У дисертаційному дослідженні узагальнено наукові погляди на проблему категоріальних елементів наукового поняття дискурсу, вироблено прагматико-семантичну модель дискурсу, а також виявлено комунікативну та національно-культурну специфіку її актуалізації в українській газетній політичній публіцистиці, що дало змогу зробити низку висновків: І. Дискурс – це складний соціолінгвальний феномен сучасного комуніка-тивного середовища, який, по-перше, детермінується (прямо чи опосередковано) його соціокультурними, політичними, прагматично-ситуативними, психоло-гічними та іншими (конституючими чи фоновими) чинниками, по-друге, має “видиму” – лінгвістичну (зв’язний текст чи його семантично значущий та синтаксично завершений фрагмент) та “невидиму” – екстралінгвістичну (знання про світ, думки, настанови, мету адресанта, необхідні для розуміння цього тексту) структуру і, по-третє, характеризується спільністю світу, який упродовж розгортання дискурсу “будується” його репродуцентом (автором) та інтер-претується реципієнтом (слухачем, читачем тощо). Вихід сучасної теорії журналістики на рівень дискурсу – об’єднувального начала процесу комунікації, уведення поняття дискурсу у категоріальний апарат журналістикознавства матиме не лише методологічне значення – це внесе відповідні корективи й у саму практику журналістської творчості, оскільки, усвідомивши важливість врахування дискурсивних чинників (і на етапі вибору теми, і під час її розробки), журналісти отримають змогу творити інформаційно виразніші, зрозуміліші читачеві (слухачеві, глядачеві) тексти, що, закономірно, суттєво посилить ефективність упливу сучасних ЗМІ на формування громадської думки українського соціуму. ІІ. Становлячи передовсім мовний потік, мову в її постійному русі, що вбирає в себе все розмаїття історичної епохи, індивідуальних і соціальних особливостей комунікантів та тієї комунікативної ситуації, в якій відбувається спілкування, дискурс стає відображенням національного менталітету і культури (національної, загальної та індивідуальної) у всіх її проявах. ІІІ. З огляду на надзвичайну неоднорідність своєї природи, вербальної та невербальної водночас, дискурс як комунікативне явище потребує комплексного підходу і залежно від поставленої дослідником мети може вивчатись як суто лінгвістичними методами, так і методами інших гуманітарних наук (психології, загальної теорії комунікацій, філософської герменевтики тощо). Проведене нами дисертаційне дослідження (із врахуванням наукових здобутків лінгвістики та багатьох суміжних галузей гуманітарного знання) дає підстави зробити такі висновки: 1. Дискурс як явище сучасного комунікативного середовища є результатом мовленнєво-комунікативної діяльності. Однак, усупереч поширеним у сучасній науці поглядам, дискурс завдяки своїй комунікативно-діалогічній природі постійно розвивається, набуваючи дискретних характеристик. 2. В основі будь-якого дискурсу, в якій із форм – монологічній чи полілологічній – він не існував би, лежить внутрішня діалогічність, котра є організуючим принципом, спільним і для діалогу, і для монологу. 3. Ключовим моментом у розвитку дискурсу – як ситуативно-зумовленого, так і ситуативно-вільного – є суперечність у сферах: суб’єкт/суб’єкт, суб’єкт/об’єкт або суб’єкт/цінність. Дискурс може бути спрямованим на попередження суперечності, на її подолання чи, навпаки, на загострення. Подолання суперечності відбувається лише в умовах реальної комунікації – саме тоді й можна вести мову про справді комунікативний дискурс. Ідеальною для комунікативного дискурсу мовленнєвою ситуацією є така, за якої діалог не спотворюється ні випадковим упливом зовнішніх чинників, ні перешкодами, що виникають у самій структурі комунікації. Подібна мовленнєва ситуація унеможливлює перекручення дискурсу, зумовлюючи таку структуру комунікації, яка створює однакові (симетричні) умови вибору та здійснення мовленнєво-комунікативних дій для всіх учасників. 