У дисертації викладено теоретичне узагальнення та нове бачення наукового завдання, що полягає у формулюванні філософії системних реформ у нашій країні як теоретичного підґрунтя нової стратегії і тактики реформ, як політико-управлінської проблеми. На підставі цього автором пропонуються рекомендації як теоретико-методологічного, так і політико-практичного змісту. Комплекс методів та пізнавальних інструментів різних галузей гуманітарних знань, які були використані під час досягнення поставленої мети і розв’язання завдань роботи, дав змогу одержати нові наукові результати, що відбиті у наступних положеннях: 1) системність реформ дозволяє зняти значну частину суспільних протиріч і тому стає одним з важливих рушіїв розвитку України. Особливе значення має системність самих політичних реформ, які в перехідний період задають напрямок і є передумовою економічних, культурних і освітньо-наукових перетворень. Українське суспільство потребує продовження й прискорення системних реформ, які б охоплювали всі сфери суспільного життя, мали збалансований характер; стабілізаційні процеси й існуючі темпи економічного зростання, які демонструє Україна в останні чотири роки, проблемності розвитку українського соціуму не знімають; процес здійснення реформ має суперечливий перебіг; ряд факторів безпосереднім або опосередкованим чином його стримують. Серед них вирізняються: а) політична неструктурованість суспільства навіть під час виборів на пропорційно-партійній основі; б) недостатня наукова обґрунтованість реформ; в) розбалансованість взаємодії гілок влади; г) суб’єктивність окремих “реформаторів”; д) значна розколотість країни за світоглядними і політичними ознаками, залишковість орієнтацій частини населення на тоталітарні підходи та цінності; ж) суперечливі впливи зовнішньополітичного та економічного чинників; 2) загальний вектор сучасної філософії українських реформ реалізується в річищі а) ринкових перетворень; б) демократизації суспільного життя; в) європейської орієнтації зовнішньополітичної стратегії; основними принципами філософії українських реформ є принципи збалансованості перетворень у всіх сферах суспільного життя, забезпечення людиноцентристської, соціальної спрямованості реформ, збереження стабільності суспільства, сталого (стійкого) людського розвитку; 3) основним завданням модернізаційних перетворень в економічній сфері є впровадження інноваційної моделі розвитку, яка могла б забезпечити довгостроковий потенціал зростання, поступове покращання добробуту населення, підвищення ефективності суспільного виробництва, зміцнення конкурентоспроможності української продукції; останнє вимагає посилення підприємницької активності, подолання тінізації, корупції та бюрократизації економіки, створення сприятливого інвестиційного середовища та політичного клімату, перегляду усієї структури зовнішньополітичних відносин, особливо в зв’язку з різким подорожчанням енергоносіїв; 4) модернізація політичної системи має здійснюватись у напрямі якісного зростання ролі представницьких інститутів, зокрема парламенту, через діяльність якого реалізується зростаюча роль політичних партій у системі державної влади, посилюється відповідальність їх перед суспільством. Продовження політичної реформи постає як невідкладне й безальтернативне завдання українського державотворення; віхами проведення цієї реформи є: зміцнення ролі партій як представників інтересів відповідних соціальних верств; демократизація суспільних відносин; побудова громадянського суспільства; становлення в Україні політичної нації; забезпечення наступності державної політики у соціальній, економічній та політичній сферах; 5) реформа у сфері освіти, науки і культури має забезпечити якісно вищий, співмірний з європейськими мірками, рівень наукових досліджень, освітніх послуг і культурної продукції, конкурентоспроможність системи в європейському освітньо-науковому і культурному просторі; в системі освіти, зокрема, мають бути запроваджені державні стандарти освіти, які б відповідали стандартам ЄС, потребам внутрішнього ринку і цілям розвитку людини, народу і культури; має відбуватися послідовне практичне входження України в Болонський процес; у сфері науки необхідне суттєве нарощування її практичної віддачі, фундаменталізації науки та її зв’язків з виробництвом; в культурі – створення умов для реалізації культурних потреб українського та інших етносів, для творчої самореалізації особистості, відродження і прогресивний розвиток культурних надбань, розширення і поглиблення культурних контактів України зі світом; 6) знаковим фактором новітньої філософії українських реформ є їх внутрішня системна сутність і людиновідтворююча спрямованість; основними напрямами реалізації цієї сутності в соціальній сфері є запровадження активної гуманітарної політики, прискорення пенсійної реформи, модернізація системи охорони здоров’я, ліквідація бідності, суттєве поліпшення екологічної ситуації, зниження ризиків, пов’язаних з еконебезпекою та загостренням демографічної ситуації; 7) важливим складником філософії українських реформ є активна регіональна політика, спрямована на зміцнення потенціалу регіонів та зменшення соціально-економічних диспропорцій регіонального розвитку; регіональна політика повинна мати чіткі механізми розподілу і координації функцій центральних, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; слід досягти розподілу повноважень та