1. На основі вивчення сприймання світла як природотворчої і культуротворчої субстанції, що пронизує міфопоетичні системи різних народів і часів, у цьому дослідженні обґрунтована важлива функція фотографії. Вона полягає у творчій дії, яка базується на особливих творчих і регенераційних якостях споглядання, що знайшло найяскравіше втілення в ритуалі “споглядання країни”. Доводиться, що успадкування фотографією цієї важливої функції та уречевлення її – важлива подія в культурі, яка найвиразніше відбилася в ландшафтних світлинах, оскільки саме пейзаж є усталеною в образотворчому мистецтві формою конституювання картини світу. У дисертації простежено визнання за фотографією функції першої матеріальної фіксації творчого задуму (найбільш оперативної і переконливої), що не тільки додатково доводить її приналежність до мистецтва, але і відводить їй особливе місце, підтверджене сучасним станом візуальних мистецтв, де фотографічні засоби представлені широко й різноманітно. 2. Відтворена історія фотографії Харкова як мистецької практики, визначені історичні етапи її розвитку: становлення художньої фотографії (кін. XIX – поч. XX ст.); її вихід на авангардні позиції (1920–1930-ті рр.); етапи стагнації (серед. 1930-х – 1950-ті рр.) та її подолання (1960-ті рр.); т. зв. “фотографічний період” у художній культурі міста (1970–1990 - ті рр.) – піднесення і світового визнання світлопису регіону. Розкритий важливий аспект урбаністичної культури Харкова: розвиток фотографії як специфічного мистецтва з високим рівнем технології об’єктивно характеризує рівень міської культури. Дослідження культурологічного контексту харківського художнього життя, у свою чергу, підтверджує цей зв’язок. 3. Проаналізовано характер взаємодії фотографії та живопису в харківській культурі протягом кін. ХIХ – кін. ХХ ст. Наголошується на тому, що широке введення фотографії в художню культуру відбувалося за часів надзвичайного піднесення пейзажного жанру в образотворчому мистецтві, а це визначило й особливості пластичної мови фотографії. 4. Висвітлена важлива роль Харкова як потужного осередку клубної фотографії кін. 1960–1980-х рр. Руху фотоаматорства, стверджується, сприяла діяльність заводу, який випускав фотоапарати “ФЕД”. Доведено, що створення у Харкові провідного фотомистецького об’єднання “Время” належить саме до “клубного періоду”, який поєднував професійні та демократичні рухи харківської культури. Цим насамперед пояснюється зрілість творчих позицій, заявлених у колективній декларації групи “Время”. Офіційні харківські фотоклуби (наприклад, обласний) цілком укладалися в парадигму професійної спілки, що стало для фотографів заміною такої інфраструктури, на яку спиралися художники, музиканти і письменники. 5. Обґрунтоване в дослідженні поєднання художньої проблематики фотографії та живопису розкривається як особливість урбаністичної культури. Цей зв’язок простежений не тільки як система взаємовпливів, але і в безпосередньому творчому альянсі харківських фотографів з художниками. Використання живопису додає до технічної царини світлопису рукотворне тепло, інтимність, щирість, що відрізняє обличчя цієї школи, репрезентуючи високий рівень мистецтва, широкий кругозір і свободу у виборі творчих прийомів. Аналіз важливої для розуміння українського мистецтва пейзажної теми в багатому розмаїтті мотивів, проведений у рамках одного з новітніх мистецтв високої технології, сприятиме вивченню і розумінню як сучасного, так і майбутнього українського мистецтва. 6. Доведено, що пейзажний жанр є ціннісним критерієм сучасного стану урбаністичного і природного середовища. У регіональному топосі, що дбайливо відтворює особливості природного оточення, сфокусована екологічна проблематика. У ході дослідження встановлені зв’язки з екологічною складовою харківського пейзажу в живописі та фотографії, що зумовлено формуванням Харкова як промислового регіону, урбанізацією, яка дещо непропорційно розвивалася протягом кінця ХIХ–ХХ ст. Обґрунтовується, що саме це раннє усвідомлення її негативних наслідків привело до актуалізації особливого кола сюжетів в опозиції “індустрія – природа”, з уважною констатацією найдрібніших відмінностей. 