Теоретико-методологічними напрацюваннями українського і зарубіжного суспільствознавства сформовано ефективний інструментарій дослідження проблематики місцевого самоврядування та етнонаціональних відносин. Застосування цього інструментарію з метою політологічного вивчення етнонаціональних аспектів життєдіяльності територіальних громад південної частини Донецької і Запорізької областей уможливило отримання наукового знання про тенденції відповідної суспільної динаміки в регіоні як вияву й окремого випадку загальноукраїнського етнополітичного процесу. З’ясування геолого-географічних, історико-етнографічних, етнодемографічних, етнополітичних, етносоціальних та інших характеристик низки адміністративно-територіальних одиниць на півдні Донецької і Запорізької областей виявило в цих характеристиках певну спільність. Остання дала підстави для означення відповідної території як специфічного регіону країни – Українського Північного Приазов’я. Політологічний вимір репрезентативного щодо об’єкта і предмета дослідження масиву джерел з повторюваною та унікальною інформацією дозволив простежити сталі характеристики-тенденції явищ і процесів з виявами етнонаціонального у владно-управлінській, соціально-економічній та соціокультурній життєдіяльності територіальних громад та сформулювати висновки щодо політичних засобів оптимізації відповідних суспільних відносин. З’ясовано, що етнонаціональний аспект владно-управлінських відносин в територіальних громадах виявляється через процеси формування й діяльності органів центральної і регіональної виконавчої влади та місцевого самоврядування, утворювані при них дорадчі структури з представників національно-культурних товариств та функціонування останніх як вияв громадянської ініціативи і громадянського суспільства. Аналіз цього аспекту життєдіяльності територіальних громад УПП виявив істотні прогалини та вади щодо його правового та організаційного регулювання. Вони стосуються як концептуальних засад державної етнонаціональної політики, так і процедур формування, впорядкування структури, функцій, повноважень і методів роботи суб’єктів владного-управлінської сфери і громадянського суспільства. Потрібна стабілізація правового статусу і повноважень спеціалізованого органу центральної виконавчої влади з розроблення та реалізації державної етнонаціональної політики. Це сприятиме подоланню ситуативності у взаємодії структур державної влади, місцевого самоврядування та етнічної самоорганізації, уможливить досягнення системності в їхній спільній роботі з реалізації етнонаціональних інтересів держави та її громадян і територіальних громад. Наслідки ліквідації в Запорізькій ОДА спеціалізованого підрозділу, що опікувався етнонаціональними відносинами, переконують в необхідності розбудови вертикалі профільних структур з реалізації та координації державної етнонаціональної політики на регіональному рівні – не тільки обласному, а можливо, й районному та міському (принаймні, в тих адміністративно-територіальних одиницях, де етноспецифічні інтереси населення актуалізовані). Необхідне також формування сталих горизонтальних взаємозв'язків органів державної влади, місцевого самоврядування та етнічної самоорганізації населення. Система державного управління етнонаціональним розвитком має охоплювати й відтворювати всю багатоманітність етнонаціональних відносин, а не зосереджуватися, як це переважає нині, на питаннях етнокультурних та етномовних. Комплексність регулювання державою ситуації в етнонаціональній сфері необхідна для підвищення ефективності державного етнополітичного менеджменту, розвитку громадянського суспільства і демократії, толерування міжетнічних відносин та відносин етнічних спільнот з владою, подолання міжетнічної упередженості та недовіри, дотримання динамічної рівноваги етнонаціональних інтересів держави і всього суспільства та окремих громадян і їхніх груп. Це потребує посилення співпраці органів державної влади з науковими установами, які досліджують етнонаціональні відносини, в тому числі на засадах державного замовлення на виконання досліджень з актуальних проблем цих відносин на всеукраїнському та регіональних рівнях. Здійснений автором порівняльний аналіз норм Конституції і виборчого законодавства та результатів їх застосування в електоральній і управлінській практиці адміністративно-територіальних одиниць УПП у складі Донецької та Запорізької областей дав підстави для висновку, що