1. Однією з особливостей розвитку етнополітологічних досліджень в Україні була обмеженість теоретико-методологічної спадщини. Розвиток вітчизняної етнополітології визначається політичними інтересами Української держави. Зокрема, йдеться про майже повне домінування концепції політичної нації та жорстке її протиставлення концепції етнічної нації. Вітчизняні вчені здійснювали перехід від закритої системи суспільства до стану відкритості, внаслідок чого відбувалася „криза наукової ідентичності”. Долання цієї кризи відбувалося двома шляхами. По-перше, домінування концепції політичної нації суперечило тенденціям розвитку світової етнополітології, де останніми десятиліттями посилилася увага саме до етнокультурних проявів національного життя. По-друге, це був певний еклектизм методологічних підходів, коли політизація проблем національного будівництва сусідувала з крайньою біологізацією концепції становлення етносів. З середини 1990 років реалізувалися нові концептуальні підходи до аналізу етнонаціональних процесів. Особливостями цього етапу був перехід вітчизняної науки від екстраполяції до інтерпретації, від дедуктивного та частково некритичного запозичення світового досвіду до творчого засвоєння найкращих зразків теоретико-методологічного інструментарію. Розроблялися власні підходи до аналізу проблем націотворення, формувались передумови для зростання плюралізму наукових шкіл у галузі етнології та політології. 2. Запропоновано власне визначення української політичної нації як об’єкта консолідаційних процесів. Дано власне поняття консолідації нації. Показано, що інструментами дослідження основних параметрів, виявів, особливостей функціонування консолідації є її структуризація і типологізація. Класифікація шляхів консолідації залежить від механізмів її здійснення, рівня суб’єктності, структури нації, яка утворюється внаслідок поступової консолідації. Наукою не вироблено теоретико-методологічне поняття консолідації як етнополітичної категорії, а також не розглянуто методологічні аспекти типології консолідації за основними ознаками. Нерідко ознаки, що склали б зміст поняття консолідації, абстрактні і не є достатніми для її характеристики, що стримує розвиток теорії і вносить плутанину у розуміння політичних процесів. 3. Процеси трансформації соціальної структури і формування української політичної нації взаємопов’язані між собою. Формування соціальної структури пов’язане з невизначеністю ідентичностей, процес інтеграції нових генерацій у суспільстві не обмежується механічним включенням їх у соціальну структуру, а супроводжується внутрішньою ідентифікацією, відбувається порушення традиційної ідентифікації, виникають нові ідентичності, які часто мають деструктивну спрямованість. Руйнування внутрішньоетнічних структур через порушення взаємозв’язку між українським етносом і його природно соціально-економічним середовищем викликало кризовий стан самосвідомості і культури етнічних спільнот у 90-ті роки ХХ століття, що негативно відбилося на формуванні соціальної структури. Для соціальної структури українського суспільства, яка перебуває у стані трансформації, характерними є: нестабільність, аморфність, відсутність масових соціальних верств з усвідомленими інтересами, політико-ідеологічною орієнтацією, загальноприйнятими цінностями, тому соціальну структуру переважно формують окремі політичні і фінансові групи, які задовольняють свої інтереси, мають доступ до влади, внаслідок чого стримуються процеси формування і консолідації української політичної нації. 4. Особливості історичного розвитку України зумовлюють велике значення проблем мовного розвитку в контексті формування і консолідації нації. Мова є чинником консолідації і націогенези. Під останнім мається на увазі процес перетворення народності як мовно-культурної спільноти на націю, тобто етносоціальний організм. Націогенеза на практиці проявляється у тому, що мова обслуговує усі сфери суспільного і духовного життя нації, є символом боротьби за підвищення її суспільно-політичного статусу; уніфікація національної мови є підґрунтям для формування і консолідації нації; єдина мова є передумовою піднесення загальнокультурного рівня громадян, свідомого залучення їх до національної культурно-історичної традиції. Залишаються проблеми щодо мовно-культурної ідентичності і спілкування українською мовою. Спостерігаються розбіжності між етнічним походженням та мовною ідентифікацією. Неприйняття мовної ідентифікації частиною українського етносу на Сході і Півдні країни пояснюється довготривалою бездержавністю і русифікацією, а також втратою державою ініціативи у мовній політиці, сюди ж можна віднести і фактор соціального розчарування громадян. Україні властива унікальна ситуація з погляду мовного розвитку, а саме: наявність білінгвізму. Це явище є позитивним, оскільки знання двох мов розширює духовні та інтелектуальні горизонти громадян. Формула консолідації української політичної нації з етнічною серцевиною у мовному контексті має такий вигляд: сприяння знанню якомога більшої кількості мов (зокрема, білінгвізму, полінгвізму) + державна підтримка державного статусу української мови + сприяння процесу консолідації національних меншин. Офіційна політика не може обмежуватися виключно українською мовою, вона має поширюватися на усі мови, які сферою свого функціонування мають Українську державу. 5. Національна ідея є продуктом історичного розвитку. Нерозривність зв’язку між національним та соціальним питаннями, неможливість їх самостійного розв’язання не лише у процесі становлення української державності, а й у контексті глобальних проблем сучасності, основних тенденцій сучасного світу становить основний зміст, принцип української національної ідеї. До її сутності слід віднести й орієнтацію на духовний розвиток, національну культуру, уявлення про глибоку спорідненість соціальної справедливості та національної незалежності, що становить основу формування і консолідації нації. Національна ідея передбачає не побудову, а розвиток держави на своїй національній основі, своїй етнонаціональній культурі й історичній пам’яті, спадкоємності поколінь. Національна ідея передбачає, що основою етнічного, релігійного і навіть економічного патріотизму, єднання на національному ґрунті стає передусім міжособистісний, духовно-психологічний зв’язок на засадах спільних культурно-гуманістичних цінностей, що мають водночас національне і загальнолюдське значення. Національна ідея становить надпартійну та надетнічну систему цінностей, головна роль яких – об’єднувати нації, що складаються з конфліктуючих соціальних сил та етнічних груп. Їхнє завдання – бути містком між громадянським суспільством та владою, між різними етнічними меншинами. Національна ідея не декларується згори, вона повинна визріти у свідомості мас. 6. Етнічна ідентичність є результатом самоідентифікації особистості чи соціальної групи, головним ідентитетом тут залишається усвідомлення спільного походження – біологічного, географічного, історичного, культурного та спільних інтересів. Національна ж ідентичність спирається на свідомий вибір, бажання бути нацією і залежить від усвідомлення особою, етнічною групою чи нацією історичних, громадянських, політичних цінностей – цілісність держави, добробут, політичний суверенітет, незалежність країни, юридичні права громадян. Нерозв’язаними залишаються проблеми національної ідентичності: значна чисельність громадян не ідентифікує себе у соціально-політичній, економічній, духовній і геополітичній сферах, а це означає, що поки державі не вдається вирішити головні стратегічні завдання побудови демократичної, правової, соціальної держави. Негативно впливають на етнонаціональну ідентифікацію регіональні відмінності етнічної історії, існуючий поділ українців на „західних” і „східних”, відмінності на рівні їх національної свідомості, мовні проблеми, міжконфесійні суперечності. |
