1. У умовах докорінного реформування вітчизняної освіти актуалізуються фундаментальні філософсько-педагогічні дослідження, що сприяють становленню методологічного плюралізму й формуванню нового педагогічного мислення. Для одержання адекватного уявлення про філософію виховання, що сформувалася в епоху Просвітництва в рамках великої західної цивілізації, її необхідно розглянути як історичний феномен. 2. Коректне виявлення генетичних характеристик філософсько-педагогічного знання неможливе без визначення вихідних теоретико-методологічних позицій. Філософія виховання не є самостійною наукою, а виступає особливою формою педагогічного теоретизування, моментом зняття взаємодії філософії й педагогіки на проблемному полі педагогічної науки. Вона не може розглядатися як інструментальний засіб, спроможний безпосередньо впливати на педагогічну практику. Філософія виховання покликана забезпечити осмислення граничних основ педагогічної дійсності, новий рівень розуміння педагогічних проблем. Філософія виховання не просто задає педагогіці спрямованість і засоби наукового пошуку, а реалізує свої функції на всіх етапах педагогічного процесу. Кожному з них відповідає особлива функція філософії виховання: етапу цілепокладання – світоглядна й аксіологічна, етапу реалізації поставлених цілей – методологічна, етапу оцінки результатів педагогічної діяльності – герменевтична. Перераховані функції виступають підставою для аналітичної класифікації напрямків філософії виховання. Характер реалізації світоглядної функції дозволяє виділити антропоцентричний і соціокультуроцентричний напрямок філософії виховання, аксіологічної – адаптивно-аксіологічний і конструктивно-аксиологічний, методологічної – гуманістичний і утилітарно-прагматичний, герменевтичної – критичний і апологетичний. Виділені нами пари напрямків виступають крайніми позиціями значеннєвого простору, у межах якого реалізуються основні функції філософії виховання, і є точками на шкалі, що дозволяє “виміряти” рівень розвитку філософсько-педагогічного знання в різноманітні історичні епохи. 3. Західноєвропейське Просвітництво як культурно-історичний феномен являє собою комплекс ідей, суспільних настроїв, форм історичної поведінки, культурних переваг, що виникли в період переходу від феодалізму до капіталізму. Хронологічні рамки цієї епохи дуже умовні, оскільки Просвітництво виступає не як певний часовий етап, а як особлива стадія соціокультурного розвитку, що характеризується переходом від суспільства релігійного традиціоналізму до суспільства зі змішаною системою цінностей. Просвітительство не можна зводити до однієї ключової ідеї або розглядати як ідеологію. Воно є філософською концепцією, що характеризується культом “природної” й “автономної людини”, вірою в могутність розуму, тотальним критицизмом, ідеєю історичного прогресу й досконалості людини й суспільства. Висновок просвітителів про можливість і необхідність удосконалення людини й суспільства став філософсько-педагогічним обґрунтуванням педагогічного новаторства другої половини ХVШ – ХІХ століть. 4. Дослідження процесу зміни світогляду в ХVШ столітті, що охопило всі основні західноєвропейські країни, проникнення в сутність механізмів соціального спадкування в епоху Просвітництва можливо здійснити на основі цивілізаційного підходу. Він дозволяє розглянути історико-педагогічний процес з огляду на його різноманітні рівні (всезагальний, загальний, особливий, одиничний), вичленувати в історії людства стійкі соціокультурні організми, що володіють своєрідними педагогічними традиціями. Зрозуміти філософію виховання Просвітництва, виявити логіку її розвитку можна тільки на рівні особливого, тобто як явище великої західної цивілізації, основу якої у ХVШ столітті складали англійська, французька й німецька локальні цивілізації. Західна цивілізація відрізняється динамічним типом культури, особливим механізмом саморегуляції, критичністю, постійним пошуком нових ідеалів і цінностей. Вона також має неповторну систему соціального спадкування, унікальний підхід до постановки й розв’язання педагогічних проблем, що визначалися базисними педагогічними традиціями, що є системою гранично загальних стереотипів. Базисні педагогічні традиції Західної цивілізації характеризуються цілераціональністю, спрямованістю на інтелектуально-пізнавальну сферу людини, вільною творчістю, що критично переробляє культуру й засоби її передачі, зростанням уваги до окремої особистості, гарантій її свободи й самостійності. 