пропорційна система виборів депутатів місцевих рад за закритими списками осередків політичних партій і блоків політичних партій порушує цивільні та етнонаціональні права громадян і територіальних громад України. Порушується також правовий статус депутатів районних і обласних рад. Останні, на відміну від депутатів парламенту, що уповноважуються представляти інтереси всього громадянського загалу, мають обиратися як представники інтересів територіальних громад певних районів і областей. Так визначено Конституцією України. Пропорційна ж система виборів до місцевих рад фактично скасувала цей їхній представницький мандат і замінила його мандатом партійного представництва. Це позбавило велику частину територіальних громад можливості, права та обов’язку обирати своїх представників до депутатського корпусу рад названих рівнів. З’ясування спільного й особливого в електоральних симпатіях і перевагах населення УПП, Донецької і Запорізької областей та України в цілому дало такі результати. В територіальних громадах УПП, де поряд з українцями і росіянами, на відміну від загалу населення названих двох областей, відносно великою є частка громадян грецької і болгарської національності, політичні орієнтації виборців менш однорідні (більш диференційовані). Можливо тому, що етнічна батьківщина греків і болгар розміщена на захід від українських кордонів, серед виборців УПП більше прихильників політичних партій європейської орієнтації і менше симпатиків проросійських політичних сил, ніж пересічно в Донецькій та Запорізькій областях. Версія про такий факторний зв’язок потребує спеціального з’ясування її достовірності, зокрема, методами опитування громадян. Однак, незалежно від результатів цього з’ясування, очевидно головне: спільне і специфічне в етнодемографічній структурі населення та електоральних симпатіях виборців українських регіонів слід вивчати і враховувати при розробленні та проведенні внутрішньої і зовнішньої політики Української держави. Зокрема, етнічна специфіка регіонів України має враховуватися в процесі визначення й реалізації цілей, дій та методів, що спрямовані на забезпечення інтересів держави щодо регіонів та внутрішніх інтересів самих регіонів. Йдеться про регіональну політику в широкому розумінні. Це розуміння охоплює як політику держави в регіонах і для регіонів, так і політику, здійснювану власне регіонами. Вивчення етнонаціонального аспекту соціально-економічної життєдіяльності територіальних громад Українського Північного Приазов’я виявило ситуації, які потребують вдосконалення регіональної політики в промисловій, аграрній, науково-технічній, податковій, соціальній, бюджетній, інституційно-адміністративній та іншій сферах. Аналіз етносоціальної та етнопрофесійної стратифікації територіальних громад УПП засвідчив певні відмінності між групами громадян різної національності за ознаками змісту і характеру праці, видів зайнятості, рівня освіти та іншими. Однак ці відмінності не дають підстав вважати, що в регіоні мають місце конфліктонебезпечні відносини соціально-статусного домінування одних етнічних груп над іншими. Соціально-економічна життєдіяльність населення регіону всіх національностей відбувається в спільному проблемному полі. Воно потребує від держави заходів, які б а) розширили бюджетні ресурси, фінансові та адміністративні можливості органів місцевого самоврядування, б) мінімізували чинник безробіття й модернізували сферу зайнятості з урахуванням природно-кліматичної та господарської специфіки регіону, загальнонаціональних і місцевих науково-технічних, інформаційних та інших потреб, в) сприяли подоланню внутрі- та міжрегіональних диспропорцій в рівнях оплати однакової за змістом та обсягами праці, а також вирівнюванню умов доступу громадян до користування економічними і соціальними правами та благами, підвищували соціальні стандарти і якість життя людей, г) передбачали податкові стимули благодійницької діяльності як умови позабюджетного фінансування етнонаціональних потреб територіальних громад, д) сприяли розвитку етнічної взаємодії українських громадян різної національності з громадянами інших держав на засадах спільного економічного зацікавлення, в тому числі для зменшення трудової еміграції. Оптимізація соціально-економічної сфери життєдіяльності територіальних громад, складовою якої має стати реформа фінансових, міжбюджетних та адміністративних відносин, сприятиме культурному розвиткові