В процесі дослідження, виходячи з прийнятого в роботі розуміння концептів “національна ідея” та “філософія національної ідеї”, було відстежено та проаналізовано еволюція філософії української національної ідеї як самостійної інтелектуальної традиції у філософській україністиці середини ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. Специфіка досліджуваної традиції, як і будь-якого інтелектуального процесу, визначається завершальним етапом свого розвитку як квінтесенцією та результуючою всього процесу в цілому. На основі проведеного аналізу можна зробити наступні висновки: 1. Феноменологія української нації та національної ідеї цілком укладається у межі аналітичних структур і теорій нації, які формулювалися і розроблялися у європейській філософській думці. Відповідно, філософія української національної ідеї може бути потрактована як складова загальноєвропейського процесу становлення та розвитку національних рефлексій, спричиненого зміною культурних парадигм у європейському світі. Актуалізація феномену нації виявилася на всіх рівнях суспільної свідомості та практики: на парадигматичному рівні, Модерн як нова цілісна картина світу висунув націю як єдино можливий (за умов нестабільного класового суспільства) критерій нової ідентичності, а національну ідею як специфічно модерну форму суспільної самосвідомості; на доктринально-філософському рівні перехід від просвітництва до романтизму обумовив заміну співвідношення до загального і особливого в структурі світогляду, відмову від абсолютизації ідеї всезагального (вселюдського) і визнання значимості ідеї партикулярного (національного); рівень соціально-політичної практики позначено “весною народів” — хвилею демократичних і національних революцій 1848 р., що вплинули на ідейну атмосферу всієї Європи і стали плодотворним середовищем для перших спроб філософського осмислення національної ідеї. 2. Середина ХІХ ст. позначена в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження з метою “пробудження” (конструювання) української ідентичності, починаючи з формування у нації уявлень про себе, пізнання минулого для усвідомлення сутності і сенсу існування свого народу, “самості” етносу. Діапазон жанрів – носіїв філософії української національної ідеї охоплює як академічний логіко-понятійний дискурс так і маргінальні популяризаторські жанри есеїстки, публіцистику та художню літератури, тобто всі види словесної культури, в яких національна самосвідомість ставить перед собою “смисложиттєві” питання. При цьому специфікою розробки української національної ідеї, як і більшості слов’янських, є те, що вона розгорталася за романтичною моделлю, де саме мова, а за нею й словесна творчість, письменство, як головна етнодиференцююча ознака взяла на себе у “тлі” культури “централізаторську”, системно-організуючу функцію. 3. В осмисленні української національної ідеї як окремій інтелектуальній традиції в українській філософській думці можна відстежити певні етапи розвитку, що якісно відрізняються специфікою вирішуваних завдань та підходом до їх розв’язання. Перший етап еволюції філософії української ідеї пов’язаний з діяльністю кирило-мефодіївців, характерною особливістю світоглядної установки яких було: осмислення української ідеї винятково в контексті ідеї панславізму, обґрунтування історичності, не есхатологічності української ідентичності, акцентуація духовності як домінанти українського відродження в цілому. Особливо впливовим внеском братчиків стало обґрунтовування відмінностей між українським і російським менталітетами і пов’язаного з ними прагнення до різних типів громадського життя, що обумовлювало наявність двох різних народів, один з яких є спадкоємцем київської традиції свободи і індивідуалізму, другий – володимиро-суздальської, а згодом московської традиції авторитаризму й підкорення особистості колективу. Незважаючи на те, що романтична програма товариства обмежувалася фактично культурницько-просвітницькою діяльністю, що зумовлювало її політичну слабкість, як культурна орієнтація вона виявилася значущою і плідною: ідеї “братчиків” стали тим підґрунтям, на якому визрів увесь український рух, зорієнтований на осягнення особливостей світогляду українського народу. 