Відповідно до поставленої мети та завдань дисертаційного дослідження зроблено наступні висновки: 1. Проаналізовано різні підходи до з’ясування сутності поняття “діалогу”. Виявлено, що в науковій літературі використання терміну “діалог” та розуміння його сутності є неоднозначним. Визначено місце “діалогу” в процесі “спілкування” та “комунікації”. Поняття “спілкування” є більш об’ємним, ніж поняття “комунікація”. “Діалог” є однією з форм спілкування, але його не слід зводити до “спілкування”, тобто “діалог” і “спілкування” не є тотожними. І одночасно “діалог” є найвищою формою міжсуб’єктних стосунків; для того, щоб виник “діалог”, потрібно дійти до вищого рівня “спілкування”. 2. Висвітлено розгортання проблеми діалогу в процесі руху філософських ідей. З’ясовано, що Античність є джерелом філософського діалогу в західноєвропейській традиції. Діалог в Античності слугував методом знаходження істини за допомогою певним чином сформульованих питань і послідовного пошуку відповідей на них, започатковується “внутрішній” вид діалогу. За внутрішньою структурою традиція діалогу в Середньовіччі відрізнялася від античної тим, що діалогові не були притаманні пошуки істини за допомогою діалектики, а викладання істини подавалося в авторитарній формі, або в умовній формі запитань та відповідей авторитарно-дидактичного викладу християнської доктрини. Християнство зробило принципово важливий крок в напрямку затвердження права особистості на самостійний і відповідальний вибір поведінки, і вперше представило спілкування як діалог “Я” і “Ти”. 3. В культурі Нового часу закладено підґрунтя до осмислення проблеми “Іншого”. Можна стверджувати, що новоєвропейській класичній філософії XVIII-XIX століть була притаманна “монологічність”, що витікала з її “метафізичних основ”. Головним принципом цих основ постав, сформульований в новоєвропейській філософії “суб’єктивний принцип”. Розроблено поняття “суб’єкту” як “ідеальної моделі” пізнавальної діяльності, що здійснюється тотожними один до одного суб’єктами з позиції “абсолютного спостерігача”. В цей період відбулася розробка категоріального апарату дослідження діалогу, передусім таких категорій як “суб’єкт”, “об’єкт”, їх стосунки, а також категорій “Я”, “не-Я”, “Я і Ти”. 4. З’ясовано, що в кінці XIX – на початку XX століття розуміння “діалогу” втрачає своє попереднє значення і набуває нового – універсальної форми відношення “Я-Ти”, як способу дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Таке обґрунтування діалогу було вперше запропоновано в працях діалогістів, свого найвищого прояву набуло в творчості М. Бубера та М. Бахтіна. Мислителі стверджують, що людина розкривається повністю в спілкуванні з іншою людиною. Вершиною спілкування обидва мислителі виділяють діалог. Діалог, за М. Бубером, виникає за умови присутності “абсолютного Ти”, тобто Бога; через цю присутність можливий подальший діалог між людьми. Діалог здійснюється у вертикальному зрізі. Діалог можливий тільки під знаком нескінченної істоти. Ціннісний центр діалогізму М. Бахтіна – “Інший”. Діалог, за М. Бахтіним, відбувається у лінійній площині між суб’єктами. І коли діалог відбувся, з’являється нова “Іншість”, за допомогою якої відбувається єднання промовляючих. 5. З’ясовано сутність та механізм “філософського” та “релігійного” діалогу. За допомогою “філософського” діалогу відбувається самоідентифікація особи (суб’єкту) мовлення у світі. Саме тут відбувається зустріч суб’єктів мовлення і досягається єднання та порозуміння між ними. Отже, “філософський” діалог – це акцентуація на суб’єкт-суб’єктних відносинах між “Я” та “Іншим”, у процесі яких виникає нова “Іншість” і відбувається самоідентифікація особистості. В “релігійному” діалозі процес самоідентифікації особистості проходить декілька етапів. Перш за все, це піднесення на вищі рівні буття завдяки діалогічності “Я” до “Бога”, і подальший діалог “Я” до “Я”; “Я” до “Інших”; суб’єкт мовлення пропускається крізь призму діалогу “Я” до “Бога”. Отже, “релігійний” діалог – це зосередження уваги на відносинах між Богом та людиною, при цьому система цих відносин проектується на всі сфери життя людини та суспільства. 6. З’ясовано, що сутнісною характеристикою діалогу є рівноправні, симетричні, паритетні відносини суб’єктів діалогу, котрі одночасно є партнерами. Саме ця сутність діалогу є методологічною висхідною діалогу, без наявності якої не йдеться навіть про можливість діалогу. Отже, основою діалогу виступає єдність суб’єктів діалогу, яка виражається в близькості структур духовного світу, типовості проблемних ситуацій, котрі виникають перед суб’єктами, їх позиціями і точками зору. Вихідними принципами діалогу є визнання рівноправності інших людей; відкритість людини для діалогу; народження нового сенсу в позиціях суб’єктів діалогу. Метою діалогу є досягнення взаєморозуміння шляхом обміну сутнісними поняттями його учасників. Функції діалогу: комунікативна, інформаційна, самоідентифікація особи. 7. Проаналізовано значення “діалогу” для досягнення порозуміння у міжрелігійній сфері. Обґрунтовано, що вживання в науковій літературі терміну “міжрелігійний діалог” є некоректним з точки зору сутності поняття “діалогу”. Доведено, що “міжрелігійний” діалог відбувається на формальному рівні. Іншими словами, стосунки, які відбуваються між релігіями, можна назвати стосунками, які приймають “діалогічну форму спілкування”. Частіше за все, відбувається підміна понять. Тому що дослідники вкладають у розуміння “міжрелігійного” діалогу сутність “суперечки”, а саме таких її форм як “дискусія” і “демагогія”. |