й культурній взаємодії осіб і груп різної етнічної ідентичності. Національно-культурна автономія має забезпечуватися державною етнополітикою саме як автономія – добровільна національно-культурна самоорганізація громадян на всеукраїнському або регіональному та місцевому рівнях для самостійного вирішення питань збереження і розвитку історичної пам’яті, культури, мови, релігії, традицій та інших самобутніх ознак своєї спільноти. Адекватні національно-культурній автономії механізми самофінансування її потреб мають сприяти поступовій зміні теперішньої ситуації, для якої нерідкими є випадки, коли фінансова підтримка з бюджетів різних рівнів надається передовсім тим організаціям, керівники яких мають тісніші зв’язки з чільними представниками центральної або місцевої влади. В результаті посилюється змагальність національно-культурних об’єднань за доступ до бюджетних ресурсів та допомоги з боку країн походження своєї етнічної групи. Нерідко це шкодить статутній діяльності. Державне сприяння національно-культурній автономії має полягати найперше в запровадженні механізмів, які стимулювали б зацікавлені організації і актив етнічних спільнот до розроблення та реалізації цільових всеукраїнських, регіональних і місцевих культурних проектів та програм. Таким чином можна оптимізувати співпрацю і поєднання організаційних, фінансових та інших ресурсів органів державної влади, місцевого самоврядування, інституцій громадянського суспільства, забезпечити належне врахування територіальної й етногрупової специфіки забезпечення тих чи інших національно-культурних потреб та інтересів територіальних громад. Завдяки такій оптимізації культурне середовище розвиватиметься як спосіб толерантної взаємодії його етнонаціональних складових. Ці складові стимулюватимуть розвиток одна одної шляхом популяризації здобутків національного мистецтва, літератури та інших форм культури, через взаємозбагачення такими здобутками. Створення державою сприятливих умов для вільного розвитку зв’язків громадян України з особами своєї національності та їх громадськими об’єднаннями, а також з офіційними інституціями країн етнічного походження цих громадян не повинно бути самоціллю. Такі умови мають слугувати задоволенню національно-мовних, освітніх та інших потреб українських громадян, сприяти розвиткові міжнародних зв’язків України, а не стимулювати етнічну чи трудову еміграцію. Відповідні цільові настанови варто брати до уваги при формуванні дослідницьких планів наукових інституцій, при розробленні й удосконаленні загальноосвітніх та вузівських навчальних програм, посібників і підручників. Останні мають готуватися на концептуальних засадах полікультурності, поважного ставлення до культурних, релігійних та інших традицій всіх етнічних спільнот, громадяни з-поміж яких утворюють українську поліетнічну націю. Добре, що в Донецькій частині Українського Північного Приазов’я інтенсифікувався процес вивчення новогрецької мови громадянами грецької національності. Однак цей процес аж ніяк не повинен регулюватися нормами Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, покликаної зберігати й розвивати традиційне мовне середовище територіальних громад. Тим часом в законі України, яким ратифіковано Хартію, Українська держава зобов’язалася сприяти розвиткові саме новогрецької мови. Однак остання ніколи не була традиційною для українських греків. Їм історично властиві урумська та румейська мови. Щодо них вітчизняне законодавство жодних правових регуляторів не передбачає, а передбачати мусить. Не менш актуальним залишається відновлення історичної топонімії, в тому числі як засобу збереження історичної пам’яті та національно-культурного взаємопізнання громадян різних національностей, умови збереження і розвитку всіх національних мов, культур та історичних пам’яток України, культивування загальноукраїнського громадянського патріотизму осіб різних національностей в складі українського народу, української нації. Державна політика сприяння вільному застосуванню, захисту й розвиткові рідних національних мов громадян України має супроводжуватися створенням умов для всебічного розвитку й функціонування державної української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України з метою громадянської консолідації української нації та всіх її етнічних груп, забезпечення цілісності державної влади й відвернення дезінтеграційних тенденцій в системі соціального управління. |