4. Комунікативний дискурс як засіб соціальної взаємодії є новою формою політичної, наукової, організаційної й технічної сили суспільства, за допомогою якої індивід чи сукупність індивідів здійснюють обмін інформацією. Виконуючи зв’язну функцію, комунікативний дискурс виступає найважливішим механізмом становлення індивіда як суспільної особистості і провідником настанов соціуму, що регулюють дії учасників дискурсивного діалогу. Одним із основних чинників породження комунікативного дискурсу є комунікативний акт, у котрому беруть участь комуніканти, що у формі безпосереднього чи опосередкованого діалогу творять висловлювання (тексти) та інтерпретують їх засобами національної мови. 5. Основна відмінність дискурсу від тексту полягає у властивих першому ідеях розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками, а відмінність між дискурсом і мовленням – у чітко вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого. Дискурс – це своєрідне “віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкретний момент. На відміну від тексту, він є носієм не тільки інформації, а й усього, що її спричинило: чинників, що породжують нову інформацію і нові тексти. “Записати” дискурс повністю так само неможливо, як неможливо “записати” хоча б одну мить життя людини – у всій сукупності її слухових і зорових вражень, дотикових, нюхових, смакових, соматичних відчуттів, психологічних переживань, потоку думок тощо. Текст становить “упаковану” комунікацію, включаючи в згорненому вигляді не тільки всі елементи комунікативного акту, а й сигнали для їх дешифрування, але це ні в жодному разі не означає, що текст є дискурсом, адже дискурс у філогенезі передує тексту, подібно до того, як діалог передує монологу, а мовлення – мовній системі. 6. Архітектоніка дискурсу – це своєрідна макроструктура, яка, з одного боку, є семантичною, бо вміщує в собі основну тему, представлену у вигляді ієрархії семантичних пропозицій, а, з іншого – прагматичною, що задає прагматичну спрямованість мовлення і водночас об’єднує дискурс як послідовність в єдине ціле. Здійснення дискурсиву на семантичному рівні є необхідною передумовою здійснення його на рівні прагматичному. 7. Основними елементами прагматичної структури дискурсу є прагматичний фокус, що маючи характер універсалів відображає найбільш загальні та істотні ознаки дискурсу і так звані “периферійні” об’єкти, котрі подаються як наявна реальність, що її необхідно окреслити. Прагматичний фокус виступає зв’язною ланкою між учасниками дискурсу – у випадку політичного – політиком/політологом/журналістом (і його ставленням до дійсності, яку він описує, коментує, аналізує тощо) та читачем/слу-хачем/глядачем (і його ставленням до тексту – матеріального сліду дискурсу). 8. Прагматична організація дискурсу залежить від використаних у процесі його породження стратегій. Під час творення політичного дискурсу комунікантами звичайно застосовуються такі стратегії: конструктивно-генеративна (передбачає побудову тексту згідно з чітко визначеним комунікативним завданням), транспозитивна (передбачає “переклад” однієї з форм безпосередньої усної комунікації у текстову форму); побудови дискурсу за існуючою або аналогічною текстовою моделлю (використовується під час створення гасел, агіток тощо); безадресатна (записи “для себе”) та трансформуюча (пов’язана з переробленням тексту, в результаті якої з’являються тексти інших прагматичних класів). Методом досягнення прагматичних цілей політичного дискурсу є аргументація, у процесі якої в ідеалі відбувається синхронізація та узгодження перебігу думок автора (професійного політика чи журналіста) з думками реципієнта, а також максимально можливе зближення авторської та реципієнтської ментальних моделей об’єктивного світу, їхніх політичних переконань. Аналіз сучасного українського політичного дискурсу в динаміці його розвитку за роки незалежності України свідчить, що якщо на початку 1990-х років перевага надавалася емоційній аргументації, то з часом українські політики почали звертатись і до інших її типів, а саме: логічної, котра передбачає звертання до вже існуючих цінностей адресата; діалектичної, що відображає зміни ціннісних переваг, тобто переструктурування ціннісної ієрархії адресата; породжувальної, що стимулює оновлення системи цінностей, тобто заміну у свідомості адресата старих елементів-категорій новими. 