7. Встановлено, що зародження сучасної харківської фотографії відбувалося протягом кін.1960–1970-х рр., коли в усіх значних культурних центрах СРСР формувався рух контркультури, спрямований на звільнення мистецтва від ідеологічного диктату. У зв’язку з цим у творчості митців харківського кола розгорнулася деконструкція ідеологічного міфу, включаючи псевдопарадизний образ природи, що визначило особливості пейзажного жанру в регіоні. 8. Виявлено, що двома головними засобами репрезентації реальності в харківській фотографії стали вертикальний (монтаж) та горизонтальний (серія) принципи організації форми. Причини звернення харківських фотографів до трудомістких видів монтажу і серії вбачаються відповідно у відтворенні ними двоїстої реальності і в гіпертрофованій маніфестації образу. Ця інтенція була спрямована на руйнацію механічних стереотипів з метою відкрити шлях новим засобам відтворення картини світу. 9. Висвітлено розмаїття художніх прийомів, використовуваних сучасною харківською фотографією. Виокремлені наступні чинники, які спрацьовували на деконструкцію реальності в пейзажі: динамізація простору, зміна масштабів, вільне переміщення окремих об’єктів з однієї зони візуального ряду в іншу. У роботі доводиться, що образно-стилістична система, створена в мистецтві харківських фотохудожників групи “Время” вплинула на формування пластичної мови представників ширшого кола художньої культури подальшого періоду, ставши їх багатим естетичним досвідом. На підставі вивчення типології пейзажних образів виділено провідні домінанти – топосу “страждання”, “ночі”, “вигаданого світу” та “Едемського саду”. Визначена роль природного мотиву як емоційного чинника. 10. Розкрито, що сучасна художня фотографія поновила погляд на український пейзаж, уточнивши його актуальний імідж. Він не суперечить традиційному уявленню, бо пов’язаний із важливими архетипними мотивами. Визначено, що мотиви, які становлять основу сюжетно-тематичного репертуару живопису кін. ХIХ ст. (квітучі садки, верби, схилені над річкою, мальовничі оселі, вітряки) залишаються значущими. Саме на ці мотиви в регіональному пейзажному живописі класичної доби відреаговували представники харківської художньої фотографії наприкінці ХХ ст., керуючись при цьому постмодерним мисленням. Вони оперували різноманітною стилістикою згідно з концептуальними намірами. Цей метод передбачає використання широкого кола видових, стильових і жанрових прийомів, дає можливість по-новому відтворити регіональний пейзаж. 11. На підставі зібраного і проаналізованого матеріалу встановлено, що ландшафт у відбитті художньої фотографії, з її парадоксальним поєднанням документальності та креативності, має особливе значення для розкриття пейзажної теми. Таким чином, у певному контексті регіональний краєвид Слобідської України вперше дістав належне висвітлення в інтегративній взаємодії природного і культурного чинників, яку забезпечує фотомистецтво. У створенні українського пейзажного канону, стверджується, світлопис також відіграв певну роль. Для фотографій сучасних харківських митців, незалежно від жанрового визначення, характерна детальна розробка місця дії: найчастіше міського середовища чи приміських околиць, включаючи “вуличну фурнітуру”. Зазначені особливості дають підстави констатувати наявність принципу, за допомогою якого на різних рівнях робіт цього гурту митців встановлюються різноманітні зв’язки з харківською топікою. Цей принцип гіперлокалізації, втілений у концепті “місця” спочатку у фотографії 1970–1980-х рр., був оцінений з часом живописцями і графіками і знайшов масштабне продовження в їхніх проектах 1990-х рр. |
