У висновках дисертації сформульовані основні підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. В результаті дослідження виявлено естетичну сферу буття дизайну, мотивовану його природою. Метод сутнісного аналізу дизайну дозволив дослідити його адекватно справжнім масштабам його реалій. Виступаючи як форма естетичної діяльності, спосіб сутнісної реалізації людини, дизайн є універсальною складовою культури. Це й дає підстави для його дослідження не як окремішнього явища естетики, а як цілісного феномена, відповідального за формування простору опредметнення людського світовідчуття. В ході аналізу з’ясовано, що, як модус проективності культури, дизайн-діяльність може бути адекватно розкрита тільки на рівні антропної проблематики, де в основі осмислення емпіричних даних буде лежати розуміння глибинної закоріненості дизайн-активності у вузлі онтологічних зв’язків людини зі світом та її культуропричетності. На основі дослідження зв’язків формотворчих пошуків з соціокультурною динамікою показано, що витоком новацій у дизайн-культурі є розвиток людської почуттєвості. Семіотика дизайн-форм визначена способом людської життєдіяльності та орієнтирами світовідчуття і є кодовою системою збереження та передачі інформації. Рушійним механізмом переводу культурних змістів у предметні форми є дихотомії формовиявів: конструкція – образ, функція – художність, знак – метафора. Вічний пошук нових форм, які спроможні задовольнити запити людської природи, нескінченно багатоманітної та вічно змінюваної часом, і являє нам естетичний дискурс дизайну. У дослідженні визначені типологічні характеристики дизайну, що уможливлюють його систематизацію, адекватну розмаїттю існуючих форм та напрямків: ціннісна спрямованість, сфери застосування, форми втілення, організаційні форми практики, ступінь освоєння темпорального простору та межі використання темпорально-просторового континууму . Понятійний апарат теорії дизайну довгий час знаходився у межах технічної естетики. Масштаби та характер сучасної дизайнерської практики стимулюють розширення термінологічної бази її теоретичної платформи. Завжди актуальні для дизайну поняття гармонії, міри, функції, образу тощо у просторі постмодерністської парадигми доповнюються поняттями доречного, іміджного, модного, оригінального, екологічного, що фіксує його нові конститутивні виміри. Підсумком проведеного дослідження є обґрунтована в роботі пропозиція ввести у науковий обіг поняття дизайн-активності для позначення одвічної інтенції формотворення, спрямованої на зовнішнє вдосконалення предметності відповідно до потреб конкретного етапу гармонізації відношень в системі „людина-світ”. Розкриття внутрішніх механізмів розвитку дизайн-культури уможливило визначення її історичних домінант та прогноз подальшого розвитку. Обґрунтовується авторське бачення майбутнього дизайну як практики з рекреаційним та терапевтичним потенціалом, де вся палітра формотворчих засобів буде спрямована на збереження та поглиблення каналів суб’єкт-об’єктного і суб’єкт-суб’єктного спілкування та гармонізацію людського самопочуття. |
