У дисертації наведено теоретичне узагальнення та розроблено практичні рекомендації щодо раціоналізації українсько-російських торговельних відносин в агропродовольчій сфері з участю держави. Проведене дисертаційне дослідження дає можливість зробити такі висновки. 1. Світовий економічний досвід розвитку та регулювання зовнішньої торгівлі свідчить про необхідність поєднання ринкових свобод з державною політикою сприяння і контролю з урахуванням національних інтересів. Посилення інтернаціоналізації та глобалізації світової економіки спричиняє зростання рівня лібералізації ринків товарів, послуг, праці та капіталу. Тобто сьогодні домінуючими є принципи вільної торгівлі, проте протекціоністські засоби властиві і використовуються в політиці кожної держави, хоча різною мірою. Відносно менш активне втручання держави в зовнішню торгівлю економічно розвинених країн пов’язане з високим рівнем конкурентоспроможності їх продукції на внутрішніх і зовнішніх ринках. Країни, що знаходяться у процесі ринкових трансформацій, змушені більш широко застосовувати протекціоністську політику. Остання також необхідна у разі існування економічної депресії та швидкого зростання конкуруючого імпорту. Враховуючи особливості економічного розвитку України, зовнішньоторговельна політика держави має поєднувати заходи щодо лібералізації зовнішньої торгівлі, яка сприятиме конкуренції між іноземними та вітчизняними товарами, і заходи обмеженого протекціонізму в умовах недостатньої конкурентоспроможності національних виробників. 2. Для досягнення національних інтересів у сфері зовнішньої торгівлі держава використовує відповідні методи та інструменти. Рівень регулюючого впливу держави залежить від специфіки стану окремо взятої країни та конкретної галузі народного господарства. Для аграрного сектора характерний більш високий рівень захисту порівняно з промисловістю. Тарифні методи в системі державного регулювання зовнішньої торгівлі займають основне місце, мають більшу прозорість і здатність до контролю порівняно з нетарифними. Серед нетарифних інструментів існують так звані методи прихованого протекціонізму, що використовуються багатьма країнами для захисту внутрішнього ринку, імітуючи при цьому ліберальний доступ на свої внутрішні продовольчі ринки. При використанні Україною інструментів зовнішньоторгової політики потрібно враховувати, який із них здатний надати найбільший економічний ефект і намагатися передбачити наслідки такого застосування. 3. Для розробки зовнішньоекономічної стратегії АПК України, в т.ч. на російському напрямі, слід враховувати основні тенденції розвитку світового агропродовольчого ринку і досвід успішних країн-експортерів. Зростаюча єдність світового агропродовольчого ринку має свої позитивні та негативні аспекти. З одного боку, вона сприяє підвищенню ефективності і рівня забезпечення населення світу продовольством, а, з іншого – взаємодія країн із різним рівнем економічного розвитку дозволяє отримувати переваги (в період нестабільності) тим його учасникам, які спираються на достатню державну підтримку виробництва та стимулювання експорту. 4. В експортно-імпортних операціях агропродовольством між Україною та Росією значну частину становить український експорт (35,1% від загального агропродовольчого експорту України у 2003 р.). Аналіз стану експорту традиційних українських агропродовольчих товарів до Росії свідчить про значну втрату російського ринку збуту, зокрема, цукру, зерна, виноробної продукції. Товарами, що продовжують користуватися попитом на російському ринку, є: масло тваринне, сири, яловичина, рослинна олія. У 2001-2003 рр. відбулося зростання вартісних показників агропродовольчого експорту, що є позитивною ознакою. Але якщо у 1996 р. частка Росії становила 50,6%, то у 2003 р. лише 35,1% від загального агропродовольчого експорту. Зменшення обсягів українського агропродовольчого експорту до Росії пов’язане з погіршенням його конкурентоспроможності та падінням попиту. Для відновлення втрачених і закріплення існуючих позицій агропродовольчого експорту до Росії запропоновано системний державний вплив, який крім сприяння на зовнішніх ринках (шляхом створення фонду підтримки агропродовольчого експорту, системи страхування від різноманітних ризиків, завдяки інформаційному, правовому забезпеченню тощо) має включати ефективну внутрішню політику з метою поліпшення стану національного АПК, збільшення попиту на вітчизняну продукцію, що дозволить забезпечити збільшення експорту без скорочення пропозиції агропродовольчих товарів всередині країни. Створення транснаціональних фінансово-промислових груп в АПК за участю українсько-російських компаній має підвищити конкурентоспроможність продукції і збільшити експортні можливості України. 5. Аналіз основних нормативно-правових документів між Україною та Росією (Договір між Україною та Російською Федерацією про економічне співробітництво на 1998-2007 рр., Угода про створення зони вільної торгівлі, Угода про Спільний аграрний ринок) свідчить про намагання обох держав до торговельного співробітництва. Проте в законодавстві з регулювання торговельної діяльності країн деякі існуючі відмінності виступають суттєвим бар’єром для успішного співробітництва і зводять нанівець потенційні можливості в сфері експортно-імпортних операцій агропродовольством. Для вдосконалення правової бази необхідна гармонізація законодавств України та Росії в сфері торговельної та конкурентної політики, яка також передбачається Угодою про формування Єдиного економічного простору. 6. Серед основних показників експортно-імпортних операцій агропродовольством між двома країнами за період 1996-2003 рр. слід виділити середньозважену ціну експорту та імпорту України. Розраховані дані середньозваженої експортної ціни продукції сільського господарства та харчової промисловості України за період 1996-2000 рр. свідчать, що найвище її значення мало місце в торгівлі з Росією (порівняно з рештою країн СНД та країнами далекого зарубіжжя). Тобто, українські агропродовольчі товари надходили до Росії за більш сприятливими цінами. За вигідністю для України відносно середньозваженої ціни імпорту Росія поступилася країнам СНД. 7. У переговорному процесі щодо вступу України та Росії до Світової організації торгівлі мають місце як спільні, так і відмінні позиції відносно питань внутрішньої державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, рівня імпортних тарифів, експортних субсидій тощо. Прийняті сьогодні зобов’язання щодо їх лібералізації впливатимуть на стратегію подальшого аграрного розвитку України та Росії та їх торговельні відносини, тому потрібно більш наполегливо відстоювати національні інтереси. 8. З метою підвищення конкурентоспроможності агропродовольчої продукції має бути передбачена інноваційна модель розвитку АПК, де основний акцент держави спрямовується на: - розробку і реалізацію державних науково-технічних та інноваційних програм; - стимулювання інвестицій в науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи; - оптимальне використання ресурсів на найбільш актуальних проблемах; - збільшення фінансування на наукові дослідження; - підтримку малого і середнього інноваційного бізнесу; - заохочення імпорту передових технологій; - вдосконалення правової бази; - міжнародне співробітництво у сфері інноваційної політики; - державну координацію та інформаційну підтримку; - державний контроль за реалізацією інноваційної політики. Що в перспективі дозволить збільшити питому вагу і обсяги товарів із високим ступенем переробки, скоротити експорт сировини та продукції екологічно шкідливих виробництв. 9. Для ефективного функціонування Єдиного економічного простору (ЄЕП) значної уваги слід приділити проведенню спільної політики в окремих галузях економіки. Розробка спільної аграрної політики країн-учасниць ЄЕП, що включатиме як внутрішній, так і зовнішній напрями, має сприяти збільшенню експортно-імпортних операцій, досягненню продовольчої безпеки, зростанню виробництва агропродовольчої продукції, модернізації підприємств, збільшенню експортних можливостей, захисту економічних інтересів держав-учасниць на зовнішніх ринках тощо. |