У дисертації проведено теоретичне узагальнення та вирішене наукове завдання – на основі аналізу різнопланових джерел висвітлено процес формування збройних сил Української Народної Республіки в добу Директорії. В результаті автор прийшов до наступних висновків: Незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених історії Української Народної Республіки доби Директорії, військове будівництво не знайшло всебічного висвітлення, а тема формування Українських збройних сил не була предметом спеціального дослідження у воєнній історіографії. Водночас з’ясовано, що вийшла низка наукових праць, автори яких розглядають українські збройні сили та їх окремі роди військ у боротьбі за утвердження відновленої УНР. Встановлено, що формування збройних сил УНР, комплектування особовим складом, створення органів управління та постачання відбувалося в умовах внутрішньополітичного протистояння та протиборства із зовнішніми військовими силами. Антиукраїнська політика сусідніх держав спричинила зовнішньополітичну ізоляцію УНР, позбавила можливостей допомоги у формуванні війська. Директорія визнавала необхідність збройних сил для захисту самостійності УНР та оборони трудового народу. Однак серед її лідерів та впливових політичних партій пропонувалися різні підходи до створення республіканської армії. Впродовж грудня 1918 – січня 1919 рр. військо УНР формувалося на основі військових частин Гетьманату, що перейшли на бік Директорії, а також учасників протигетьманського повстання та завдяки мобілізаційним заходам. На цьому етапі при формуванні армії домінував “трудовий принцип“, який охопив не тільки армійські низи, а й вище військове керівництво. Здійснювалася робота щодо створення вищих органів управління військами. У грудні 1918 – січні 1919 рр. розпочали функціонувати Військове міністерство УНР, штаб Армії УНР. Директорія призначила С. Петлюру Головним отаманом Республіканських військ. З об’єднанням армій УНР та УГА створювався об’єднаний Штаб Головного отамана, до якого на паритетних засадах входили офіцери обох армій. З метою координації зусиль державних і військових відомств створено Вищу Військову Раду. Запроваджена структура управління військами УНР відповідала характеру та особливостям ведення війни. Водночас встановлено, що несвоєчасне визначення функцій створених структур та призначення керівників негативно впливало на діяльність війська. На штабні посади призначалися генерали та офіцери, які підтримували Директорію і проявили себе у протигетьманській боротьбі. У забезпеченні армії командним складом мали місце суттєві труднощі. Вони пов’язані з суб’єктивним ставленням до використання досвіду кваліфікованих фахівців, які служили в гетьманській армії та вкрай обмеженими можливостями підготувати власні старшинські кадри. Створені за рішенням Ради Міністрів від 5 січня 1919 р. військові навчальні заклади для підготовки старшинських кадрів за обмеженим терміном не виконали свого призначення. Військово-політична ситуація змушувала особовий склад старшинських шкіл брати участь у бойових діях. Через певні обставини Головний отаман призначав на командні посади багато осіб, які не мали фахової підготовки та бойового досвіду. Доведено, що, починаючи з лютого 1919 р. стала проявлятися тенденція до суттєвого зменшення чисельності Армії УНР. Це обумовлювалося тим, що людський ресурс для поповнення армії суттєво скоротився через окупацію значної території України більшовиками та денікінцями. Значних втрат зазнала Українська армія в ході бойових дій. Непослідовна земельна політика Директорії обмежувала можливості селянства поповнювати армію. Республіканська влада не зуміла належною мірою забезпечити армію харчами, одягом, санітарно-медичним обслуговуванням. Не було створено на місцях надійного мобілізаційного апарату, який би займався поповненням військ. Боєздатність війська підривала отаманщина, яка часто не визнавала центрального військового керівництва і була схильна до анархії. Українська армія складалася з родів військ, які мали у своєму складі тогочасні європейські армії. Найчисленнішою була піхота, яка становила основу Армії УНР протягом всього періоду її діяльності. Однак повністю заповнити штати піхотних частин не вдавалося через нестачу старшинського і рядового складу. Не вдалося реалізувати плани створення потужної кінноти через нестачу коней, кавалерійського знаряддя та фуражу. Важливим родом військ Армії УНР була її артилерія, однак створити потужні частини не вдалося через брак гармат та відсутність їх виробництва в УНР. У січні 1919 р. почалося формування інженерних військ, внаслідок чого були створені кілька інженерних і телеграфних сотень. Основу військово-повітряного флоту склали авіазагони, які перейшли на бік УНР під час протигетьманського повстання. Однак українська авіація не була численною і не проявляла належної бойової активності через нестачу пального, озброєння та підготовлених пілотів. Для організації тилового забезпечення військ на всіх рівнях військового управління створювалися відповідні тилові установи. Проте ефективно діяти вони не могли, оскільки не мали у повному обсязі відповідних матеріальних ресурсів. Впродовж формування та діяльності Армія УНР зазнавала організаційно-штатних змін. У грудні 1918 – квітні 1919 рр. армія складалася з армійських груп, які розташовувалися за територіальним принципом. Внаслідок реорганізації у квітні-травні 1919 р. створювалися дивізії з єдиною штатною структурою. З об’єднанням армій УНР та УГА вони поділялись на окремі оперативні групи. У першому Зимовому поході діяло чотири групи з власними штабами, застосовуючи партизанські форми та методи боротьби. У травні – серпні 1920 р. проведена чергова реорганізація армії, яка визначала дивізію як головну ланку тактичного рівня. Вперше в організаційно-штатну структуру дивізії вводилася запасна бригада, яка виконувала функцію підготовки поповнення. Запропонована організаційно-штатна структура стала суттєвим кроком у наближенні Української армії до зразків провідних європейських країн, зокрема Франції. Результати дослідження, теоретичні висновки та узагальнення дають можливість сформувати практичні рекомендації. Враховуючи, що сучасна Україна не входить до військових блоків та союзів, не має гарантій колективної безпеки, то слід приділити максимум уваги розвитку власних Збройних Сил та їх всебічного забезпечення. В умовах прагнення України до інтеграції у євроатлантичні структури, в практиці сучасного військового будівництва варто враховувати історичний досвід переформування Армії УНР у 1920 р. до європейських зразків. У процесі реформування системи військової освіти в Україні передбачити залучення до підготовки військових кадрів цивільних навчальних закладів. Результати дослідження можна використати при підготовці науково-дослідних робіт, навчальних та методичних посібників, довідкових матеріалів, науково-популярних праць з воєнної історії. Героїчні та разом з тим трагічні приклади звитяги військовиків Армії УНР рекомендуються для використання в процесі військово-патріотичного виховання молоді. |