Мові поезії властивий особливий характер конкретно-чуттєвого зображення світу, орієнтація на емоційно-естетичне сприйняття його. Поетичний характер мовного явища спричиняється певними функціональними умовами художньо-образного контексту, а отже, завдяки бажанню автора естетично впливати на реципієнта, набуває своєї специфіки в результаті ретельного відбору та організації. Сила естетичного сприйняття поетичних текстів залежить від особистості реципієнта, а саме: від його досвіду, знань, темпераменту, самосвідомості. Крім того, велике значення мають також і психічні властивості читача, його індивідуальна мовна рецептивна база. Естетичний зміст поетичного твору не переноситься механічно у свідомість читача, а сприймається ним опосередковано, відтворюючись ним і часом "приписуючись" тексту. Реципієнт, сприймаючи образну інформацію, керується своїм життєвим досвідом і певним чином перебудовує її, тобто намагається надати поетичному образу іншої естетичної інтерпретації. Для адекватного сприйняття художнього тексту необхідно, щоб настанова автора відповідала настанові реципієнта. Художній твір слід розглядати як співтворчість автора й читача: читач не лише сприймає, а й творить разом із ним, підставляючи в його твори все нові й нові змісти, як специфічний процес, який протікає між свідомістю того, хто говорить, і свідомістю того, хто сприймає. Образний світ митця, зафіксований утворі, не пристосовується штучно до рівня сприйняття його нами, оскільки вже самим художнім текстом передбачено не просто наближення його значення до нашого розуміння, а створення особливого формування образу предмета, тобто бачення його, а не впізнавання. Отже, індивідуально-авторська інформація не ідентична тій, яку одержує реципієнт при сприйнятті художнього твору. Відношення між реалізованим авторським задумом і сприйняттям його читачем можна назвати корелятивним. Твори Павла Тичини вирізняються оригінальною системою фоносемантичних засобів, особливою музичністю і пісенністю поезії, що можна пояснити багатою індивідуальною мовна рецептивною базою автора. Поет відшукує для своїх емоцій звукові, кольорові, музичні паралелі та втілює їх у текстах віршів. Автор зберіг образну сутність слова: він відшукав небачений досі синтез словесних, звукових і музичних засобів вираження. Звук не лише введено в твір, його ще й тонко схарактеризовано, і в цьому слід вбачати один із секретів естетичної сили музично-звукових образів Павла Тичини. Реципієнт сприймає не лише звук, а чує його конкретну мелодію, вловлює його темброве забарвлення, тональність. Фоносемантичні засоби в поезії Павла Тичини сприяють виникненню нових смислових асоціацій в системі тексту, відтворюють картину звукового світу, сприяють створенню звукових символів, які корелюють із символікою, що виникає на лексичній основі. У творчості поета важливу роль відіграють лексеми із загальним значенням "створювати звук". Вони наповнюють усю творчість, і їх семантика гармонійно переплітається із семантикою звуконаслідувальних і звукосимволічних слів. Особливого колориту надають віршам поета лексеми з алітерацією та асонансом. Виразна звукозображальна система, зокрема її звуконаслідувальна та звукосимволічна підсистеми, синтез словесних і музичних засобів поезії Павла Тичини зумовлюються його специфічним ставленням до дійсності. Саме виявлення функціональних зв'язків між психічними особливостями світосприйняття та їх відтворенням у художній системі митця дає можливість глибше зрозуміти його поетичні твори. Художній світ – це модель дійсності, певного її стану, фрагменту, але він яскраво забарвлений індивідуальністю митця, в ньому завжди відбиваються особливості авторського світосприйняття. Вірші Павла Тичини створено на основі синестезичного сприйняття ним дійсності, в основному синестезії музичної, звукової, тобто звукосимволічної. Тому ключем до багатьох важливих проблем вивчення творчості поета є дослідження синестезичного аспекту художнього сприйняття. Предметний світ, пропущений через синестезичну призму сприйняття поета, досить часто виражається через звук і музику. Музична основа панує в стилі Павла Тичини, керуючи його вільними ритмами, багатим звукописом, образами. Такі твори слід сприймати на основі гармонійного синтезу словесного й звукового образу. Автор зумів поєднати два засоби музичного вираження – семантичний та ритмомелодичний. Користуючись музичними можливостями мови, він гармонізує свої твори за допомогою фундаментальних музичних принципів. Проте велика організуюча сила музики в поезії усвідомлюється ним лише на фоні інших видів мистецтв та у взаємодії з ними. Поезія Павла Тичини це вірші, підтекст яких формується передусім на ритмомелодичному та фонетичному рівнях. Звуковий образ у вірші тісно пов'язаний із враженням, яке передається семантикою мовних одиниць, він доповнює і посилює це враження. За рахунок гармонійного поєднання образів автор формує об'ємну виразність тексту, надає йому додаткової експресії і тим самим активізує процес сприйняття. Павло Тичина, наділений здатністю гостро відчувати дисбаланс між образним уявленням, що створюється звучанням слова, і його семантичним наповненням, добирав такі слова, в яких їх значення та звукове вираження перебувають у повній гармонії. У мові, особливо поетичній, словесне й акустичне збігається. Загалом, стиль мови визначається єдністю фонетичних, лексичних і граматичних ознак. Однак звукова організація мови нерідко домінує над іншими засобами, стає вирішальною у створенні фоносемантичних явищ. Особливо це стосується поезії. Звуки у віршованій мові надходять у "світле поле свідомості", вся увага зосереджується на них. Вони так гармонійно вплітаються у зміст і ритм тексту, що під його дією як цілісної єдності стають умотивованими, доречними. Звук у поетичному творі виконує надзвичайно важливу роль: він стає посередником між автором, дійсністю і реципієнтом. Словесний образ, що сформувався у реципієнта, доповнюється асоціаціями, які виникають внаслідок акустичних можливостей звуків. Звукові засоби, поєднуючись із іншими мовними засобами та взаємодіючи з ними, здатні реалізувати свої досить значні стилістичні можливості. Фоносемантична організація поезії Павла Тичини – це своєрідний структурний елемент вірша. Звуконаслідування, алітерація, асонанс, звукосимволіка, поєднуючись у єдину систему, створюють загальний звуковий образ, що різке збільшує рецептивну сферу вірша. |
