навчальних закладів України, які мають науковий ступінь або наукове звання у галузі юридичних наук. Для близьких родичів, опікунів та піклувальників обвинуваченого (підсудного) доцільно виробити окремий кримінально-процесуальний статус і допускати їх у процес не як захисників, а як представників обвинуваченого (підсудного). Зазначені особи мають виступати суб’єктами функції захисту поряд з обвинуваченим (підсудним), його законним представником та захисником – фахівцем у галузі права. Слід також більш чітко врегулювати процесуальні права та обов’язки законного представника як суб’єкта реалізації функції захисту, включивши відповідну статтю до розділу КПК України, присвяченого учасникам процесу. 10. Можливості реалізації функції захисту цивільним відповідачем істотно обмежені положеннями, передбаченими ч. 2 ст. 51 та ч. 2 ст. 217 КПК, згідно з якими він має право ознайомлюватися лише з тими матеріалами справи, що стосуються цивільного позову. Отже, для того, щоб мати можливість заперечувати проти позову, цивільний відповідач повинен володіти повною інформацією про доведеність вини обвинуваченого (підсудного), яка є невід’ємним елементом складу злочину, внаслідок якого була заподіяна цивільна шкода, і обов’язковою умовою притягнення до цивільної відповідальності. Висновок же про наявність чи відсутність вини може бути зроблений лише на підставі всіх матеріалів справи, які передаються в суд. 11. Кримінально-процесуальна функція захисту має широке підґрунтя для своєї реалізації у вигляді конституційних положень та виступає складовою цілісного механізму охорони прав і свобод особи. Закріплені в Конституції принципи судоустрою і судочинства забезпечують умови для функціонування змагальної моделі кримінального процесу; конституційні права людини й обов’язки держави в особі її органів та посадових осіб, спроектовані на кримінальне судочинство, визначають механізм реалізації функції захисту в межах процесуальної форми; контроль за дотриманням прав і свобод у кримінальному судочинстві забезпечує додержання закону та відновлення права на захист у разі його порушення й створення неправомірних перешкод для реалізації функції захисту. Однак автор вважає за необхідне відтворити юридичний зміст презумпції невинуватості, який визначено у ст. 62 Конституції України, і в КПК України, а також змінити редакцію ч. 2 ст. 48 КПК України таким чином, щоб перелік процесуальних прав захисника був викладений як невичерпний і доповнений п. 14 такого змісту “14) використовувати інші, не заборонені законом засоби і способи захисту”. Окрім того, з точки зору вимог юридичної техніки, пропонується передбачити в даній нормі право захисника на участь у касаційному провадженні, яке закріплене у Главі 31 КПК України. 12. З метою визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав і свобод людини відповідно до міжнародно-правових актів, зокрема, ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, щодо права на захист від обвинувачення, обґрунтована пропозиція про необхідність доповнити ст. 21 КПК України ч. 2 такого змісту: “Обвинувачений (підсудний) має право: бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього; мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту; якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя”. |
