У результаті проведеного дослідження досягнуто таких висновків: 1. Система мікросинтаксису являє собою один з ключових ярусів синтаксису турецької мови поряд з мезо- та макросинтаксисом. