Розгляд іронії як когнітивного феномена дає підстави по-новому подивитися на її мовні засоби й відображені в них мисленнєві процеси. Іронічний сміх маркує певні віджилі явища, про що свідчить важливість іронічного використання штампів і кліше енкратичної мови (тієї, яка була такою в недавньому минулому, або нинішньої енкратичної як її “наступниці”) в постсоціалістичних дискурсах преси, а також різні форми іронічної евфемізації й дисфемізації. При цьому іронія подекуди є знаряддям змінювання структури картини світу сміховими засобами. Роль іронії в процесах видозміни фреймів засвідчують і дані про те, що в дискурсі преси постсоціалістичних країн сильніше активізуються механізми іронічної деконструкції. При цьому глобальна мовно-мисленнєва тенденція демократизації дискурсу набуває різних форм. Серед них можна відзначити вживання колоквіалізмів, за яким стоїть тяжіння писемної мови до усної, норми до узусу: певний мовний феномен поступово пересувається з поля “явищ поза нормою” до “нормативних явищ”. Отже, іронія активно використовує колоквіалізми як виражальний засіб, причому тенденція до цього особливо помітна в дискурсі англомовної преси, який відомий стриманістю експресії. Фундаментальна форма опозиції “свої – чужі” для аналітичних статей у пресі – антагонізм влади і громадян, відносини між якими на досліджуваних мовних просторах часто обігруються іронічно. При цьому використовується стала система фреймів і сценаріїв, яку можна експлікувати за допомогою лінгвістичного аналізу і для якої характерні особливі форми відчуження, пов’язані з віддаленістю, байдужістю, ворожістю, неможливістю порозуміння через відсутність логіки в представників світу влади або інакшість цієї логіки (з погляду громадян). Іронічне відображення опозиції “свій – чужий” та критерії, на яких базується відчуження (морально-етичний, суспільний, критерій життєвої позиції та їхні комбінації), є індикатором настроїв суспільства (заполітизованість чи аполітичність, розуміння чи нерозуміння певних економічних, суспільних процесів, повага до іншого в різноманітних його виявах). При цьому про рівень етичної культури свідчить і форма іронічних висловів, пов’язаних із “чужими”, втілена за допомогою тих чи інших маркерів відчуження. Проблеми, які можна розв’язати, спираючись на результати нашої праці, можна поділити на дві групи: суто лінгвістичні й лінгвосоціологічні. Ідеться, з одного боку, про всебічні фундаментальні студії різних видів комізму, у яких аналіз, легко поєднуючись із синтезом, не “вбиває” об’єкт дослідження. З іншого боку, базуючись на фреймових структурах, розглянутих як приклад у третьому розділі, і подібних, можна розробляти різні види лінгвістичного моніторингу суспільної думки (зокрема, як ми переконалися, сучасна преса є репрезентативним матеріалом для такого дослідження), що, на нашу погляд, за умови правильного використання є набагато ефективнішим, ніж пряме опитування. Таким чином, наша дисертація становить теоретичну ланку зв’язку між поглядами на іронію як явище мовлення й мислення. |