Таким чином, проведене дослідження фольклорного і літературного матеріалу дозволяє зробити певні узагальнення про етнотипи та їх стереотипи у фольклорі (зокрема, анекдоті), а також розкрити специфіку побутування та функціонування цього жанру. Адже анекдот універсальний жанр, бо він побутує в різних соціальних групах, залежить від статевого і вікового цензу і в їх межах виявляє свою специфіку. Дівочі анекдоти – одні, юнацькі – інші, а дитячі – ще інші. Анекдот у макросистемі національної сміхової традиції є своєрідним мікроелементом, який вбирає в себе певні сегменти інших форм або дає поштовх іншим. Дотичними до анекдоту (у межах сміхового простору) слід вважати коломийку, байку, народну новелу, сатирично-гумористичну казку, пародію та прислів’я. У роботі простежено своєрідне, деформоване у параметрах сміху, зображення етновзаємин у соціально-політичному контексті. Саме багатогранність національної своєрідності фольклору дозволяє вивчати життєвий матеріал через історичний досвід народу, його працю, побут і звичаї. І в цьому вченні не ізолюєш тих, які жили разом, взаємовпливали і взаємовідштовхувалися. Не потрібно відділяти національне від інтернаціонального (загальнолюдського). Кажучи про національні особливості анекдотів, їх генеалогію, термінологію та виокреслення з їх пласту етнотематики, хочемо наголосити: цей жанр сам по собі є втіленням контрасту "схожість-несхожість". Тобто суть сміху начебто залишається однаковою, та форми відтворення смішного є різнобарвними – передусім тому, що кожна історична епоха надавала їм різного відтінку. Хоча зрозуміло, що домінанта системи цінностей та ідеалів і естетичні категорії залежали від суспільно-історичного часу. Відповідно й сам анекдот відтворює певний дуалізм: осміюючи невідповідність, він не канонізує моральних законів певної епохи. По-друге, цей жанр є втіленням певної естетики, через призму якої виявляється незвичайний ракурс, коли сутність людини розкривається в комедійному плані. Можна сказати, що це змістовна форма народної філософії. Вона фіксує індивідуальне бачення з погляду семантики. І, мабуть, найпарадоксальніше, що сам процес абстрагування має тенденцію до гіперболізації, а сама мова в анекдотах є тематичним знаком (діалог-монолог), своєрідною емблемою. По-третє, побіжний огляд теорії анекдоту і його міжжанрових зв’язків дає підстави стверджувати, що цей динамічний жанр усної словесності, з огляду на свою специфіку, має певний потенціал щодо окреслення загального національного типу, етнотипу. Зрозуміло, що анекдот, витворюючи певний тип, реалізував і свої приписи реакції на ймовірні контакти з євреями, росіянами чи поляками і створював їх стереотип. Адже рисами, якими нагороджено українців, німців чи євреїв, не обділені й інші етнотипи. При цьому дуже важливе те, як сприймають себе певні етноси крізь призму сміхової традиції. По-четверте, не підлягає сумніву, що народна і літературна творчість плідно взаємодіють, збагачуючи одна одну. Щоправда, ці два зустрічні процеси не завжди рівноцінні: іноді вони виявляються на рівні сюжету, жанру, стилю, поетики, іноді — на рівні образу, характеру чи навіть естетики національного світовідчуття. Співвідношення між комічним об’єктом і людиною залежить і від особистого характеру, і від бачення епохи. Також потрібно пам’ятати, що, з одного боку, – це фіксація життя, а з другого – типізація одиничного, нанизування сюжетного. Узагальнюючи поодиноке, часткове, анекдот по-своєму інтерпретуює той чи той приклад. Іншими словами, це образ і причина чогось іншого, такого, що завжди зумовлене ситуативним контекстом. А анекдот по-мистецьки синтезує ці суперечності у певному стереотипі . Незважаючи на те, що певні особливості характеру, звичок і поведінки поляків, євреїв, росіян, німців, циган та ін. українцям здаються смішними (анекдотичними) співжиття цих народів з автохнонами на теренах України практично було мирним й терпимим. А гумор, що був невід’ємним елементом народних, а згодом і літературних творів про етнотипи, лише допомагав українцям ліпше пізнавати себе і довколишній світ. |
