В історії української фольклористики досі існують маловивчені періоди її розвитку, що були штучно вилучені з наукового процесу у радянський час. Однією з "білих плям" – фольклористична думка у Галичині 20-30 рр. ХХ ст. У дисертації здійснено теоретичні узагальнення стану досліджень народнопоетичної творчості цього періоду і запропоновано новий підхід до характеристики наукової спадщини К.Сосенка, Ф.Колесси й І.Свєнціцького. Аналіз фольклористичного процесу у Східній Україні та Галичині дозволив виявити високий науковий рівень праць над усною словесністю 1920-1930 рр., з’ясувати методологію провідних фольклористів та їх приналежність до тогочасних європейських наукових шкіл. Якщо ХІХ ст. в українській фольклористиці характеризується переважно нагромадженням уснопоетичних текстів, збирацькою та видавничою діяльністю, то ХХ ст. – це розгортання їх науково-теоретичного опрацювання. У фольклористиці поч. ХХ ст. в Україні домінували методи культурно-історичної, історико-порівняльної, неоміфологічної та інших шкіл, які ефективно функціонували також і в західноєвропейській науці. Спираючись на наукові традиції фольклористичних досліджень І.Франка, М.Грушевського, Ф.Вовка, В.Гнатюка, у 20-30 рр. у Галичині їх продовжували К.Студинський, М.Возняк, В.Щурат, Я.Пастернак, О.Роздольський та ін. Методологічні тенденції цього часу найбільш яскраво відбилися у фольклористичному доробку К.Сосенка, Ф.Колесси та І.Свєнціцького. К.Сосенко був популяризатором методів віденської культурно-історичної школи, які намагався пересадити на науковий ґрунт української фольклористики. Однак специфіка усної словесності українців зумовила застосування теорії культурних кругів К.Сосенком із певними видозмінами, зокрема залучення міфологічної теорії, історико-порівняльного методу з елементами етимологічних реконструкцій. Хоч не всі проблеми, заявлені у своїх дослідженнях, К.Сосенко розв’язав з достатньою переконливістю (міфологема райського дерева, місяця як трансформованої ідеї верховного єства), що зумовлене не лише методикою студій. а й складністю фольклорної символіки як такої, то все ж безперечним є те, що він довів давність і автентичність української усної словесності. Ф.Колесса був вільний у виборі методів дослідження народної творчості, обережно балансуючи між культурно-історичним (в його інтерпретації історичним), історико-порівняльним методами і теорією самозародження сюжетів. Методологію Ф.Колесси ми визначили як комплексний підхід в аналізі усної словесності. Учений рекомендував застосовувати при дослідженні фольклорних жанрів відповідний метод, який би найповніше виявляв їх особливості. Велика заслуга і новаторство Ф.Колесси полягають у тому, що шляхом аналізу ритміки та мелодики він обґрунтував приналежність українських народних дум до окремого специфічного жанру української усної словесності, вивів їх генезу від похоронних голосінь. Результати студій дослідника йшли в ритмі з досягненнями світової науки про фольклор, а в царині музикознавства навіть на крок її випереджали. В українській фольклористиці І.Свєнціцький утвердився як дослідник похоронних плачів та колядок і щедрівок. Розвідки вченого про голосіння були першими дослідженнями цього жанру усної словесності у Галичині. До аналізу плачів І.Свєнціцький застосував теорію самозародження сюжетів, за допомогою якої простежив генезу та розвиток голосінь, вказав на приналежність їх до обряду, довівши цим архаїчність цього фольклорного жанру. Для характеристики колядок і щедрівок найоптимальнішим для дослідника був компаративістський метод аналізу. З його допомогою І.Свєнціцький встановлює генетичну залежність української різдвяної словесності від еллінського фольклору, що вже у попередників ученого викликало сумнів та заперечення. Якщо для сучасної фольклористики праця І.Свєнціцького "Різдво Христове в поході віків" (1933) має радше інформативно-пізнавальну цінність, то його студії над похоронними голосіннями не втратили наукової актуальності й сьогодні. Застосовуючи різні підходи до аналізу усної словесності, К.Сосенко, Ф.Колесса та І.Свєнціцький своїми працями доводили оригінальність й автентичність українського фольклору. Використовуючи методи європейських наукових шкіл, дослідники пристосовували їх до українського матеріалу, враховуючи його специфіку. |