4. Наступний етап у розробці філософії української національної ідеї пов’язаний з діяльністю громадівського руху (70-ті рр. ХІХ ст.), центральною постаттю якого був М. Драгоманов. Продовжуючи справу Кирило-Мефодіївського товариства, громадівці здійснюють на рівні філософської рефлексії виокремлення України як суб’єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами, виходячи тим самим за межі ідеї панславізму. Цей етап розробки філософії української ідеї визначається як “українофільський” чи культурно-просвітницький й характеризується своєю перехідністю від романтизму, з його прагненням збагнути сутність національного духу, що стимулює творчу зацікавленість в українському фольклорі та етнографії до позицій тодішнього європейського позитивізму та раціоналізму: неприйняття державницьких принципів, досягнення ідеалу “громадівського” соціалізму, федералізму шляхом розумової пропаганди. Але, вже 80-ті рр. засвідчують самокритику, самозаперечення власного світогляду видатними громадівцями й визнання його як гальмуючого у подальшому еволюціонуванні української національної ідеї. 5. З кінця 80-х рр. ХІХ ст. у розробці філософії української національної ідеї виділяється етап “Молодої України” (або франківський), на якому принципово змінюються цілі українського руху і, відповідно, способи їх досягнення. Покоління “Молодої України” здійснює критику попередніх культурницьких етапів і висуває завдання перетворення інертної етнічної маси українства на самостійний і самодіяльний національний організм шляхом самостановлення, саморозвитку української людської індивідуальності, перетворення себе з несвідомої частини маси на самостійний її компонент. В свою чергу, цей процес реалізується через перетворення етносу як “природного” компоненту історії на націю, яка є суцільним культурним організмом. Головним змістом цього періоду розвитку філософії української ідеї було усвідомлення необхідності трансформації українського народу в політичну націю, та сприйняття України вже як самостійного суб’єкту історичного процесу. В результаті діяльності покоління “Молодої України” українська культура одержує можливість органічного розвитку всіх структурних компонентів культури – не лише художньо-естетичного, а й наукового релігійного та політичного. 6. Завершальний, модерний етап – “Розстріляне відродження” як період апогею та квінтесенція всієї традиції філософського осмислення української національної ідеї являє на тлі попередніх історичних етапів якісно нову систему ідей і духовних цінностей. Розквіт всіх сфер соціального та культурного життя було зумовлено як зовнішніми факторами ( нові політичні обставини), так і внутрішнім природним зростанням і визріванням національної самосвідомості українства. Період “Розстріляного відродження” продукує вже “чистих” філософів української ідеї, як академічних у діаспорі (В. Липинський, Д. Чижевський, І. Мірчук), так і неакадемічних у радянській Україні, що розробляли проблему української ідеї у літературному мистецтві, серед яких найрепрезентативнішою постаттю є М. Хвильовий. 7. В дослідженні вперше здійснено спроба розглянути публіцистику, художню спадщину та життєву практику М. Хвильового як різні шари одного складного культурного феномену – “життєтворчості” митця, як репрезентанта національної свідомості покоління “Розстріляного відродження”, в результаті якої можна стверджувати, що творча спадщина М. Хвильового містить всі структурно-семантичні рівні, що в сукупності складають зміст концепту “філософія національної ідеї”. У концепції “Азіатського ренесансу”, що склалася в публіцистиці (теоретичному шарі творчості) М. Хвильового було виявлено і проаналізовано чотири умовних смислових блоки: 1) історіософський, де письменник розглядає Україну як суб’єкт всезагального (циклічного) історико-культурного процесу; 2) аксіологічний, в якому автор торкається проблем національного мікрокосму (ціннісних орієнтацій нової особистості в модерній українській культурі) та національного макрокосму (ціннісних пріоритетів всієї духовної культури української нації); 3) політичний, де Хвильовим пропонується програма державотворення; 4) футуристичний, в якому розгортається проект спільного національного майбутнього в новому історико-культурному циклі. Таким чином, в памфлетах М. Хвильового представлена система поглядів на розвиток української культури в історичному часі і просторі, де автор визначає місце України серед інших національних культур, формулює надзавдання (“місію”) нації та пропонує відповідну технологію для його вирішування. 