У сукупності результати проведеного дослідження дозволили вирішити конкретне наукове завдання щодо науково-теоретичного обґрунтування підходів та напрацювання пропозицій, спрямованих на забезпечення європейського шляху розвитку місцевого самоврядування в Україні на основі вивчення досвіду його становлення в Республіці Італія 1. Огляд наукових джерел дає підстави стверджувати, що теоретико-методологічна основа, нормативно-правове забезпечення та організаційно-правові аспекти становлення системи місцевого самоврядування в Республіці Італія вітчизняними фахівцями досліджено не достатньо. З’ясовано, що основні положення Європейської Хартії місцевого самоврядування, Конституції Італії та Кодексу місцевого самоврядування є головним теоретико-методологічним підґрунтям становлення системи місцевого самоврядування Італії. Виявлено, що місцеве самоврядування в Італії, як і в Україні за основними положеннями відповідає громадівсько-державницькій концепції, проте, встановлені тенденції його становлення в Італії, що розкриваються у розширенні повноважень органів місцевого самоврядування, посиленні ролі комун, автономізації адміністративно-територіальних одиниць, запровадженні механізмів збалансування влади на рівні місцевого самоврядування, посиленні горизонтальних зв’язків в управлінні, дебюрократизації служби в органах місцевого самоврядування, як складової інституту публічної служби, залученні інституцій громадянського суспільства до вирішення питань місцевого самоврядування – засвідчують тяжіння до громадівської концепції. Встановлено, що трансформація парадигми місцевого самоврядування обумовила необхідність нового конституційного порядку адміністративно-територіальних одиниць: комуни, міста-метрополії, провінції, області та держава. Ознаки демократизації властиві політико-територіальному устрою Італії проявляються у розширенні повноважень органів місцевого самоврядування, які користуються нормативно-правовою, організаційною та фінансовою автономією. Всі адміністративно-територіальні одиниці керуються власними статутами, де визначено внутрішню структуру та функції їх органів управління, забезпечено участь громадян в управлінському процесі та локальній нормотворчості. 2. Запропоновано періоди становлення сучасної системи місцевого самоврядування: стратегічний (1985 – 1989 рр.: ратифіковано Європейську Хартію місцевого самоврядування, на основі якої розроблено національну стратегію); підготовчий (1990 – 1993 рр.: оптимізовано розміри місцевих одиниць, засновано інститут Цивільного захисника; реформовано систему місцевих виборів, підготовлено адміністративну реформу); реформаторський (1994 – 1999 рр.: впроваджено адміністративну реформу та політику “адміністративного федералізму”); конституційний (2000 – 2003 рр.: змінено Конституцію Італії щодо порядку адміністративно-територіальних одиниць з акцентуванням на комунах; уведено міста-метрополії; систематизовано законодавство, зокрема впроваджено Кодекс місцевого самоврядування; сформовано інститут Державного представника у відносинах із системою автономій); постреформаторський (2004 р. – дотепер: впроваджено нові форми співпраці між адміністративно-територіальними одиницями, розроблено нормативно-правове забезпечення реформи “фіскального федералізму”) – кожен з яких був важливим у процесі становлення місцевого самоврядування. Аналіз становлення місцевого самоврядування в Республіці Італія свідчить, що цей процес, розпочатий підписанням Європейської Хартії, триває й дотепер. Охарактеризовано сутність нормативно-правової автономії через характеристику її складових: законодавчої – можливість створювати і здійснювати свою діяльність згідно з власними законами, надана державі, областям та двом провінціям; статутної – право всіх адміністративно-територіальних одиниць створювати власні статути і функціонувати відповідно до них; регламентної – право органів місцевого самоврядування впроваджувати власні регламенти діяльності. 3. Дослідження сутності процесу італійської децентралізації дозволило розкрити зміст поняття “децентралізація” та удосконалити понятійно-категорійний апарат через опрацювання її видів та змістового наповнення принципів її здійснення. Політична децентралізація – процес надання повноважень, радам комун, провінцій та областей, з метою широкого залучення населення в управлінні місцевими справами. Адміністративна – процес відокремлення від центральних органів центрів діяльності або владних апаратів, що виявляється у ієрархічній (бюрократичній), територіально-інституційній та функціональній моделях децентралізації. Застосування в італійській практиці принципу субсидіарності розкрите двома протилежними процесами: перший – на законодавчому рівні визначений комплекс завдань і функцій держави, який передається органам