У результаті проведеного дослідження ми прийшли до висновків, що зводяться до наступного: – Аналіз стану розробки проблеми засвідчив, що вона ще не стала предметом спеціального дослідження науковців. Використання джерельної бази дозволило з’ясувати, за яких умов відбувалося становлення еліти на Правобережній Україні в нових політико-соціальних умовах та здійснювався її вплив на регіон. – Російська імперія, приєднавши Правобережну Україну, отримала регіон зі складною суспільно-політичною ситуацією. Століттями там панувала польська шляхта, яка презентувала привілейований прошарок Речі Посполитої, що мала особливі права на володіння власністю, – як земельною, нерухомою, так і кріпаками; на свободу політичної та економічної діяльності; була звільнена від сплати податків, що визначало її елітне положення у соціально-класовій системі польської держави. Складність ситуації полягала в тому, що, незважаючи на вищезазначене, елітне положення шляхти у російській монархії не відповідало високому статусу благородного дворянства. Однак елітному прошарку шляхти вдалося зберегти свої важелі впливу в регіоні через органи станового місцевого самоврядування. Юридичне виокремлення російського дворянства у елітний прошарок відображене у «Жалуваній грамоті» (1785 р.), що поширювалася і на елітну верству приєднаного регіону – шляхту, яка мала довести своє дворянство. Така система не була окремо прописана для правобережних губерній, а стала універсальною для всіх «нових» дворян. Російська влада, намагаючись зберегти цінність дворянського статусу та поповнення казни від платників податків (недворянського походження), використовувала різні методи, не допускаючи дрібновласницької багаточисельної правобережної еліти до особливого дворянського стану. Імперський уряд завойовував прихильність лише заможної шляхти. Консервативні прагнення польського дворянства превалювали над національно-визвольними. Масове входження його в елітне середовище було призупинене з приходом до влади Миколи І. Реакцією на антипольські впливи стало повстання 1830–1831 рр., що показало, наскільки еліта польського походження є «вірнопідданою». Уряд почав активну русифікацію краю, замінюючи правобережну польську еліту «великоросійською». Саме остання мала виступити активним агентом зросійщення спольщеного регіону та змінити в усіх сферах життя «невіддану» польську на прихильну проросійську еліту. – Процес становлення політичної еліти на окупованій території Правобережної України відбувався за сталим сценарієм усіх приєднаних до імперії Романових земель, включаючи Лівобережну Україну. Відповідно до катеринського «Учреждения для управления губерний Всероссийской империи», вся приєднана територія була поділена на губернії, що очолювались представниками імперської політичної еліти (губернаторами), на яких покладалася функція приведення земель відповідно до державної структури, зокрема, адміністративно-територіальної Російської імперії. Політичне життя краю залежало від стосунків між імперською адміністрацією на місцях та органами дворянського самоврядування. Елітність владної інституції значною мірою визначалась особистісним фактором предводителів дворян та губернаторів, позиція яких була достатньо значущою у політико-соціальній сфері губернії. – Становлення правобережної еліти визначали політико-правові умови її існування. Політична еліта колишньої Речі Посполитої, котра відповідала за своїм ресурсним потенціалом та особливими якостями російсько-імперській еліті (дворянству), отримувала легітимний дозвіл на продовження свого впливу у Правобережжі. Вищі адміністративні посади очолювала «перевірена» політична еліта з великоросійських губерній, нижчі ланки – місцева еліта, яка вливалася до управлінсько-державного життя, а деякі її представники ставали більш русифікованими, ніж корінна російська еліта. – Визначальною «якістю» російської імперської політичної еліти була наявність матеріальних благ (майновий ценз), з яких походили всі інші (відокремлення від більшості суспільства та ресурсний потенціал). Якщо для російської політичної та економічної еліти наявність