За результатами проведеного дослідження зроблено наступні висновки. Емфітевзис як довгострокове, відчужуване, таке, що успадковується, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб виник і розвивався в Греції у IV – III ст. до н.е. Саме з Греції емфітевзис набув свого поширення, подальшого вдосконалення і належного правового регулювання у Римі. Довгострокова спадкова оренда землі в Стародавньому Римі бере свій початок у публічному праві, а саме: Інституціях Гая та Дигестах Юстиніана. Проте своє належне правове регулювання емфітевзис отримав у Кодексі Теодозія, Кодексі Юстиніана та Новелах. У часи республіки в Римі та західній частині Італії виникла і набула широкого застосування рання форма емфітевзису - спадкова довгострокова оренда вектигальних (оброчних) земель - agri vectigales, а надавалася, головно, муніципіями (міськими общинами), а також колегіями жерців у вічну оренду за сплату ренти (оброку) - vectigal. Свої права вектигаліста міг відчужити або передати у спадок. Вічне право (ius perpetuum) – наступна за часом утворення форма емфітевзису, була посткласичним продовженням вектигального права (ius in agro vectigali), тому ius perpetuum були притаманні всі його ознаки та характерні риси. З кінця IV ст. у законодавстві Римської імперії знайшов своє правове регулювання емфітевзис. Емфітевзис виникав на підставі договору, який укладався здебільшого у письмовій формі між власником земельної ділянки та емфітевтою. Вказаний договір був консенсуальним, а передача речі, якщо і відбулася, то не з метою укладення, а на виконання вже укладеного сторонами договору. Встановлено права та обов’язки емфітевти і розкрито їхню сутність на підставі дослідження джерел римського приватного права та юридичної літератури. Внаслідок дослідження змісту емфітевзису визначено його поняття. Емфітевзис за римським приватним правом – це речове право на чужу землю, що встановлювалось на підставі договору на строк 100 і більше років, за яким власник надавав емфітевті з метою обробітку у володіння і користування землю з правом відчуження емфітевзису у встановленому порядку, а також з правом передачі його у спадок, встановлення речових прав, зміни призначення землі; а емфітевта був зобов’язаний одержану за договором землю обробляти, не погіршувати її стану, сплачувати власнику щорічну ренту, встановлені податки і збори та попередити власника про відчуження свого права, надаючи йому можливість переважної купівлі емфітевтичного права. Розкрито зміст способів набуття та припинення емфітевзису та доповнено їхній перелік, зокрема способами набуття (похідними): за давністю володіння та присудження емфітевзису суддею в процесі про поділ спільного емфітевзису; а також способами припинення: відмови емфітевти від свого права (за згодою власника), загибелі речі – предмету емфітевзису або вилучення його з обігу, набуття права власності на емфітевтичну ділянку третьою особою за давністю володіння. Емфітевзис церковних земель мав певні особливості, встановлені на підставі аналізу новел Юстиніана, що полягали в обмеженні прав емфітевти. Емфітевзис відрізнявся від користування землею на підставі зобов’язального договору оренди наявністю у емфітевти речового права на землю, за обсягом прав і обов’язків, способами і порядком захисту прав емфітевти та орендаря, а також терміном користування землею. Впровадження емфітевзису в українське право відбувалося у формі опосередкованої його рецепції, шляхом запозичення основних положень емфітевзису з візантійського та польського права, а також внаслідок впливу ідей римського приватного права. Довгострокове, відчужуване, таке, що успадковується, право користування землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) у праві України бере свої витоки з „Руської Правди”, норми якої регулювали зміст ролейного закупництва. Литовські статути визначили зміст чиншового права, яке ґрунтувалось на рецепованих ідеях та положеннях емфітевзису за римським приватним правом, оскільки безстрокове (вічне) чиншове володіння було спадковим, відчужуваним користуванням чужою землею, за яке чиншовик сплачував власнику встановлений умовами договору чинш, а також ніс усі податки і повинності, покладені на землю. Окремі засади емфітевзису були притаманні праву Гетьманщини у XVIII ст., зокрема держанню пожалуваних безстрокових землеволодінь, особливо рангових строкових, успадковуваних землеволодінь. „Права, за якими судиться малоросійський народ” містили низку норм, що допускали і частково регулювали чиншові відносини. У ХІХ ст. на території України, яка перебувала у складі Російської імперії, правовідносинам, що стосувалися користування чужою землею, притаманні лише окремі елементи чиншового права. Передусім користування чужою землею хоч і було довгостроковим, проте обмеженим у часі, його можна було передати у спадок, однак, на відміну від емфітевзису, воно було невідчужуваним. В австрійських правових нормах, які діяли у ХІХ – на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях, детально врегульовано довгострокове спадкове користування чужою землею. Спадковий орендар, як і емфітевта, мав право на власний розсуд користуватись землею для сільськогосподарських потреб, а також ніс всі повинності, покладені на земельну ділянку або маєток. Власник земельної ділянки мав право на одержання плати за користування земельною ділянкою; у разі невиконання умов договору або порушення орендарем чинного законодавства вимагати розірвання договору і відшкодування завданих збитків, проте він не користувався у разі відчуження орендарем права користування земельною ділянкою правом переважної його купівлі. Отже, в австрійському праві, яке було чинним на західноукраїнських землях, мала місце рецепція положень римського емфітевзису. У Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. вперше у праві України міститься пряма рецепція норм римського приватного права, які регулюють емфітевзис. Проте, враховуючи зміст емфітевзису за римським приватним правом та його рецепованих у джерелах права України положень, у главу 33 Цивільного кодексу України запропоновано внести такі зміни і доповнення: - у назву глави ввести термін „емфітевзис” та назву сторони за договором – „землекористувач” змінити на „емфітевта”; - обмежити коло суб’єктів, які можуть отримати чужу земельну ділянку в користування, закріпивши це право лише за громадянами України; - встановити письмову з нотаріальним посвідченням форму договору з його обов’язковою державною реєстрацією; - визначити мінімальний строк договору оренди, який не може бути меншим ніж 50 років; - надати лише емфітевті (а не власнику) право відмовитися від договору, попередивши про це власника не менш як за один рік; - забезпечити незмінність розміру плати за користування земельною ділянкою упродовж дії договору; - закріпити чинність договору про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб у разі зміни власника земельної ділянки; - зобов’язати емфітевту не погіршувати стану земельної ділянки та/або екологічної ситуації; - надати емфітевті право на відчуження права користування чужою земельною ділянкою на безоплатній основі; - встановити підстави розірвання договору про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з ініціативи власника та способи захисту прав емфітевти. | 