9. Дискурс має передовсім соціальне спрямування, а текст є, по суті, системою, зорієнтованою відносно центру, яким виступає “я” мовця, що моделює дискурс (через призму власних цінностей) у двох вимірах: “тут” і “тепер”. Стосовно політичного дискурсу можна говорити про кореляцію його елементів у ЗМК – двох його центрів, виражених через поняття “я” та “універсум” і модальності як такої характеристики журналістського тексту, без якої світ цього тексту не існує. Це співвідношення задане особистісними характеристиками суб’єкта дискурсу (зокрема, його дискурсивними можливостями, що визначаються особливостями його внутрішнього мовлення, наявністю спільних із реципієнтом фонових знань тощо) та його комунікативною метою як ключовими чинниками, котрі детермінують увесь розвиток дискурсу. З огляду на те, як співвідноситься сказане мовцем з реальністю, яку мету щодо відтворення цієї реальності він ставить і за яким принципом будується дискурс, що постає як результат мовленнєвої діяльності, спрямованої на відображення в той чи інший спосіб цієї реальності, можна виділити кілька основних прагматичних моделей дискурсу – модель-реалію, квазіреальну модель, модель-метаморфозу, модель-алегорію та категорійну модель. Сучасний політичний український дискурс твориться переважно за реальною прагматичною моделлю у таких її різновидах, як актуальна, евокативна, екстраполяційна, оптативна та ілюзорна. 10. Змістова структура дискурсу є результатом комунікаційного синтезу змістових аспектів мовного, психологічного, соціологічного, когнітивного та естетичного явищ. Комунікативна цілісність дискурсу виражається у комунікативній наступності його складників, тобто у присутності в ньому змістової ієрархії, за якої кожне наступне судження спирається у комунікативному плані на попереднє: тема-рематичний поділ властивий як кожному окремому висловлюванню, так і дискурсу загалом. Саме завдяки своєму відновлювальному характеру, тема-рематичний ланцюжок утворює тимчасові змістові межі дискурсу. Процес семантичного розгортання дискурсу фіксується у сукупності синтагм, котрі можна виділити на всіх рівнях мови (як на рівні словосполучення, так і на морфемному (морфосинтагми), на міжфазовому (фразосинтагми) рівнях і т. п.). Будь-яка синтагма, в силу реляційно-операційної двоїстості дискурсу, може бути подана і як двокомпонентна структура, і як двофазова дія. Синтагма, як мовна дія, складається з двох фаз: підготовчої (профази) і виконавчої (епіфази); друга фраза випливає з першої. У значеннєвому плані епіфаза перетворює або ж результує той зміст, носієм якого є профаза. 11. Семантичне наповнення і прагматика політичного дискурсу зумов-люють наявність у його основі оцінних концептів, які нерідко мають категорійне значення. Безпосередній зв’язок політичного дискурсу з ціннісними орієнтаціями в суспільстві дає всі підстави віднести його до оцінних дискурсів, в яких визначальними прагматичними структуро-творчими чинниками є аксіологічні стратегії. 12. Категорійне значення для аналізу семантики політичного дискурсу мають поняття “своє” та “чуже”, котрі нерідко виступають синонімами понять “добре” і “погано”, “прийнятне” і “неприйнятне”. Комунікативна категорія “чужого”, яка лежить в основі дискурсу боротьби, стосується практично всіх сторін політичної комунікації і проявляється на всіх її рівнях: і в структурах висловлювань, і в текстовій організації, і в комунікативній структурі дискурсу в цілому. Опозиція “своє” – “чуже” (стара стилістична норма) поступово трансформується в опозицію “нове” – “старе”, що передба-чає повноцінне функціонування сфери “своє” в межах національної політики. Нова стилістична норма формується на тлі старої, водночас відбувається руйнація старої стилістичної системи, що зумовлено її непридатністю для сучасного газетного узусу. Центром у новій стилістичній нормі стає особистість журналіста, який творить новий тип журналістського тексту, без старих стереотипів та кліше. 