1. Агропромисловий комплекс є складною динамічною системою, в якій всі елементи є функціонально взаємозалежними і мають організаційно взаємодіяти в напрямі досягнення єдиної кінцевої мети – задоволення потреб населення в сільськогосподарській продукції і продуктами її переробки. Сучасний стан АПК України, так само як і економіки, є не тільки наслідком розвитку країни в минулі десятиліття, а й результатом допущених помилок у реформуванні аграрної сфери, результатом чого стало різке зниження економічного потенціалу держави і життєвого рівня населення. Незадовільний стан став логічним завершенням розвитку економіки в екстремальних ситуаціях, результатом впливу всіх негативних факторів, до яких варто зарахувати недоліки існуючої системи управління, недосконалість фінансової, кредитної і податкової політики держави, дефіцит бюджету і ресурсів. 2. У сучасній економічній теорії категорія "соціально-економічна інфраструктура" піддається трансформації разом із розвитком науки. Вона являє собою одну з підсистем економічної системи, що забезпечує ефективність виробництва, розподілу, обміну та споживання за рахунок зниження трансакційних витрат та регулює відносини між суб’єктами господарювання. За цим визначенням до соціально-економічної інфраструктури зараховано переважно такі галузі, що становлять предмет дослідження, як: транспорт, зв’язок, житлово-комунальні послуги (водо-, газо-, енергопостачання, збір та вивезення сміття), охорона здоров’я, освіта та наука тощо. Всі елементи інфраструктури мають спільні властивості та виконують однакові функції. Вплив соціально-економічної інфраструктури на економічне зростання розкривається у передавальному механізмі, який діє у двох напрямах і є замкнутим: фінансування соціально-економічної інфраструктури забезпечує економічне зростання, а останнє зумовлює зростання інвестиційних видатків на її розвиток. Фінансування інфраструктури здійснюється з двох джерел: державні витрати, які в загальній тенденції можуть бути охарактеризовані як переважно неефективні в нагромадженні інфраструктурного потенціалу, та приватні інвестиції. Соціально-економічна інфраструктура являє собою окрему підсистему господарського комплексу, що забезпечує ефективність виробництва, розподілу, обміну та споживання за рахунок зниження трансакційних витрат та регулює відносини між суб’єктами господарювання. 3. Сучасні проблеми аграрного сектору в значній мірі пов’язані з історичними процесами розміщення сільського населення. Проведення колективізації сільського господарства, подальші зміни в розвитку продуктивних сил села, формах власності та територіальній організації виробництва, принципах і методах регулювання міграції у сільській місцевості, а також подальша концентрація аграрного виробництва та його індустріалізація призвели до втрати невеликими поселеннями багатьох виробничих функцій, звуження виробничої сфери, зменшення потреби у трудових ресурсах. За таких умов значна частина малих сіл опинялась поза виробничим процесом і була приречена на поступове вимирання. Внаслідок цього, характерними рисами сучасних сільських поселень є нерівномірне розміщення по території України. Різні області характеризуються досить істотною відмінністю такого показника, як густота сіл, що дає уявлення про міру насиченості території поселеннями та рівень її заселення. Так, якщо у Львівській області кількість сіл з розрахунку на 1 тис. кв. км становила по 85 од., Тернопільській і Хмельницькій, відповідно, 74 та 69 од., то у Луганській, Запорізькій та Одеській, відповідно, 30, 34 і 33 села. Важливим показником, який характеризує поселенський потенціал, а також соціальні функції поселень, є співвідношення між сільськими та міськими населеними пунктами. По регіонах найбільше навантаження сільських населених пунктів на одне міське поселення спостерігалося у Полтавській, Сумській і Хмельницькій областях, відповідно, а найменше – у Луганській, Донецькій та Автономній Республіці Крим, де переважають селища міського типу. 4. З поглибленням економічних негараздів на селі триває зростання темпів занепаду об'єктів соціальної інфраструктури. За статистичними даними, станом на 1 січня 2004 р. лише на території 1,1 тис. сільських населених пунктів були розташовані лікарні, 15,8 тис. – фельдшерсько-акушерські пункти, кількість діючих дитячих дошкільних закладів зменшилась у 1,6 раза, клубів, будинків культури – на 15%, бібліотек – у 1,6 раза, кіноустановок та спортивних споруд – на 10,7%, підприємств служби побуту – у 3,6 раза, їдалень, кафе – на 13,9%. Серед наявних установ не всі діють за призначенням, значна їх кількість потребують капітального ремонту або перебувають в аварійному стані. 