Досвід побудови теорії жанру елегії та її апробація на матеріалі російської та української музики дозволили зробити такі узагальнення. Послідовний аналіз історичних етапів розвитку жанру в системі композиторського стилю виявив стійкі складові – гарант наступності та спадкоємності – на рівнях семантики, поетики, психології жанру. Семантика. За більш ніж двохсотлітню історію існування музичної елегії були сформовані три основні жанрові різновиди. Душевне життя ліричного героя та його любов формують сюжет любовної елегії; життя і смерть – сюжет меморіальної елегії (або елегії на смерть); міркування про любов, життя і смерть дають привід для філософської елегії (в українській версії – “елегії-думки”). На підставі поетичних першоджерел було виявлено основні семантичні опозиції елегійного жанру: Життя – Смерть; Сьогодення – Минуле, світ реальний – світ уявний; Любов – її втрата; спогад – бажання. Відзначимо, що для всіх семантичних різновидів жанру характерною є спрямованість до збереження ментальної структури генотипу, символізації ключових образів (душа, любов, смерть, спогад, мріяння, бажання, сльози, сум, страждання). На їхній основі вибудовується елегійний сюжет, що вплинув на художній потенціал музичної елегії і став для неї свого роду сюжетним алгоритмом. Багаторазово помножений у творчій практиці ХІХ століття цей алгоритм сприяв виробленню певної слухацької установки на жанр, “системи очікувань” (за Ю. Лотманом). Так, навіть при відсутності поетичного слова в інструментальній музиці жанрове ім’я “елегія” слугує для слухача програмною установкою. Елегійний сюжет вибудовується через послідовність музичних подій (“моментів часу”), найбільш значущими серед яких є виходи за межі жанрового “семантичного поля”. Величезну роль у таких семантичних “зсувах” усередині елегійного сюжету відігріють іножанрові впливи. Так, найбільш затребуваними виявилися вальсовість, пов’язана, зазвичай, із семантикою спогадів, і хоральність як об’єктивний знак протиставлення суб’єктивному “Я”. У зв’язку з монологічним способом висловлювання в інструментальних елегіях слід відзначити роль тембру, максимально наближеного до людського голосу. Звідси переважне використання соло віолончелі, валторни, скрипки в камерно-інструментальних та оркестрових елегіях. Кожен з відзначених семантичних різновидів (любовна, меморіальна, філософська) елегії має відмінні риси не тільки в межах усталеного інтонаційного комплексу, але й всієї системи композиційно-драматургічних закономірностей – поетики жанру елегії, що зафіксовано в моделі її жанрового інваріанта. Рівнем, на якому відбувається усвідомлення семантики та поетики як цілісності, є тип музичної експресії: це єдність семантики (модусів чуттєво-емоційного стану) та жанрово-інтонаційного комплексу, що розкриває специфіку музичного втілення образу Людини Елегійної. Для розуміння психології жанру важливим було охопити всю історичну динаміку елегії: від колиски (у лоні камерно-вокального музикування ХІХ століття) до порубіжних 90-х років минулого століття. Так, у процесі жанрового аналізу виявлено музично-стильову динаміку образу Людини Елегійної: від Людини Душевної із властивим їй глибоким психологізмом і широтою емоційних відчувань, до Людини Розмірковуючої, за якою перебуває вже інша культура світовідчуття. Запропонована у роботі методика жанрового аналізу розкриває практичну значущість дослідження. Особливо цінним в умовах “культурної експансії” жанру є порівняльний аналіз, що дозволяє вказати на риси подібності і розходження російської та української елегії на ключових етапах її жанрової екзистенції. Порівняльний аналіз двох споріднених національних форм елегії виявив деякі розходження в розкритті психології суб’єкту жанру – Людини Елегійної. Семантика любовної елегії, що є найбільш затребуваною в Росії, в українській культурі відходить на другий план, поступаючись місцем традиціям меморіальної та філософської елегії (думки). Національною своєрідністю української елегії слід вважати переважно інструментальний її характер. Вокальна природа жанру трансформувалася в національно забарвлену елегійність інструментального мислення. У ХХ столітті елегія включилася в інтертекстуальні зв’язки. Як явище композиторської системи мислення на певному етапі елегія змінює своїй онтологічній природі (бути “твором”) і стає відкритим текстом у семантичному просторі конкретної історичної культури для кожного, хто здатний до діалогу, взаємного збагачення психології та поетики творчості. Загальна систематика і внутріжанрова типологія елегійного жанру продемонструвала наскільки різноманітними є прояви жанру в музичній культурі. Елегію подано в роботі як ключове поняття в системі жанрів камерно-вокальної лірики. Елегія являє собою цілісну систему, що поєднує ряд жанрових різновидів та модифікацій аж до quasi-жанру. Так у мозаїці сучасної культури не останнє місце посідає ще одна концепція – Людини Елегійної, яка вироблена завдяки історичним надбанням музичного жанру “елегія”. Тому нині слід переглянути історичні погляди на елегію та визнати зміну її буттєвого статусу. З точки зору сучасного дослідника та слухача елегія є феноменом духовної культури людства з історично усталеною, динамічною, ціннісною семантикою. Таблиця 1. Жанровий інваріант елегії | 