У ході проведеного дослідження ми дійшли таких висновків: 1. На основі аналізу процесу становлення та розвитку форм навчання історії у вітчизняній школі у досліджуваний період, нами виявлено існування різних підходів як до дефініції поняття „форми навчання”, так і до їх класифікації. Найбільш поширеним сьогодні є поділ форм навчання на: загальні (фронтальна, групова, індивідуальна) та конкретні (урок, семінар, екскурсія, практичне заняття та ін.) організаційні форми навчання (М.Скаткін, І.Лернер, В.Дьяченко та ін.); форми організації навчальної роботи (урок, семінарські заняття, факультативи) і фронтальні, групові та індивідуальні заняття в системі уроку (І.Огородніков); форми організації навчання (урок, домашня робота, семінар, практикум тощо) й форми організації навчально-виховної роботи учнів на уроці (фронтальна, групова, індивідуальна) (Г.І.Щукіна та ін.). Визначальними критеріями для класифікації форм навчання історії можна вважати кількість учнів, час, місце і режим занять, послідовність і характер видів діяльності учнів, форми зв’язку між вчителем та учнями. Поняття „форма навчання історії” може бути визначено як зовнішній вияв узгодженої діяльності учителя та учнів, яка здійснюється в певному режимі, послідовності із застосуванням відповідних видів і способів, і спрямована на досягнення цілей і завдань шкільної історичної освіти. Виходячи з цього визначення, форми навчання історії можна розподілити на форми організації навчальних занять (урок, лекція, семінар, екскурсія тощо) та форми навчальної діяльності учнів на уроці (фронтальна, групова, індивідуальна). 2. Комплексний аналіз наукового доробку дидактів, методистів, істориків педагогіки в контексті досліджуваної нами проблеми, а також вивчення досвіду педагогів-практиків дають підстави стверджувати, що форми навчання як предмет дослідження можуть розглядатися в двох основних аспектах: 1) як предмет дослідження історико-методичної і психолого-дидактичної думки у працях фахівців відповідного профілю; 2) як явище педагогічної практики з точки зору відбору та реалізації вчителями тих чи інших форм навчання. У першому випадку вченими обґрунтовуються різні підходи до визначення поняття форм навчання, їх класифікації; аналізуються зміни, які відбуваються, тенденції розвитку та вдосконалення, основні чинники, що продукують такі зміни. Теоретичні уявлення мають безпосередній вплив на навчальний процес в цілому та практику викладання історії зокрема. Протягом досліджуваного періоду ці два аспекти знаходились у діалектичному зв’язку: на певних етапах теоретичне вивчення проблеми форм навчання історії випереджало упровадження у педагогічну практику нових методів, форм та технологій навчання. У цьому контексті 20-ті рр. минулого століття можна розглядати як приклад широкого впровадження в практику суспільствознавчої освіти активних методів та групових (бригадних) форм навчання, яке не мало необхідного теоретичного підґрунтя. І, навпаки, починаючи з 90-х рр. ХХ ст. – часів реформування системи освіти в Україні, розробка теоретичних положень та підходів до проблеми форм навчання історії значно випереджає практичне застосування на уроках історії у загальноосвітній школі інноваційних технологій та моделей навчання. 3. З цієї точки зору ми і визначаємо періодизацію генези форм навчання у вітчизняній школі, виділивши в цьому процесі такі періоди та етапи: 1) перші десятиліття ХХ ст. – пошуки та запровадження нових форм і методів навчання історії, адекватних тим соціальним замовленням у сфері освіти, які були на часі в умовах масштабної індустріалізації та інтенсивного формування громадянської і національної самосвідомості суспільства; 2) 1923–1934 – розвиток форм навчання історії за умов запровадження комплексних програм та реалізації принципів трудової школи; 3) 1934-1964 рр. – відмова від бригадних, групових форм, повернення до класно-урочної системи навчання історії у вітчизняній школі та формування нових підходів до форм і методів навчання. В цьому періоді можна виділити окремі етапи: 1) 1934-й – перша половина 50-х рр. – час стабілізації та уніфікації форм та методів навчання; 2) середина 1950-х – 1964 рр. – перехід від методів подачі готових знань до методики організації самостійної пізнавальної діяльності учнів; 4) 1965 р. – до початку 90-х рр. – пошуки та впровадження вчителями–новаторами у шкільну практику активних типів навчання з використанням різних форм організації навчання; 5) 90-і рр. ХХ ст. – упровадження в педагогічну практику української школи нових освітніх технологій, заснованих на поєднанні фронтальної, групової та індивідуальної форм навчання з визначенням певних пріоритетів. 4. Результати дослідження дали можливість розробити такі рекомендації для учителів та працівників системи перепідготовки вчителів історії, авторів підручників і програм, методичних поурочних посібників з окремих курсів історії, що викладаються у школі. І. Для забезпечення сучасного рівня навчання історії вчителі мають урізноманітнювати форми навчання, використовуючи весь нагромаджений українською методикою і практикою досвід у цьому напрямі. ІІ. Реалізація цього завдання потребує вдосконалення підготовки учителя до викладання історії. Готуючись до уроку, учитель має чітко уявляти собі етапи цієї роботи: 1) аналіз Державного стандарту, шкільних програм, вивчення підручників і поурочних посібників; 2) розробка тематичного і поурочного планування; 3)визначення місця уроку в темі чи розділі, його очікуваних результатів; 4) аналіз пізнавальних можливостей класу; 5) відбір доцільної форми організації навчання і форм організації навчальної діяльності учнів і адекватних методичних прийомів і засобів навчання відповідно до очікуваних результатів;6) складання конспекту чи розгорнутого плану уроку. Кожен етап підготовки до уроку вимагає відповідної теоретичної і методичної роботи вчителя, яка передбачає вибір форми навчальної діяльності учнів, прийомів і засобів навчання, визначення типу уроку (або іншої форми організації навчання) та його структури. ІІІ. Авторам програм з окремих курсів необхідно не перевантажувати їх навчальним матеріалом, щоб дати можливість учителю застосовувати різноманітні та найбільш ефективні форми навчання історії. ІУ. Автори підручників мають передбачати у його структурі дидактичні матеріали й завдання, які б уможливлювали застосування в рамках шкільного уроку різних форм навчання і полегшували б підготовку вчителя до їхнього застосування. У. Автори методичних посібників для вчителів історії мають передбачити в тексті проведення варіантів уроків з використанням різних форм навчання, включаючи використання на уроках історії інноваційних освітніх технологій, які спонукають до більш широкого впровадження групової та індивідуальної форм навчальної діяльності як засобу активізації творчих та продуктивних можливостей учнів, їх комунікативних здібностей, розвитку історичного та критичного мислення тощо. У проведеному дослідженні не вичерпані усі аспекти проблеми. Подальшого вивчення потребують питання, які стосуються оптимального використання всієї сукупності форм навчання на уроках історії та поза його межами з пошуками потенційної можливості підвищення ефективності кожної з них; дослідження перспектив широкого упровадження у педагогічну практику інтерактивних технологій навчання історії тощо. | 