5. Для вирішення соціальних проблем на селі необхідно поетапно втілювати в життя комплекс нормативно-правових та організаційно-економічних заходів, направлених на посилення регулюючого впливу органів місцевого самоврядування. Завданнями першого етапу передбачається припинення руйнівних соціальних процесів, створення реального самоврядно-територіального власника соціального довкілля на селі з ринковою орієнтацією; завданнями другого – подолання диспропорції у рівнях споживання сільським населенням гарантованих Конституцією України соціальних послуг, стабілізація та поступове нарощування темпів соціальної розбудови; завданнями третього етапу – максимальне збалансування територіальної пропорції з реальним попитом у соціальному обслуговуванні, забезпечення оптимальних пропорцій цілісного соціального середовища відповідно до вимог ринку, наближення його кількісних та якісних параметрів до стандартів розвинутих країн світу. У місцевих органах самоврядування доцільно створювати комісії, формувати робочі групи з представників органів місцевих рад, закладів торгівлі, охорони здоров'я, освіти, сільськогосподарських підприємств тощо, що сприятиме послідовному і швидкому вирішенню актуальних проблем та виконанню програм соціального розвитку сільських територій. 6. Останніми роками на селі спостерігаються негативні тенденції у використанні трудового потенціалу. Участь населення у суспільному виробництві та особистому підсобному господарстві супроводжується низьким рівнем продуктивності праці. У сільськогосподарському виробництві України зайнято 4,9 млн. чол. або 24,4% від загальної кількості, що значно більше, ніж у розвинутих країнах світу, а продуктивність праці у 5–7 разів нижча. У галузях сільської соціальної інфраструктури працює 840 тис. чол. Масовим явищем в Україні стала праця на присадибних та садово-городніх ділянках, у якій беруть участь понад 80% міських і сільських сімей. 7. Зростаючий рівень безробіття в Україні вимагає підвищеної уваги до ефективної зайнятості усіх верств населення. Держава повинна сприяти створенню робочих місць у державному і приватному секторах економіки, реформувати механізм регулювання зайнятості населення на базі забезпечення виваженої соціально-демографічної політики, спрямованої на зростання населення при визначенні чітких регіональних пріоритетів оптимальності. У регіонах з тенденцією до природного спаду населення доцільно активізувати регіональні економічні заходи допомоги щодо підтриманню бажаної народжуваності, особливо для сільських малодітних регіонів. 8. Протиставлення різних форм власності і господарювання, перебільшення ролі фермерських господарств у вирішенні продовольчої проблеми і прагнення негайно зруйнувати великотоварне виробництво стали основними причинами помилкових напрямів регулювання відносин в сільському господарстві. Сприяння розбудові системи конкуруючих, взаємовигідних і взаємодоповнюючих великих, середніх і дрібних господарств здатне поліпшити соціальний клімат на селі і забезпечити розвиток аграрного сектора. Розмаїття розмірів господарств має поєднуватися в різні форми господарювання. Нові форми власності і господарювання мають розвиватися не на основі руйнування підприємств, а шляхом їх реформування, підвищення ролі трудових колективів в організації виробництва. 9. Концепція соціально-економічного розвитку сільського господарства має формуватись у трьох різнорівневих взаємопов'язаних аспектах: макроструктурному, міжгалузевому і територіальному, що сприятиме розробці принципових підходів до вирішення проблем депресії, стабілізації і піднесення економіки сільського господарства, відповідності динаміки соціальних структур соціальним цілям розвитку сільського господарства, а також підтримці підприємництва, виявленню проблемних ситуацій, альтернативних шляхів їх вирішення на рівні агрегованих галузей, доцільності розробки цільових комплексних програм, обґрунтуванню розміщення об'єктів нового будівництва, взаємозв’язку об'єктів інфраструктури, організації системи розселення, а також удосконаленню адміністративно-територіального устрою і вирівнюванню рівня життя. 10. Ефективна реалізація комплексної політики сільського розвитку неможлива лише в рамках державної аграрної політики. Ця сфера потребує тісного партнерства і скоординованих зусиль урядових структур, органів місцевого самоврядування, сільських громад, громадських організацій і приватного сектора. З урахуванням необхідності підтримки та розвитку важливих суспільних функцій сільського господарства необхідно визначити рівнопріоритетні стратегічні цілі аграрних трансформацій в Україні: забезпечення продовольчої безпеки країни; формування сталого, ефективного, експортоорієнтованого сільського господарства, що базуватиметься на конкурентних перевагах; розвиток сільської місцевості та формування середнього класу в сільській місцевості. Стратегія досягнення соціально-економічних цілей аграрних трансформацій має спиратися на: стан і потенціал сільського господарства України; стан суспільства і його здатність сприймати реформи; загальні закономірності трансформацій в аграрному секторі країн з перехідною економікою; геополітичне положення країни та його зміни в майбутньому. |