ближчим до громадян – комунам, а другий – місцеві органи комуни передають функції, що є “надкомунальними” за змістом у випадках, коли надані компетенції не можуть бути застосовані та здійснені у повному обсязі. Принцип співпраці між державою, та адміністративно-територіальними утвореннями полягає у створенні державних механізмів взаємодії, задля врахування ініціатив областей, провінцій та комун Італії у розробленні загальнодержавної політики розвитку місцевого самоврядування. Чітке визначення державою відповідального органу за реалізацію наданого повноваження визначає сутність принципу єдності адміністрування та відповідальності. Принцип фінансового покриття вказує на те, що фінансове забезпечення виконання делегованих повноважень здійснюється органом, який їх делегує. Шляхом дослідження етимології та уточнення лексичного значення термінів та понять розкрито значення понять та термінів автономія, сіндако, джунта, комуна, регіон, провінція. Запропоновано власні дефініції у вузькому та широкому розумінні щодо понять “метрополійна зона” та “місто-метрополія”. 4. Охарактеризовано сучасний стан системи місцевого самоврядування Італії, шляхом дослідження функціонування її структурних елементів і взаємозв’язків між ними в межах кожного з адміністративно-територіальних рівнів. Проаналізовано особливості системи місцевого самоврядування в Республіці Італія на рівнях: базовому (комуни), проміжному (міста-метрополії), регіональному (провінції та області). Комуна (сomune) – базова та найменша адміністративно-територіальна одиниця. У сучасному розумінні комуна – це: певна населена територія країни; місцеві органи управління певної населеної території; місце проживання людей. Провінція (prоvincia) – автономна адміністративно-територіальна одиниця Італії, що репрезентує спільні інтереси населення комун території її юрисдикції. Область (regione) – автономна адміністративно-територіальна одиниця, що представляє спільні інтереси населення комун території її юрисдикції, наділена законодавчими повноваженнями. Місто-метрополія – нова адміністративно-територіальна одиниця, де місто – центр метрополійної зони, визначене як специфічна територія в 1990 р. та введене як елемент державного устрою лише в 2001 р., характеризується диференційованим управлінням. Виходячи з визначення основних характеристик міських агломерацій, що уможливлюють надання їм статусу міст-метрополій та метрополійних зон, а саме: компактність розташування, кількість населення (понад мільйон), єдина потужна матеріально-економічна база, моноядерно радіально кільцевий та поліцентричний типи територіальної структури господарства – обґрунтовано процес формування нових адміністративно-територіальних утворень. 5. Розкрито зміст правового статусу посадових осіб та органів місцевого самоврядування, шляхом узагальнення та систематизації змісту правової, організаційної, соціальної його складових в Республіці Італія шляхом співставлення з Україною. Виявлено, що сіндако – монократичний орган, який виконує одночасно функції голови комунальної адміністрації та урядового чиновника; обирається населенням комуни (до 15 тис. населення) за мажоритарною виборчою системою та в більших – за пропорційною терміном на 5 років. У реформаторський період його функції розширено правом: призначати / звільняти асесорів (членів джунти), генерального директора (менеджера) комуни, інших управлінців; обирати секретаря комуни з Національного реєстру. Рада комуни – представницький орган, обирається за пропорційною системою на 5 років, створює виконавчий орган – джунту, очолювану сіндако. Запроваджено механізм солідарної відповідальності (джунта – рада – сіндако). Структура органів місцевого самоврядування на рівні провінції / області є типовою. Населення за пропорційною системою обирає представницькі органи – ради на 5 років, які утворюють джунти, що з 1998 р. визначені виконавчими органами загальної компетенції. Особливістю обласної ради з 1999 р. є її законодавчі повноваження. Кількість радників у представницьких органах залежить від кількості населення, проте вона є значно нижчою ніж в Україні. Аналогічно населенням обираються голови джунт. Диференційованість управління в містах-метрополіях полягає у поєднанні рівнів управління комуни та провінції. 