матеріальних статків визначала привілейованість у суспільстві, то елітність колишніх шляхтичів у Речі Посполитій визначала виключно їхнє походження. У зв’язку з цим виник ряд протистоянь між незаможною шляхтою, котра хотіла увійти до складу еліти імперії, та заможним російським дворянством, яке не бажало допускати шляхту у своє середовище. Тому, лише матеріально заможні шляхтичі, поряд з російським дворянством, були представниками політичної еліти як у Правобережній Україні, так і у всій Російській імперії. – Особливим становищем вирізнялась культурна еліта, яка представлена головним чином інтелігенцією. Її діяльність залежала від тих суспільно-політичних умов, які диктувала правляча еліта. Оскільки її представниками у перші роки приєднання були поляки, вони залишалися носіями правобережної польської культури. Здебільшого, це були представники польської інтелігенції та наукової еліти, котрі зосередили свою діяльність у Кременецькому ліцеї на Волині. Ліцей став найбільшою кузнею польських кадрів на всьому Правобережжі. Саме тому в 30-х рр. ХІХ ст. з придушенням польського повстання влада його закрила, тим самим знищивши осередок польського романтизму та опозиційності культурної еліти. Численна його джерельна база була перенесена до Києва, де з метою русифікації спольщеного краю у 1834 р. був створений університет Св. Володимира. Також в елітному середовищі початку ХІХ ст. досить впливовими були таємні організації, зокрема, масонські ложі, в яких, здебільшого, брали участь дворяни та інтелігенція. За своїми ідейними переконання масони були космополітами і виступали за моральне та духовне самовдосконалення. Більше політизованими були декабристи, які намагалися поширити на самодержавну монархію ідеї Французької буржуазної революції 1789 р. та скасувати кріпацтво. Незважаючи на те, що самі декабристи були вихідцями з елітного середовища, вони вимагали зміни політичної системи та режиму. – Елітну верству суспільства у соціально-класовій системі країни презентує духовенство, яке здійснювало вплив на свідомість громадян та знаходилося на владній вертикалі самодержавства. У російському імперському суспільстві змінювався тільки концепт духовенства. Перетворюючись у чиновників бюрократично-адміністративного апарату, воно продовжувало свою духовно-виховну місію. На Правобережжі конфесійна ситуація з приходом росіян почала змінюватися на користь одержавленого православ’я. Греко-католицизм, який у першій третині ХІХ ст. підтримував опозиційний до російської влади польсько-шляхетський елемент, зазнав значних трансформацій, через що був «повернутий» до своєї першооснови – православної церкви. Дещо схожа ситуація була з «чистим» католицизмом (римським), оскільки він став прихистком колишніх уніатів та ніяк не вписувався у відому уварівську тріаду «православ’я, самодержавство, народність». Православна церква, протегована російською владою, стала одним з різновидів чиновницького апарату на духовно-ідеологічній ниві, яку впроваджувала вірнопіддана російському монарху духовна еліта. Остання, поряд з політичною елітою, вела боротьбу з представниками католицизму за ідеологічну сферу державницького буття – віровчення та віросповідання. – Співпраця політичної та духовної еліти, спрямована на підтримку російсько-самодержавної влади, створила міцну протидію усім неросійським регіональним елітам, зокрема, опозиційній польській еліті Правобережжя, котра століттями панувала в регіоні. Саме опора на агентів державного апарату (дворян-чиновників і православне духовенство) у регіоні дала можливість російському уряду ефективно проводити інкорпораційну політику. Особливо дієвою була усталена практика з залучення («перекування») місцевої еліти, здебільшого найвпливовіших заможних феодалів-шляхтичів, у середовище благородних російських дворян. Це є ознакою того, що для магнатської шляхти станова приналежність, матеріальне багатство та влада були важливішими за національний суверенітет. Попри все це, вона не була проти відновлення колишньої Речі Посполитої у кордонах до 1772 р., що відобразилось у підтримці повстання 1830–1831 рр. |
