У дисертації представлено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі обґрунтування концептуальних засад створення системи соціального захисту населення у перехідній економіці з урахуванням специфіки її формування в Україні. Дослідження найбільш гострих проблем соціального захисту дало змогу зробити наступні висновки та пропозиції. 1. Система соціального захисту населення, яку повинна створити Україна і яка б відповідала соціальне орієнтованій ринковій економіці, є складним багаторівневим і відносно рухомим суспільним феноменом, від стану якого залежить соціальна безпека країни. Ця система повинна закріплювати досягнутий у суспільстві стандарт добробуту населення і сприяти на його основі підвищенню рівня і якості життя. Системоутворюючим інструментом соціального захисту є соціальний ризик, науково обґрунтована політика управління яким підвищує ефективність захисту населення. Базовими механізмами нейтралізації ризику є економічне зростання, розширене відтворення, прискорення упровадження новітніх технологій. Конкретні механізми соціального захисту пов’язані з рівнем доходів населення та ресурсними можливостями держави. 2. Сучасний стан соціального захисту населення в Україні є кризовим, перехідним і суперечливим. Кризовий стан зумовлений залишковим принципом фінансування соціальної сфери, успадкованим від соціалістичної системи, низьким рівнем доходів, масовою бідністю, відсутністю важливих соціальних інститутів. Перехідний стан пояснюється наявністю сукупності елементів і форм старої системи: переважання розподільчих відносин та пасивних форм соціального забезпечення. Суперечливість визначається неспроможністю фінансового забезпечення соціального захисту бюджетними коштами і нерозвиненістю нових механізмів залучення позабюджетних коштів, протиріччям між патерналістською і ліберальною складовими в системі соціального захисту. 3. В системі соціального захисту населення доцільно виділити дві підсистеми: соціального захисту економічно активного населення і соціального захисту непрацездатного населення з різних причин. Традиційно у вітчизняній літературі система соціального захисту ототожнюється лише з другою підсистемою, а її зміст зводиться до проблем соціального забезпечення зубожілого і непрацездатного населення. Завдання держави зводиться до того, щоб створювати такі умови господарювання, при яких кожний працездатний член суспільства міг би реалізовувати свій трудовий потенціал. В цьому зв'язку важливим самостійним компонентом ринку праці повинен стати соціальний захист економічно активного населення як система заходів його захисту в сфері взаємодії праці і капіталу, які призвані попереджувати соціальні загрози. Тому їх реалізація не може відбуватися без активної участі в соціальному захисті як самих індивідів, так і їх об'єднань і організацій, діяльність яких спрямована на соціальний розвиток, а тим самим і на зниження чи усунення соціальних ризиків. 4. Форми соціального захисту економічно активного населення в перехідній економіці доцільно розділити на дві групи: соціально-ліберальні конструкції для тих, хто адаптувався до ринкових відносин, і державно-соціальна підтримка працівників з низькими доходами. В дисертації також обґрунтовано поділення форм соціального захисту економічно активного на-селення на державні і приватно-суспільні. Описано їх особливості реалізації в транзитивному суспільстві. 5. У трансформаційній економіці найбільш гострою соціальною проблемою є подолання бідності. Її розв'язання полягає у вирішенні проблем зайнятості та рівня трудових доходів, які повинні поступово стати базою розширеного відтворення людини (робочої сили). Другим напрямком захисту бідних верств населення є посилення адресності соціальної допомоги, поширення різноманітності її форм. 6. Соціальне партнерство необхідно визнати важливим інститутом соціального захисту населення з ряду причин. По-перше, в XXI столітті людина є носієм самих цінних ресурсів розвитку – знань, інтелекту, інформації. Соціальне партнерство як відносини панівного типу об'єктивно необхідне для розвитку і самореалізації особистості. По-друге, в сучасних умовах держава може виконувати свої суспільні функції лише через ефективну взаємодію з іншими суб'єктами, організовуючи і координуючи їх зусилля на основі рівноправних відносин. По-третє, звідси витікає, що суттєві зміни в системі управління повинні проходити на всіх його рівнях на основі партнерських відносин, чого потребує реалізація інтелектуального капіталу. По-четверте, соціальне партнерство відкриває нові горизонти знання, які породжує в процесі нової діяльності. Саме розуміння соціального захисту наповнюється новим соціальним смислом і змістом, в рамках якого лише й можливо створення в Україні соціальне орієнтованого ринкового господарства. Соціальне партнерство є важливим, а в розвинутому суспільстві основоположним інститутом системи соціального захисту населення. Воно дозволяє інституційно признавати наявність різних інтересів і конфліктів, розв'язувати їх в рамках досягнення соціальних компромісів, коли суб'єкти партнерських відносин приймають на себе соціальну відповідальність. В рамках соціальне відповідальних дій підвищується рівень соціальної захищеності не тільки учасників партнерської акції, а й більш широкої соціальної групи, аж до всього населення країни. Лише в рамках соціального партнерства можна створити достатньо ефективні механізми узгодження інтересів, розв'язання можливих соціально-трудових конфліктів і побудувати нові соціальні інститути, що змогли б забезпечити як державний захист всіх форм власності, так і соціальний захист найманих працівників. 7. Основні заходи створення ефективної системи соціального захисту полягають в такому: - створення умов для поступового перетворення соціальної складової у важливий фактор економічного розвитку; - управління соціальними процесами, досягнення цілісності соціального простору для забезпечення базової соціальної захищеності усіх верств населення; - забезпечення вирішення першочергових завдань підвищення соціального захисту: радикальне реформування та підвищення оплати праці на основі зростання її продуктивності, розвиток системи соціального страхування, яке б дозволило людини пом’якшувати вплив соціальних ризиків протягом всього життя шляхом перерозподілу коштів; - впровадження нових соціальних технологій і методик організації соціальної допомоги: заявковий характер, адресність, переорієнтація соціальної політики на сім’ю, соціальні групи молоді, розвиток програми задоволення базових потреб населення (наприклад, у житлі); - поступовий перехід до забезпечення різноманітних програм допомоги на рівні регіонів. |