6. Виявлено взаємозв’язки між суб’єктами місцевого самоврядування Італії та державою, які є переважно посередницькими, координуючими, побудованими на співпраці. На область покладається функція налагодження на місцевому рівні якісної організації виконання адміністративних функцій на підставі критеріїв справедливості та послідовності. Для України вартими для запозичення є нові форми співпраці територіальних одиниць – консорціуми. Інституційне представлення інтересів місцевого самоврядування на державному рівні покладається на Міністерство внутрішньої політики та Міністерство у зв’язках з регіонами та місцевими автономіями. З’ясовано, що вдосконалення організаційно-правового механізму взаємодії між суб’єктами місцевого самоврядування та державою триває дотепер. Виявлено, що Асоціації з питань місцевого розвитку є: основними рушійними силами та лобістами у просуванні реформ; експертами законопроектів; своєрідною ланкою між владними інституціями та органами місцевого самоврядування; важливими елементами громадянського суспільства та мають статус юридичної особи, тривалий досвід в питаннях захисту прав місцевого самоврядування; представляють інтереси органів місцевого самоврядування; користуються високим ступенем довіри в суспільстві; беруть участь у творенні державної політики щодо місцевого самоврядування через структури зі змішаним представництвом; здійснюють постійний моніторинг впливу законодавчих актів у сфері місцевого самоврядування; мобільно реагують на проблеми місцевого розвитку і своєю діяльністю посилюють рівень громадянського контролю. Механізми консультацій між комунами та державою впроваджуються шляхом проведення референдумів (консультативний, пропозиційний, відмінювальний) та соціологічних опитувань. Безпосередні форми демократії: збори, консультації, дорадчі опитування, функціонування місцевих асоціацій, діяльність яких чітко регламентована, широко застосовуються в італійській практиці управління місцевими справами та підтверджують становлення розвиненого громадянського суспільства. 7. Охарактеризовано основні тенденції становлення сучасного інституту служби в органах місцевого самоврядування в Республіці Італія. Починаючи з 1992 р., впроваджено концепцію “служби нового покоління”, посилено процеси дебюрократизації, використано нові форми організації праці, утворено на національному рівні Агенцію представництва та юридичних угод з управлінцями (ARAN) у співпраці з профспілками, здійснено моніторингову діяльність, закладено морально-етичні стандарти службовців, створено національні реєстри на певні посади в органах місцевого самоврядування, передбачено нові форми діяльності з використанням новітніх інформаційних технологій. 8. Виявлено особливості інституту контролю у сфері місцевого самоврядування в Італії через розкриття змісту його різновидів: превентивного та репресивного, що дозволило класифікувати контрольно-наглядові органи за суб’єктами його здійснення: зовнішній, внутрішній, громадський. З’ясовано, що контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування здійснюється з їх відстороненням та заміщенням за визначених умов: порушення норм міжнародного та національного законодавств; загрози публічній безпеці; порушення термінів затвердження річного бюджету; відсутності програмних документів розвитку території; криміналізації та корумпованості ради; бездіяльності, що призвела до соціально-економічної кризи. 9. У порядку адаптації досвіду Республіки Італія визначено основні напрями розвитку системи місцевого самоврядування в Україні та запропоновано: – алгоритм становлення національної системи місцевого самоврядування шляхом вироблення концепції та стратегії становлення місцевого самоврядування; запровадження адміністративно-територіальної реформи та широкої децентралізації; удосконалення виборчого законодавства щодо місцевих виборів; проведення фінансово-економічної реформи; систематизації та експертизи діючих норм законодавства у сфері становлення місцевого самоврядування впродовж всього алгоритму, чому сприятиме розробка Кодексу місцевого самоврядування; – ліквідація обласних та районних державних адміністрацій і створення виконавчих органів рад; – створення на рівнях області та району органів (префектур), що здійснюватимуть превентивну контрольно-наглядову діяльність на предмет дотримання органами та посадовими особами місцевого самоврядування норм законодавства; – запровадження механізму солідарної відповідальності у відносинах між головною посадовою особою громади, представницькими та виконавчими органами, сутність якого полягає у збалансуванні влади; – створення незалежних громадських інституцій контролю, запровадженні служб Цивільного захисника, на всіх адміністративно-територіальних рівнях; – запровадження і постійне ведення національних реєстрів для певних адміністративних посад в органах місцевого самоврядування; – розроблення та дотримання Кодексу етики службовців органів місцевого самоврядування з застосуванням відповідних важелів впливу у разі його порушення; – розвиток локальної нормотворчості через: обов’язкове ухвалення статуту для всіх адміністративно-територіальних утворень; розробку типових регламентів (надання послуг, діяльності), впровадження референдумів (консультативного, пропозиційного, відмінювального). | 