1. Духовно-творча спадщина В. Липківського спрямована на філософсько-етичні, соціально-релігійні пошуки й осмислення проблем людини, з’ясування морально-духовних основ, де сутність людини, місце у світі, сенс людського буття пов’язані з її духовністю та свободою, де засобом виявлення, усвідомлення своєї цінності, реалізації сутнісних сил є творча діяльність, а призначенням людини постають внутрішньовольові спонуки до постійного самовдосконалення, утвердження моральної гідності, неухильного прагнення до добра на ґрунті взаємодоповнення освіти і науки релігійною вірою (християнством). У цьому контексті В. Липківський – це український мислитель, який продовжує традиції, усталені в українській філософській думці, часто-густо виходячи на інтерпретації, що знайдуть відображення у філософській антропології та філософії екзистенціалізму. 2. Філософія Василя Липківського висуває завдання, пов’язані головно із пошуками різних шляхів примирення розуму і віри. У ній по-новому виявляються риси цілісного світоспоглядання, органічного злиття істини і добра, знання і віри. На першому плані постає морально-етичний аспект філософії. Особливу увагу зосереджено на здатності філософії перебувати в органічній єдності з життям людини, реагувати на її духовні, культурно-світоглядні запити, відповідати на питання сенсу й мети людського буття на землі. Звідси й основний вектор думки та діяльності В. Липківського – спрямованість на життя людини як на втілення душевного настрою, що “називається любомудрієм”, на її звільнення від усього заскорузлого, узвичаєного в мисленні, поведінці й діяннях. 3. Кожна людина вибудовує власну філософську позицію, яка, втім, прагне виходу на всезагальний рівень. Відповідно філософію, за Липківським, варто розглядати у двох аспектах: по-перше, як внутрішню притаманність кожної людини, якої вона дотримується і яку сповідує все життя, тобто як спосіб життєдіяльності, а по-друге, – як теоретично сформовані філософські концепції та системи, котрі, виходячи за межі окремої людини, несуть у собі всезагальне суспільне значення. 4. Уся творчість мислителя пронизана ідеєю істинної філософії – філософії, що отримала підтвердження у житті людини, філософії, яка стала не лише виявом її розуму, а й життєвим кредо, способом її життя, – християнської. Життєствердна позиція філософського вчення Василя Липківського співзвучна з філософією екзистенціалізму: кожна людина зобов’язана жити, творити і діяти за власною філософією, головною підвалиною якої має бути Христос, а все філософування повинне спрямовуватись на особистий внутрішній світ з метою окреслення морально-ціннісних орієнтирів свого життя і буття загалом. 5. Духовне зростання людини пов’язане з пізнанням, що є її одвічним прагненням. Процес пізнання неможливий без залучення властиво людських здатностей – віри і розуму. Обстоюючи об’єднання всіх духовних сил людини задля досягнення істини, заперечуючи надання переваги будь-якій з них, В. Липківський критикує абсолютизацію раціонального начала, пропонуючи гармонійно-паритетну участь у процесі людського пізнання і розуму, і віри, що виступають у його інтерпретації як “два ока душі”, тобто як одновартісні для людського пізнання чинники, котрі лише в єдності уможливлюють і убезпечують буття людини. Мислитель виступає за обмеження впливу вульгарно-матеріалістичної та позитивістських тенденцій, що поступово отримують визнання в Україні на початку ХХ ст. Він також намагається знайти шляхи виходу з тієї світоглядної кризи, яка охопила західно- та східноєвропейські суспільство і філософію, називаючи її головну причину, – всезагальний відхід від релігії – релігійну збайдужілість. Схвалюючи загалом розвиток науки як продукту людського розуму, В. Липківський застерігає водночас від надмірного захоплення всесильністю науки, що виявляє неспроможність у сфері дослідження і глибшого осмислення суті самої людини, її природи й існування. 6. Сутність людини В. Липківський пов’язує з духовністю вільної особистості. За його переконанням, свобода людини залишається ілюзорною, якщо вона не підкріплена певним матеріальним забезпеченням. Однак задоволення потреб людини не можна сприймати як самоціль чи головну мету людського існування, а лише як зовнішню, необхідну для забезпечення свободи, справжній вияв якої полягає в розкритті внутрішнього багатства людини, її духу як вищого вияву сутності. 