Проведене дослідження дає підстави для актуалізації висновків, що узагальнюють основні ідеї дисертаційної роботи, визначають подальші перспективи розвідок з проблеми формування та розвитку національного менталітету в його духовно-релігійних вимірах.
З огляду на предмет нашого дослідження, дано визначення ментальності як соціального феномену, що в етно-національному контексті віддзеркалює специфічний стиль світосприйняття, який абсорбує тривалий процес духовного буття суспільства у більш-менш сталих геополітичних, ландшафтних, соціальних і культурних умовах.
Першофеноменом до духовно-релігійної сфери буття є саме етноментальність, а не навпаки. Зміст останньої обумовлює як аксіологічний вимір духовності, так і національне ставлення до трансцендентного. Відсутність інституалізованого вираження і праксеологічна обмеженість ментального феномену мінімізує можливість його ототожнення з повноправними духовними утвореннями. Національна ментальність не може залишитись лише в концепції як релігія, в пам’ятках культури як духовність, в історичній інформації як зниклі нації і народи. Отже, менталітет – це вічний шанс життєдайності, котрий є у нації навіть попри дієву політику геноциду, офіційне невизнання чи заборону, є до тих пір, поки не „запускається” механізм самознищення, що унаочнює національне самобуття і самозневагу. Унікальність феномену ментальності – в синтезі відомого і невідомого, знаного і гіпотетичного, дієвого і чуттєво-емоційного, минулого і майбутнього, що так чи інакше виявляється в кожній миті національного буття, не зважаючи на бажаність чи небажаність та недоречність цих проявів.
Аналізуючи самобутність релігійної вдачі українців, ми дійшли висновку, що остання позбавлена помітної конфесійної фокусації, і виявляється, насамперед, „в інтуїтивній впевненості щодо Божої всеприсутності”. До класичних же властивостей релігійної духовності українців слід віднести: естетичну народність, двоєвір’я, Богофокусацію, сімейність, обрядність, антеїзм, кордоцентризм, антиклерикалізм, толерантність. В той же час кожна риса має свій спектр релігієвиявлення.
Двоїстість національного буття, як зміст геополітичної та геопсихологічної детермінант української ментальності, зумовили маргінальну суть останньої загалом та релігійність як характерну рису українців зокрема.
Релігійність поєднується одночасно з відсутністю фанатизму у вираженні віри, несприйняттям ортодоксальної догматики, незацікавленістю теологічними концепціями, релігійно-плюралістичним світоглядом тощо.
Складність процесу національно-духовного відродження, окрім актуалізації проблеми екології українського етносу, виявила й кризу традиційної релігійності українців, оскільки остання втрачає свій антеїстичний зміст. Цьому є цілком об'єктивні причини і чинники, які диктує дух часу. Проте вимоги постіндустріального світу не повинні зводити нанівець традиційну культуру й духовність нації. Шанування, оновлення й популяризація українських вартостей є головними складовими реального національновідроджувального процесу. Отже, реальний шанс на духовну велич України фокусується в освітянських закладах, а особливо в предметах гуманітарного циклу. Професійно подана україноцентрична інформація – це відродження забутого, переосмислення духовних уроків минулого, відновлення традиційного, формування майбутнього, окреслення і модулювання інтелектуального і духовного рівня поколінь, за якими майбутнє України. Інформація дає поштовх до думки, остання – до дії. Синтез думки і дії (національно-орієнтованих, але виважених і толерантних) – це імпульс і складова духовного відродження. Шлях дієвої інформації – це реальне джерело національної самосвідомості і єдності, життєдайний модус духовного відродження і доленосна складова величі майбутньої України. Відроджувальний процес може творитись через злам, кризу, переосмислення, але ніколи не ґрунтується на запереченні. Чим більше заперечувальної і жорстоко-критичної інформації оточує людину і має доступ до її єства, тим менше вірогідності, що добро, краса, милосердя, співчуття зможуть увійти в життя соціуму.
Отже, відтворення і вдосконалення духовно-релігійних виявів менталітету, як і сам багатогранний процес духовного відродження України, повинні будуватись не на критиці, ганьбі та шельмуванні пройдених періодів духовного лихоліття, а на переосмисленні духовних уроків минулого заради вінчування і збагачення виявів гуманістично-духовного ядра національної ментальності в ім’я істинного відродження України і її чільного місця у всесвітній історії Людства.
|
