1. Льонарство в Україні зосереджене в зоні Полісся, найбільш сприятливій для вирощування льону за грунтово-кліматичними умовами. У 1980-1999 рр. найбільші посівні площі льону мали Чернігівська та Житомирська області (відповідно 19,3-34,2% та 20,1-29,1%), забезпечуючи щорічно 44,2-57,7% загальнодержавного валового збору льоноволокна. У Чернігівській області в 1976-1999 рр. основними виробниками льоноволокна були господарства Чернігівського, Городнянського, Козелецького, Куликівського та Семенівського районів (46-65% обласного валового збору волокна). 2. З 1996 по 1999 рр. площа посіву льону в області щорічно скорочувалася, знижувалась урожайність льоноволокна та насіння, що зумовило зменшення валових зборів льонопродукції. У 1999 р. площа льону становила лише 7,6 тис.га (у 1996 р. – 16,3 тис.га), а урожайність льоноволокна – 2,5 ц/га (у 1996 р. – 3,4 ц/га). З 2000 р. ці показники почали підвищуватись. 3. Істотні негативні зрушення відбулися в розміщенні та концентрації льонарства. Бахмацький і Носівський райони взагалі відмовилися від льонарства, а в Коропському, Щорському, Борзнянському районах у 2000 р. лише по два-три господарства вирощували льон-довгунець. Навіть у районах, які є крупними виробниками льону, кількість льонарських господарств зменшилася: в Городнянському – з 24 до 14, в Семенівському – з 23 до 8 і в Козелецькому – з 19 до п’яти господарств. У 2000 р. на одне льонарське господарство припадало 45 га посівів льону, а в третині господарств – менше 20 га, в той час як в попередні роки – 140 га. 4. Далеко не всі господарства області, які займаються вирощуванням льону, реалізують льонотресту: в 1998 р. лише 195 із 221 господарства, в 1999 р. 122 із 160, в 2000 р. 95 з 105 господарств. У значній мірі зменшилася кількість господарств, які реалізували насіння льону-довгунця, що негативно вплинуло на рівень забезпеченості галузі посівним матеріалом. У 2000 р. було заготовлено лише 155 т насіння замість 2700 т. 5. За період 1990-2001 рр. знизився рівень спеціалізації в льонарстві: галузь втратила своє товарне значення і стала другорядною в переважній більшості льонарських господарств. В області практично немає господарств із стійко вираженою льонарською спеціалізацією, що негативно позначається на економічній ефективності льонарського підкомплексу. 6. Аналіз динаміки показників економічної ефективності льонарства показав, що до 1996 р. галузь була рентабельною. У наступні роки (1997-1999) вона стала збитковою і почала занепадати, незважаючи на ряд заходів на рівні держави щодо її підтримки. Занепаду галузі “сприяли” і загальнодержавна економічна криза та непродумане, неадресне використання державних коштів, виділених для підтримки галузі. З 2000 р. збитковість виробництва льонопродукції знижується, прибутковим стає виробництво насіння льону. 7. Економічна ефективність переробки льонотрести змінювалася в динаміці, як і ефективність її виробництва. У структурі товарної продукції льонозаводів області в 1990-1999 рр. частка льоноволокна складала 96,1-98,8%, тобто воно стало домінуючим видом товарної продукції. До 1996 р. виробництво льоноволокна на льонозаводах асоціації “Чернігівльон” було прибутковим. З погіршенням стану виробництва льоносировини в господарствах, з підвищенням її собівартості та зниженням рентабельності збитковою стає і переробка льоносировини. За 1996- 1999 рр. рівень збитковості переробки льонотрести на заводах коливався від –8,0 до –69,3%. Найбільш збитковими у цей період були Ріпкинський, Сядринський, Козелецький льонозаводи. 8. Рівень рентабельності переробки льонотрести залежить в першу чергу від собівартості льоноволокна та його реалізаційної ціни, які формуються під впливом багатьох факторів. Собівартість 1 ц льоноволокна значною мірою залежить від собівартості сировини, продуктивності обладнання для її переробки, первинного його налагодження, виходу льоноволокна із трести, коефіцієнта змінності роботи льонозаводу, рівня використання його виробничих потужностей. 