7. Звертаючись до проблеми народу, В. Липківський продовжує традиції світоглядного світосприйняття Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, яким властиве розуміння історичної правди та справедливості. Він осмислює питання виокремлення народу як нації, пов’язуючи його розв’язання з набуттям національної свідомості, що неможливе без знання власної історії, звичаїв, традицій, мови. Пізнання національного коріння через звернення до історичної пам’яті славних предків та їх здобутків, як і внутрішньо-духовне єднання з ними, становить головну умову пробудження національної свідомості. Аналізуючи історичний розвиток народних дум і переказів, В. Липківський дійшов висновку про важливу роль кобзаря-лірника в суспільнотворчих процесах збереження національної ідентичності та національної гідності українського народу. 8. Окреслюючи можливі шляхи становлення й успішного буття української нації, В. Липківський наголошує на нагальній необхідності подолання вад і недоліків українського народу – меншовартості, непостійності, невизначеності, схильності до різних поділів, нездатності до суспільно корисної праці, згубних для побудови цілісної української спільноти. Тому, вважає він, потрібні самовіддана праця кожного українця на користь усього народу, свідомотворча діяльність, спрямована на вдосконалення української людини, й обов’язкова участь у цьому інтелігенції – світської та духовної. 9. Народ, на думку В. Липківського, є основою як державно-національного творення, так і церковно-релігійного будівництва. Не відокремлюючи питання становлення вільного українського суспільства та побудови Української держави від питання утворення і розвитку національної Української церкви, В. Липківський стверджує: лише завдяки такій церкві народ може постати як нація, і навпаки – нація є необхідним ступенем істинного втілення Христової науки в житті народу. Перебуваючи у своєрідному діалогічному взаємозв’язку, нація і церква творять органічну цілісність – Україну. Тому він наголошує на вагомості взаємодії церкви і народу в суспільнотворчих процесах організації цілісного буття української нації, відкидаючи, втім, історично усталений зв’язок церкви і держави та рішуче протестуючи проти політичної заангажованості першої. 10. Лише за умови повернення Української церкви в русло властиво християнського саморозвитку і самовдосконалення вона може стати чинником відродження й пробудження української нації, залучити до процесу національного творення найбільшу в Україні православну релігійну спільноту, закласти основи українського національного християнства з незалежним церковним управлінням, народоправністю в церковному устрої, українською мовою і традиціями в церковному богослужінні. Сам принцип “церковної” чи “всенародної соборноправності”, пов’язаний із відновленням прав і активною участю народу в розв’язанні будь-яких питань, що стосуються життя церкви, водночас із усеохоплювальним застосуванням на всіх рівнях суспільного буття морально-християнських принципів, сприяє і загальнодержавному національному розвиткові України. 11. Досвід змагань і звершень українського народу під проводом митрополита Василя Липківського допоможе сучасному українцеві у зміцненні його національної гордості й гідності, а насамперед – у вихованні національного духу. Після століть формалізму і духовної зашкарублості творчі підходи В. Липківського, утверджувані на тотальному реформуванні закостенілого та політизованого православного греко-російського церковного життя, можуть стати початком нової епохи в житті Української церкви зокрема й у відродженні релігійності українського народу загалом. На цьому шляху ідеї, світоглядні судження й узагальнення митрополита Липківського мають для нас не лише суто теоретичне, а й практичне значення. Творчість В. Липківського – невичерпне джерело для подальших досліджень. Наприклад, всебічний порівняльний аналіз філософських, суспільних і морально-етичних поглядів В. Липківського з поглядами інших українських та світових мислителів дасть змогу занести всю спадщину мислителя до багатющої скарбниці філософської думки України. |
