При формуванні та реалізації державної культурної політики вагоме значення має семантичне навантаження певного концепту культури: людиновимірність, джерело етносоціальної багатоманітності та самобутності її суб’єктів (людини, культурних груп, етносоціальних спільнот). Оскільки культура є неоднорідною на рівні етносоціальних груп певного суспільства, то, відповідно, випливає проблема досягнення спільних (загальносуспільних) цілей. Сприяти підтримці та стабільності культурного розвитку, здійснювати регуляцію міжсуб’єктних взаємин у суспільстві покликана держава. Культурна політика держави є сукупністю принципів і норм, якими керується держава у своїй діяльності по збереженню, розвитку та поширенню культури, а також сама діяльність держави в сфері культури. Тому, культурна політика української держави повинна ґрунтуватись на теоретико-концептуальному обґрунтуванні стратегічних пріоритетів етносоціального розвитку та враховувати методи її реалізації. Серед проаналізованих моделей культурної політики (державний протекціонізм, ринкова модель, модель партнерства) найбільшої уваги заслуговує та модель культурної політики, що відповідає етичним принципам “відкритого суспільства” (К.Поппер), визнання культурної багатоманітності як суспільної цінності та консолідація суспільства та розширення суб’єктного сектора процесу формування та реалізації культурної політики. До основних стратегічних пріоритетів культурної політики таких міжнародних організацій як ЮНЕСКО і Рада Європи належить культурна самобутність як сукупність неповторних і незамінних цінностей, традицій і форм вираження народу, за допомогою яких він репрезентує себе у світовому співтоваристві; збереження культурної спадщини, що включає збереження не лише матеріальної, а й духовної культурної спадщини; врахування культурних цілей в стратегії розвитку кожної країни. Основою досягнення цих стратегічних пріоритетів є культурна демократія та децентралізація культурного управління, згідно яких, культурна політика є системою пропорціонування суб’єктних повноважень: центральна влада – місцеве самоврядування; державна підтримка культури – громадські ініціативи та комерційний сектор культури (індустрія культури). Держава як суб’єкт культурної політики, активізує та підтримує кожний з цих суб’єктних секторів культурного життя, формуючи з ними тісні партнерські відносини; культурна багатоманітність – створення умов толерантного співіснування різних культурних груп, що становлять суспільство. Ці принципи культурної політики лежать в основі досягнення основних стратегічних пріоритетів етносоціального розвитку як на національному, так і світовому рівні – збереження культурної самобутності та культурної багатоманітності націй. Українська держава започаткувала нові принципи культурного державотворення: відхід від державного тоталітаризму у сфері культури до часткового збереження державного патерналізму розвитку культури, а також ринкових та демократичних перетворень в динаміці культурних процесів українського суспільства. Цим принципам культурного державотворення в культурній політиці України відповідає модель партнерства. Розвиток базових засад культурної політики в Україні здійснюється відповідно до основних принципів культурної політики таких міжнародних організацій як ЮНЕСКО, Рада Європи Українська держава створила відповідне політико-правове поле для державної підтримки розвитку культури, проте суперечності у розподілі повноважень між гілками влади ускладнюють реалізацію основних стратегічних пріоритетів розвитку культури в Україні. Важливе значення має суспільна складова в культурній політиці України, оскільки етнокультурна та соціокультурна багатоманітність українського суспільства є джерелом відтворення та творення культурної самобутності української нації. Досягнення основних стратегічних пріоритетів етносоціального розвитку України передбачає становлення громадянського суспільства, розвиток місцевого самоврядування та громадських ініціатив. Державна культурна політика повинна попереджувати спроб монополізації національного культурного простору, здійснювати підтримку культури державотворчого етносу та “слабких” культурних груп українського суспільства. Низька конкурентоспроможність національного культурного продукту на світовому ринку виробництва і збуту культурної продукції загрожує трансформацією національного культурного простору України у так звану “буферну зону” інокультурної продукції. Нині культурна продукція однією з основних форм міжкультурного обміну, засобом інокультурної експансії і засобом її протистояння. Стимулювання розвитку національних культурних індустрій як стратегічний напрям державної культурної політики України дасть можливість збільшити участь України в міжнародних культурних обмінах. Цей стратегічних напрям державної культурної політики повинен відбуватись паралельно з підтримкою некомерційного сектору національної культури. Одним із сприятливих можливостей для розвитку національної культурної політики в динаміці світових процесів розвитку культури є визначеність євроінтеграційного курсу України. Цей напрям державної культурної політики збільшує можливості забезпечення національних інтересів України на міжнародній арені шляхом співробітництва з європейськими та іншими міжнародними організаціями з питань культурної політики та формування національної культурної самобутності в системі європейських ціннісних координат. Розвиток та збереження культурної самобутності української нації має стратегічне значення щодо збереження гуманістичного вектору держаної культурної політики, реалізації культурних прав на доступ до культури і культурний розвиток українського народу, етнокультурних та соціокультурних груп українського суспільства, громадянина України. Національна культурна самобутність повинна бути внесеною у Закон України “Про основи національної безпеки України” як чинник гуманітарного розвитку нації та суспільно-політичної консолідації українського суспільства. Зазначені положення визначають ефективність етносоціального вектору культурної політики у досягненні основних стратегічних пріоритетів державотворчого розвитку України: лібералізм – демократія, державний патерналізм – вільний ринок, культурна багатоманітність – самобутність національної культури. Важливого значення в основі державної культурної політики має збереження балансу, який повинен проіснувати між охороною культурної багатоманітності і необхідної суспільної єдності в державі. | 