5. До найважливіших досягнень філософії виховання Західної цивілізації епохи Просвітництва належить принципово нове вчення про людину як предмет виховання, розроблене зусиллями англійських, французьких і німецьких просвітителів, що може бути названо філософсько-педагогічною антропологією. Мислителі ХVШ століття дали науково обґрунтовану критику нативізму й уявлень про двоїсту природу людської сутності, досягли значних результатів у вивченні психічної діяльності людини. Вони розглядали її як частину природи, як природну, автономну істоту, незмінну в своєму біологічному єстві й у своїх фізіологічних потребах. Представники німецького Просвітництва найважливішим аспектом людської сутності називали момент усвідомлення індивідуумом приналежності до людського роду, людства, а також певного суспільства й культури. Особливий внесок у розробку вчення про людину вніс І.Кант, який дійшов висновку, що людська сутність виявляється насамперед в активній пізнавальній діяльності. Ця обставина й зумовила сферу застосування філософської антропології ХVШ століття – педагогічну діяльність, спрямовану на формування людини, спроможної до дійсного пізнання навколишнього світу з метою забезпечення власного блага. 6. Нова філософія людини знаменувала собою відхід від традиційних преформістських теорій формування особистості. Філософсько-педагогічна антропологія західноєвропейського Просвітництва вперше надала можливість виявити всі генеральні чинники розвитку особистості – спадкоємність, що виявляється в природній організації, середовище й виховання – й порушила питання про необхідність їхньої гармонізації. Це відкриття сприяло переосмисленню ролі виховання в суспільстві, стало основою для розробки принципово нового вчення про державу. 7. Нова філософія людини створила теоретичні передумови для перегляду відносин у системі “учитель – учень”. Традиційно дитина розглядалася як об’єкт педагогічного процесу, що повинний був піддаватися необмеженим впливам з боку вчителя. “Об’єктність” же дитини, з погляду просвітителів, є результатом зумовленості людської сутності законами природи, частиною якої є людина, приналежністю її до суспільства, вимогам якого вона повинна відповідати. Це обмежувало сваволю педагога як єдиного суб’єкта педагогічного процесу, і йому ставилося в обов’язок враховувати закономірності природної організації учня. Включення дитини в суспільні відносини й культуру забезпечували їй певну свободу дій у плані отримання й використання знань, тобто вона стала розглядатися як суб’єкт, що пізнає. 8. Зміна уявлень про людину та її місце в навколишньому світі сприяло виробленню нової системи цінностей і ціннісних орієнтацій. Аксіологічні погляди просвітителів були далекими від релігійного ціннісного абсолютизму й наближали сферу цінностей до реального життя конкретного індивіда. У якості їхнього критерію розглядалися фізичне почуття задоволення, природні схильності й вигода, а самі вони стали характеризуватися як усвідомлені потреби. 9. Західноєвропейські філософи-просвітителі розробили емпірико-сенсуалістичну теорію пізнання, що стала методологічною основою педагогічного процесу. Обґрунтувавши неспроможність теорії вроджених ідей, вони переконливо довели, що єдиним джерелом знань є почуттєвий досвід, дійшли висновку про єдність почуттів і розуму і тим самим запропонували нову форму раціональності. У результаті була піддана сумніву споглядальна концепція пізнання й актуалізовано положення про активність суб’єкта, що пізнає. Нова методологія створювала умови для докорінних змін у галузі освіти й виховання. Заперечення вроджених ідей і встановлення зв’язку між мистецтвом сенсорного сприйняття, що є справою досвіду й навички, оголили залежність розвитку людини, її моральності від виховання й суспільного життя. Як наслідок, була усвідомлена дійсна роль виховного процесу й необхідність його наукового вивчення. 