1. Багатогранність проявів землі в галузі сільськогосподарського виробництва спричинює надзвичайно складну структуру зв’язків і взаємовідносин, що виникають у процесі виробництва та розподілу новоствореного продукту. У цій ситуації перед суспільством постає нелегке завдання, яке полягає в пошуку оптимальної моделі поєднання всіх чинників, що визначають рівень ефективності використання землі. До них, передусім, слід зарахувати: природні характеристики земельних угідь (родючість ґрунту, рельєф, розташування); ступінь розвитку продуктивних сил (культура землеробства, технологія виробництва, стан матеріально-технічної бази); систему економічних і правових відносин. Саме на основі комплексного поєднання елементів останніх у сільському господарстві виникають відносини щодо використання землі як чинника виробництва та володіння нею як економічним об’єктом, при цьому на їх розвиток значною мірою впливає політика держави. 2. У правовій доктрині зарубіжних країн склалося декілька юридичних моделей реформування сільського господарства. Втім, найбільш придатною для України є модель, закріплена у законодавстві країн Східної і Центральної Європи, яка базується на реформуванні сільського господарства шляхом відновлення права приватної власності на землю. Разом з тим, непослідовність у проведенні земельної реформи призвела до ситуації, коли соціально-економічна сутність власності, яка повинна розкриватися і реалізуватися в площині взаємодії “людина – людина”, насправді підміняється (якщо не брати до уваги орендні відносини) юридичним розумінням власності, що відтворюється системою зв’язків “людина – річ”. Тому факт появи приватної власності на землю внаслідок застосування неекономічних методів поки що не забезпечив достатнього рівня розвитку сільськогосподарського виробництва. 3. Процес формування нормативно-правової бази з питань земельної реформи в Україні виявився досить непростим. Однією з причин цього стало те, що при її підготовці не повною мірою були враховані основні тенденції розвитку суспільства на найближчу перспективу, не було передбачено ступеня складності й тривалості процесів, пов’язаних із заміною застарілих і таких, що гальмують поступальний розвиток суспільства, норм законодавства на більш демократичні. 4. Сучасний стан розвитку сільскогогосподарського виробництва у регіоні характеризується певним зростанням обсягів та рівня ефективності виробництва у сільськогосподарських підприємствах. До позитивних тенденцій варто віднести те, що це відбувалося переважно за рахунок збільшення обсягів виробництва продукції тваринництва і підвищення рівня продуктивності праці. Разом з тим, господарства населення, хоч і залишаються основним виробником сільськогосподарської продукції, проте на сучасному етапі не спроможні забезпечити поступальний розвиток галузі. 5. Незважаючи на суттєві зміни у системі землекористування та землеволодіння, позитивних зрушень у галузі сільськогосподарського виробництва поки що не відбулося. Розпаювання земель сільськогосподарських підприємств і передача їх у приватну власність громадянам через обмеження щодо відчуження земельних ділянок призвели до того, що останні, по суті, на багато років опинилися без реального власника. Внаслідок парцеляції угідь приватна власність на землю в досліджуваному регіоні з рушійної сили, що повинна сприяти розвитку цивілізованого ринку, перетворилася на серйозну перепону при реформуванні сільського господарства. Це призвело до затягування процесів, пов’язаних з трансформацією галузі, значного зниження рівня використання її ресурсного потенціалу, погіршення якісних характеристик земельних угідь і стагнації у розвитку земельних відносин. 6. Враховуючи те, що на сьогодні земля є найбільш доступним виробничим ресурсом, ступінь її використання сільськогосподарськими підприємствами виявився найвищим. Тому, незважаючи на значну пропозицію цього чинника, без докорінного покращання виробничого потенціалу та його якісного оновлення практично неможливо досягти підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва за рахунок розширення площ земельних угідь. 7. З метою удосконалення земельних відносин в аграрній сфері протягом перехідного до ринку земель сільськогосподарського призначення періоду в роботі пропонується впровадження низки заходів, суть яких зводиться до надання пріоритету на ринку землі безпосереднім виробникам сільськогосподарської продукції та підвищення ефективності агробізнесу шляхом концентрації (не обов’язково в контексті власності) сільськогосподарських земель у руках найбільш активної частини сільського населення чи ефективних господарських структур. 8. Застосування системи економічних стимулів, спрямованих на формування ставлення селян до землі як до засобу сільськогосподарського виробництва через механізм врахування земельної частки (паю) у складі статутного фонду господарського товариства дозволить створити об’єктивні умови для переходу до одного з перспективних напрямів кредитування галузі – іпотеки земельних угідь. У цій ситуації власник (група власників) зможе співставити величину очікуваної економічної вигоди від використання іпотечного кредиту з ймовірністю ризику втрати своєї власності і зважитися на прийняття того чи іншого управлінського рішення. 9. Запровадження порядку визначення мінімального розміру орендної плати за використання земель сільськогосподарського призначення на підставі реального рівня дохідності земельних угідь у розрізі адміністративних районів сприятиме зростанню попиту на землю з боку сільськогосподарських підприємств, що відповідає інтересам усім без винятку учасників земельних відносин. 10. У раціональному використанні землі зацікавлений не лише її власник чи землекористувач, а й усе суспільство. Отже одним з дієвих чинників, які можуть вплинути на формування оптимальної системи землекористування, збереження та підвищення рівня родючості землі, повинно стати посилення регулятивного впливу держави у питанні оподаткування земель сільськогосподарського призначення. |
