Зіставне дослідження фразеологізмів зі значенням побажання у німецькій та українській мовах здійснено в лінгвокультурологічному аспекті в руслі останніх досягнень контрастивної фразеології, лінгвокультурології й лінгвосеміотики. Це дає змогу визначити головні ознаки ФП як одиниць мови; з’ясувати шляхи національного маркування ФП; встановити джерела їх національно-культурної специфіки у зв’язку з мовними та позамовними факторами становлення ФП; визначити образні чинники фразеологізації побажальних висловів; з’ясувати характер залежності вмотивування семантики ФП від денотативної семи компонента “природна / побутова реалія”; виявити специфіку семантики ДК в межах ФП у досліджуваних мовах; встановити рівень фраземотворчих потенцій ДК побажань; визначити місце ФП в межах бінарної опозиції “добро – зло” та уточнити символічні значення її конституентів у німецькій та українській мовах. Сучасна лінгвістична наука зорієнтована на категорію етносу й на реконструкцію його культури за даними збережених народно-поетичних творів, обрядів, звичаїв, ритуалів, забобонів, перестрог тощо, з яких вилучається культурна конотація. Порівняння фразеологічних систем будь-яких двох мов, спрямоване на встановлення збігу і розбіжностей у структурі їхніх одиниць, вимагає ґрунтовного аналізу її окремих мікросистем, які мають спільні й специфічні ознаки, властиві всій системі в цілому. Фразеологізми зі значенням побажання – стислі вислови фольклорного походження з властивими їм диференційними ознаками фразеологічної одиниці (стійкість, відтворюваність, цілісність та образність) активно функціонують у сучасній соціальній комунікації. Традіційно вживані в мовленні як формули побажання, привітання, віншування, припрошування, запрошення, примовляння, замовляння, заприсягання, поради, застереження, погрози, прокльону, вони пов’язуються з етнолінгвістичними й соціокультурними правилами їх використання та розуміння. Тому лінгвокультурологічний аналіз цього типу фразеологізмів вимагає лінгвістичних і традиційно-культурних знань, а також обізнаності з національною символікою. У семантичному полі “побажання” в німецькій та українській мовах ФП розподіляються на два класи – благопобажання та злопобажання (прокльони). Фундаментом фразеологічного значення ФП виступає їх внутрішня форма, яка виявляє національний зміст через її співвідносність з культурними символами, еталонами, стереотипами, зумовленими специфікою світобачення та характером пізнання дійсності певним етносом. Структурну й семантичну організацію ФП у німецькій та українській мовах зумовлюють мовні та позамовні чинники, про що свідчить їх генетичний зв’язок з літературною спадщиною двох народів (зокрема творами народної словесності – міфами, казками, піснями, замовляннями тощо), історичними подіями та фактами, народними та релігійними віруваннями. В основі механізму створення цілісного узагальнено-образного значення ФП лежать образні чинники – метафора та метонімія, що спричиняють у семантичному полі лексеми зміщення ієрархічної залежності денотативних, конотативних і потенційних сем та надають їй можливості реалізувати власний фраземотворчий потенціал, який має в кожній мові свою специфіку. Процес нової номінації, скерований різними ракурсами сприйняття навколишньої дійсності, які притаманні представникам двох соціумів, породжують національне маркування ФП. Його джерелом є національний образ, закладений в основу побажання, що формує семантику ФП відповідно до ментальних законів, які властиві саме тому народові, чиїм надбанням є цей вислів. Вираження національно-мовної специфіки ФП відбувається двома шляхами: комплексно, тобто на основі його ідіоматичного значення, що становить сутність фразеологічної одиниці, та розчленовано, тобто окремими елементами складу ФП. Кожен з цих шляхів створює основу для специфічної семантичної структури ФП, головним елементом якої виступає його компонентний склад. При зіставленні ФП двох мов стало можливим встановлення семантично паралельних ФП, які мають повні відповідники. Поряд з тим доведено, що національна специфіка досліджуваних одиниць найбільшою мірою виявляється у вживанні слів-реалій і слів із національно-культурним семантичним компонентом; у використанні національних власних назв і певних слів у співвідносних компаративних ФП; у семантичному обсязі слів, ідентичних у своєму основному значенні; у фраземотворчих потенціях ДК “природна / побутова реалія”. Лінгвокультурологічний аналіз семантики німецьких та українських ФП з конституентами антонімічних пар “верх – низ”, “внутрішній – зовнішній”, “свій – чужий” засвідчує креативну силу внутрішньої форми, яка створює умови для національної ідентифікації фразеологізму на основі культурної (фонової) інформації, “прикріпленої” до сигніфіката, тобто до поняттєвого ядра. Універсальний характер позитивної оцінки поняття “добро” та негативної поняття “зло”, що є раціонально-логічним феноменом і тим самим загальнолюдським надбанням, зумовлює в багатьох випадках збіг у семантичному розвитку ФП німецької та української мов, тоді як лексична маніфестація, що конкретизує біном “добро – зло” в межах ФП, має національну специфіку та відбиває етноспецифічне осягнення певного фрагмента довкілля. На цьому фоні стає зрозумілим, що побажання двох віддаленоспоріднених мов – німецької та української – є неідентичними, але експліцитно вони виявляють міжмовно-інтеркультурну інваріантність на основі їх спільного концептуального підґрунтя, тому належать до спільної абстрактної моделі. Представлений у дослідженні підхід до вивчення національно-культурної самобутності фразеологізмів зі значенням побажання може сприяти вдосконаленню методики дослідження стилістичних особливостей цих одиниць мови з урахуванням соціолінгвістичного, психолінгвістичного та типологічно-зіставного параметрів. |