8. Аналіз художньої концепції у творчості письменника демонструє суттєві протиріччя між інтелектуальним конструктом та емоційним відчуттям дійсності М. Хвильового. Фактично, на рівні художньої практики мислитель доходить до заперечення власних ідейних побудов, отже до самозаперечення, що на рівні життєвої практики (в останньому життєтворчому акті письменника) набуває своєї крайньої форми – самозаперечення фізичного, самогубства. Таким чином, творчість М. Хвильового як проекція ментальної специфіки, накладеної на тогочасну культурну ситуацію, демонструє роздвоєність всіх рівнів національної свідомості українства 20-х років XX століття. Починаючи від розірваного часопростору, роздвоєного усвідомлення власного ”Я” й до різноспрямованості дійових моделей і стереотипів, в спадщині митця послідовно викривається прірва між двома вимірами національного буття - реальністю і “горизонтом сподівань”. Ця ситуація виявляє дезорієнтованість, “аутсайдерство”, але не тільки як наслідок зовнішніх обставин, а і як внутрішню ментальну рису, що коріниться у колективному несвідомому недержавного народу. 9. Родовою рисою, властивою для світоглядних установок переважної більшості творців української ідеї та М. Хвильового в їх числі є так звана “лівизна” поглядів на соціально-політичний устрій суспільства. Неприйняття діячами українського відродження соціальної нерівності, можна розцінювати як реакцію на національну пригнобленість українства, адже, починаючи від народництва кирило-мефодіївців та соціалістичних ідей Драгоманова, й до комунізму Хвильового, творці української ідеї послідовно стверджували ідеал всезагальної соціальної рівності як головну умову досягнення рівності національної. Це зумовило проблему невідповідності засобів меті як характерну для всієї традиції осмислення української національної ідеї від “братчиків” з їхнім прагненням українського національного самовизначення у “родині слов’янських народів” шляхом культурницько-просвітницької діяльності, “молодо українців” з ідеєю “будительства” засобами мистецтва й до покоління діячів “Розстріляного відродження” та М. Хвильового як репрезентанта цього покоління з ідеєю поєднання типово модерного комуністично-інтернаціонального міфу з національним світоглядом. 10. “Хвороблива роздвоєність”, властива для свідомості так званого “неісторичного народу”, виявилася в творчості М. Хвильового як підсумку еволюції філософії української національної ідеї на рівні двох опозиційних пар, перша з яких – “національне-інтернаціональне” – охоплює проблему політичної дезорієнтованості української нації, а друга – “Європа-Росія” – окреслює альтернативи культурного розвитку України. Якщо перша позиція для М. Хвильового так і залишилася невирішеною дилемою, то в питанні культурної орієнтації письменник зробив свій вибір. М. Хвильовий вловив найболючішу проблему українського національного відродження – “культурне позадництво”, епігонство, причина якого полягала у політичному епігонстві, у багатовіковому недержавному існуванні української нації, що сформувала в неї відповідну до цього психологію “молодшого брата”. Для подолання цієї ситуації письменник в своєї творчості запропонував дотримуватися культурної орієнтації не на російську культуру, яка для України була чинником “хвороби культурного позадництва”, а на Європу – психологічну, конструктивну культуру особистості, що усвідомлює себе на ґрунті національної ідеї. Завдяки цьому Україна повинна була досягти головної мети (як її вбачав М. Хвильовий) – інтеграції в світовий культурний процес, але вже на правах самостійної, повноцінної, національно-самобутньої культури. В дилемах “інтернаціональне – національне” та “Росія – Європа”, що знайшли своє відображення в творчості М. Хвильового, можна побачити характерні проблеми сучасного українського суспільства, що дає підстави проводити смислові паралелі між культурною ситуацією в Україні пореволюційних років та сучасністю. Абстрагуючись від того, що як політичний проект концепція М. Хвильового продемонструвала свою нежиттєздатність, можна говорити, що як культурна орієнтація вона виявилася продуктивною. Програма національного розвитку, накреслена діячем “Розстріляного відродження”, була спрямована на подолання реальних проблем, властивих для української культури, а тому не вичерпала себе й до нашого часу, адже глибинну кризу сучасної української культури не можливо подолати без вирішення тих завдань, що були сформульовані ще в 20-ті роки ХХ ст. |