9. Для підвищення прибутковості льонарської галузі слід відродити мережу крупних спеціалізованих льонарських господарств, в яких льонарство було б провідною галуззю. Проведені нами розрахунки з оптимізації галузевої структури в типових льоносіючих господарствах свідчать, що в сучасних умовах льонарство поки що не може займати провідного місця в сільськогосподарському виробництві, оскільки матеріально-технічна база галузі не дозволяє збільшувати площі посівів льону за межі 200 га. Тому головними галузями на нинішньому, початковому етапі відродження льонарства в цих господарствах, на нашу думку, повинні бути виробництво зернових, частка яких у грошових надходженнях від реалізації становитиме 25-41%, виробництво молока – 32-35%, відгодівля ВРХ – 15-18% і вирощування льону – 10-12%. 10. У льонарстві 70-80% виробничих витрат льонарства припадає на збирання врожаю та на післязбиральну доробку продукції. Тому спосіб збирання має надзвичайно важливе значення в підвищенні ефективності галузі. Із трьох способів збирання льону-довгунця (снопового, комбайнового, роздільного), найбільш ефективним, як показали наші дослідження, є комбайнове збирання льону в рулони: зменшуються затрати праці, краще зберігається льоносировина, виробничі витрати на збирання в розрахунку на 100 га посіву знижуються, в порівнянні із звичайним комбайновим збиранням, на 51,3 тис.грн. Заслуговує на увагу і роздільний спосіб збирання льону: він дозволяє раніше розпочати збирання, з меншими витратами одержати якісне насіння. Але для збирання необхідні універсальні комбайни (для дворазового збирання льону), яких поки що немає в господарствах. 11. Підвищення економічної ефективності льонарського підкомплексу вимагає поліпшення якості льонопродукції. Але за досліджуваний період чітко визначалася щорічна тенденція погіршення якості, що знижує прибутковість галузі. Сучасні сорти льону дозволяють господарствам одержувати льоносолому номером 1,50-2,00 і вище, але в процесі післязбиральної доробки якість сировини погіршується і сортономер трести знижується до 1,00 і нижче, в той час як він повинен бути не менше 1,50. У структурі посівів льону сорти, які за прядильними властивостями волокна, належать до першої групи якості, складають лише 2%: льонарські господарства не зацікавлені у вирощуванні льону таких сортів, тому що розрахунки за льонопродукцію здійснюються без врахування високих прядильних властивостей волокна. Тому в господарствах слід збільшувати площі посівів льону першої групи якості та підвищувати ціну на льонопродукцію. Чим нижче сортономер льонотрести, тим нижче її реалізаційна ціна. Підвищення номера трести на 0,25, починаючи з номера 1,00, стимулюється підвищенням реалізаційної ціни в порівнянні з попереднім номером щонайменше на 10%. 12. Висока економічна ефективність льонарського підкомплексу можлива лише за умови розвитку взаємовигідних економічних відносин між виробниками та переробниками льоносировини, за умови вдосконалення цінової політики, забезпечення ефективної кооперації й інтеграції всіх учасників льонарського підкомплексу. З початком запровадження ринкових відносин інтеграційні зв’язки між суб’єктами інтеграції в льонарському підкомплексі послабилися переважно через їх гальмування підприємствами переробки льоносировини. Це негативно позначилося на виробництві льоносировини: воно істотно зменшилося, що разом з іншими причинами призвело до кризи на підприємствах первинної переробки льону. Практичний досвід і відповідні розрахунки по впровадженню інвестиційного проекту вирощування льону-довгунця та переробки трести на волокно, в якому беруть участь льонарські господарства Чернігівського району та ПВКП “Інтрансавтобуд” показують, що в нинішніх умовах дуже важливу роль у відтворенні економічної ефективності льонарського підкомплексу АПК Чернігівської області відіграють тісні інтеграційні зв’язки та взаємовигідні економічні відносини між виробниками та переробниками льоносировини. |