відповідальності, системності у реалізації державних і регіональних програм; нагальною вимогою сучасної регіональної політики є запровадження стратегічного планування регіонального розвитку на державному, регіональному і місцевому рівнях; 8) формування і реалізація державної регіональної політики не зводиться лише до посилення владних повноважень регіонів, а й передбачає розвиток місцевого самоврядування як на рівні областей і районів, так і територіальних громад, зокрема сільських. Важливо дотримуватися принципів справедливої субсидіарності, децентралізації і деконцентрації державного управління, поліпшувати кадрове забезпечення місцевого самоврядування; 9) національні інтереси України потребують єдності української нації та політичної консолідації суспільства на національному і регіональному рівнях. Ослаблення центральної влади, протистояння центральної і регіональних влад, що спостерігається останніми роками, зашкоджують посиленню політичної і соціальної стабільності країни, погіршують її позиції у зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних відносинах, знижують рівень захисту прав і свобод громадянина України. Сутність усіх реформ на національному і регіональному рівнях повинна виходити з принципу: вільний громадянин – сильні територіальні громади – заможні регіони – сильна квітуча держава; 10) домінантним принципом сучасної філософії українських реформ є вимога активізації європейського вектора зовнішньополітичної стратегії; реалізація цього принципу здійснюється за такими основними напрямами: а) зміцнення політичного співробітництва з країнами ЄС; б) активізація співпраці в рамках Центральноєвропейської ініціативи “Вишеградська четвірка –Україна”, в рамках міжнародних асоціацій “Карпатський Євро регіон”, “Верхній Прут”, “Нижній Дунай” тощо; в) вдосконалення міжнародно-правових механізмів реалізації євроінтеграційної стратегії. В контексті реалізації євроінтеграційної стратегії актуальним є узгодження можливостей нарощування участі України у формуванні вільних економічних зон з країнами СНД та поглиблення співпраці зі стратегічними партнерами, зокрема з США, Польщею, РФ; 11) філософія системних реформ в Україні є філософією відкритою, прозорою, толерантною як у внутрішньому, так і зовнішньополітичному вимірі; вона відкидає конфронтацію політичних сил і держав як політичну деконструкцію, базується на узгодженні пріоритетів й має на меті створення стабільної та передбачуваної моделі політичного устрою держави, заможного й стабільного суспільства, конкурентоспроможної економіки, сталого (стійкого) людського розвитку; 12) 20052006 роки відкрили новий етап державотворення і націєтворення, який вимагає виваженої оцінки. З одного боку, суспільство розвиває довготривалі історичні традиції, які в нових умовах діють на зміцнення національної держави, залучає для державотворення кращі світові зразки політичного і економічного розвитку. З іншого – українське суспільство стоїть перед проблемами зростання політичної напруги в середині країни через переструктуризацію політичних сил, які заради амбіцій своїх лідерів породжують дедалі нові конфлікти. Це зумовлено новою політичною кон’юнктурою, загостренням політичної боротьби за владу на національному і регіональному рівнях, що становить серйозні виклики для дальшої консолідації нації і суспільства. Тому виникає проблема – розширення простору і можливостей для компромісу, укладення нового суспільного договору між політичними силами заради країни і розвитку громадянського суспільства; 13) новий етап державотворення актуалізує перегляд деяких положень Конституції України, щоб створити адекватні правові основи регулювання політичних і етносоціальних процесів. Йдеться, насамперед, про пошук принципово нової моделі відносин центру і регіонів, діяльності фракцій в середині Верховної Ради, нової моделі національних взаємовідносин, побудованої на началах повної рівноправності суб’єктів політичного процесу і суб’єктів етнополітики. Важливо також врахувати, що соціокультурний плюралізм і підтримка національних мов поширюються на українську національну культуру і українську мову, яка сторіччям пригнічувалася, не мала належного і освітнього просторів; 14) напрями вдосконалення політичної системи українського суспільства мають стати предметом ґрунтовного обговорення на рівні інтелектуальних і політичних еліт, владних структур, політичних партій, громадських об’єднань. Науковцям потрібні матеріальні і організаційні ресурси для збору і аналізу різнопланових думок, щоб узагальнити і класифікувати максимальну кількість пропозицій, враховуючи й думки європейських експертів. Принципово важливим є створення в суспільстві атмосфери нетерпимості до будь-яких спроб політичної дестабілізації міжетнічної рівноваги на мовному або релігійному ґрунті. В процесі здійснення політичної і правової реформ слід передбачити посилення і уточнення адміністративної і кримінальної відповідальності за розпалювання міжнаціональної і міжконфесійної ворожнечі та сепаратизму, як мовного, так і територіального. Досвід політичної модернізації, набутий Україною, підтверджує дію загальносвітової тенденції, а саме: розвиток демократії не в змозі вирішити усі соціальні та економічні проблеми, що постали перед українським суспільством. Разом із тим підтверджено дію іншої закономірності – демократія є феноменом розвитку, будучи одночасно і умовою, й результатом системних реформ. |