13. Для вербального втілення політичного дискурсу сучасної України, як засвідчив аналіз газетних матеріалів української преси, характерно: 1) формування нової стилістичної норми; 2) постійне й динамічне оновлення політичного словника; яскрава метафоризація та контрастність політичної мови; 3) широке використання розмовно-зниженої лексики; 4) деспеціалізація термінів і водночас тенденція до їх стандартизації; 5) активізація запозичень (особливо – з англійської мови); 6) змістова невизначеність, неоднозначність, спричинена як семантичними, так і прагматичними чинниками; 7) езотерич-ність політичного мовлення. 14. Жанрова палітра сучасного українського політичного дискурсу дуже широка – від класичних публіцистичних жанрів до таких форм художньої публіцистики та фольклору, як “громадянська поезія”, політична частівка, байка, “казка”, гумористичні та абсурдні жанри, памфлет, епіграма, анекдот тощо. Один із найбільш популярних у сфері політики жанр – інтерв’ю, що становить єдність особистісного та соціально орієнтованого спілкування, в якому на перший план висувається соціальна орієнтація. Одиницями полі-тичного дискурсу, жанрово оформленого як інтерв’ю, є так звані дискурсивні ходи, котрі можуть збігатися з елементарними одиницями комунікації, тобто мовними актами, але, маючи більш комплексну струк-туру, не дорівнюють їм. Усі дискурсивні ходи перебувають у тісному взаємозв’язку – дискурсивній когеренції, яка ґрунтується на тому, що партнери по комунікації оформлюють кожен дискурсивний хід у змістові та комунікативні рамки, створені попередніми висловлюваннями. Дискурсивна когеренція виражається в специфічних граматичних, тематичних і комунікативно-функціональних відношеннях між окремими ходами. Основним методом, за допомогою якого в інтерв’ю учасниками політичного дискурсу реалізуються певні чітко визначені стратегії, є фокусування, що забезпечує дієвість ілокутивної функції дискурсивного процесу. До нових жанрових форм вираження політичних поглядів належить гасло – жанр, що реалізує себе лише в ідеолого-політичній сфері, акумулюючи зміни суспільно-політичного життя. Найважливішими передумовами ефективності гасла як жанру політично-громадського заклику є: 1) лаконічність; 2) інформа-тивність та емоційність; 3) доповнення візуальним додатком (фото, малюнок, графіті); 4) повторюваність у всіх видах ЗМК (трансформовано, але не до невпізнанності). Доволі оригінальний специфічний жанровий прояв політичного дискурсу – політичний фольклор, звернення до якого пояснюється комунікативними та гносеологічними потребами “споживачів” сучасного політичного дискурсу. Художньо-публіцистичний текст (основна тематика: “політична картина світу”, “стан справ в українському соціумі”, “економічна та політична ситуація в Україні останніх років”) дозволяє подавати дійсність з її склад-ними культурно-історичними об’єктами, неоднозначними політичними та економічними явищами у спрощено структурованому та узагальненому вигляді, втілюючи таким чином тенденцію до спрощення мови текстів ЗМК, що протистоїть сильнішій тенденції – до інтелектуалізації мови текстів ЗМК, ускладнення семантики номінативних одиниць і синтаксичної будови тексту. 15. Властивий сучасному українському інформаційному просторові демократизм виявляється не лише у вільному вираженні поглядів, а й у дискурсивному акумулюванні громадського інтелекту, зорієнтованості ЗМК та їхньої аудиторії на розвиток політичних ідей, що обговорюються. |