10. Філософія виховання західної цивілізації епохи Просвітництва стала відправною точкою своєрідної педагогічної революції, що проявилася в нових поглядах на сутність виховання, якісно інших критеріях добору змісту освіти, форм і методів педагогічної роботи. Мету виховання філософи-просвітителі вбачали не в тому, щоб примусити дитину наслідувати традиції й схилятися перед авторитетом, а в тому, щоб навчити її користуватися власним розумом, зробити законодавцем власних учинків. Такий підхід дозволив цілком інакше глянути на виховання, “відкрити” його призначення, що полягає не в придушенні й приниженні людини, а у творенні й удосконалюванні особистості й усього суспільства. Було покладено початок реалістичному напрямку в педагогіці, з якого оформилися формально-раціоналістичний і натуралістичний рухи, що справили величезний вплив на розвиток педагогічної думки не тільки у ХVШ, але й у наступні століття. 11. Філософсько-педагогічні ідеї просвітителів стали основою для критики традиційної системи виховання. Розвінчуючи педагогічні забобони, хиби навчання й виховання дітей, філософи не спускалися до нігілізму. Критика, що має в якості підстави філософію виховання, набувала конструктивного характеру й сприяла формуванню динамічності педагогічної культури західної цивілізації. Дослідження показало, що мислителі ХVШ століття не змогли перебороти базисні педагогічні традиції, хоча й ставили таку мету. Їхні концепції були варіантом творчого розвитку й адаптації педагогічних стереотипів до умов, що змінилися. Насамперед був зроблений крок вперед у розвитку традицій педагогічного цілепокладання, що відрізняється цілераціональним і цінніснораціональним характером. Цілераціональність педагогічної діяльності була обґрунтована по-новому, з опорою на тезу про єдність почуттєвого досвіду й розуму і явно посилилася в досліджуваний період. Обґрунтування нових ціннісних орієнтирів сприяло подоланню “канонізованості” педагогічного знання й “ритуальності” педагогічної діяльності. Подальший розвиток одержала традиція звертання до інтелектуально-пізнавальної сфери психіки, вплив на який, на думку просвітителів, спричинить зміни в мотиваційно-ціннісній і морально-практичній сферах. Особливо яскраво проявилася орієнтація педагогічної культури західної цивілізації епохи Просвітництва на вільну творчість, що критично перетворить культуру й засоби її передачі. Істотно посилилася тенденція зростання уваги до окремої особистості, гарантії її свободи й самостійності. 12. Філософське осмислення педагогічних проблем, розпочате західноєвропейськими просвітителями, сприяло виявленню бінарних опозицій, протиборство між крайніми точками яких призвело до твердження нових педагогічних парадигм і, насамперед, таких як “світське виховання”, “загальне навчання”, “реальна освіта”, що знайшли практичне втілення в створенні державних світських систем освіти, у практичній діяльності релігійних конгрегацій, що вчителюють, педагогів-філантропістів і т. ін. Становлення нових педагогічних парадигм не здійснювалося за рахунок витіснення старих ідей і повного заперечення педагогічного досвіду минулого. Нове й старе перепліталося й співіснувало, забезпечуючи спадкоємність у розвитку педагогічної дійсності. 13. У філософсько-педагогічній спадщині українських мислителів ХVП-ХVШ ст. містилися ідеї, співзвучні спрямованості й характеру філософії виховання західної цивілізації епохи Просвітництва. Проте вплив українського Просвітництва на розвиток культури, галузі освіти й виховання мав свою специфіку й був нерозривно пов’язаний з виробленням національно-патріотичної, національно-визвольної ідеології. Ідеї свободи, рівності, прогресу й удосконалення, що проголошувались українськими просвітителями, тут, на відміну від Західної Європи, були орієнтовані не стільки на завоювання прав окремої особистості, скільки служили твердженню прав всього українського народу. 14. Спадщина західноєвропейського Просвітництва становить безсумнівний інтерес для сучасної України, яка прагне ввійти до європейського співтовариства й будує правову державу й громадянське суспільство. Історичний досвід показує, що розв’язати це завдання наша країна зможе, реалізуючи освітню політику, засновану на ідеях, співзвучних філософії виховання Західної цивілізації: засвоєння педагогічних традицій, що породжує педагогічне новаторство; пізнання людини як смислу; гармонізація чинників формування особистості, раціональне освоєння системи цінностей, наближення ціннісної сфери до життя конкретного індивіда, створення педагогічних концепцій, що орієнтуються на інтереси й потреби людини й формують її як вільну особистість. |
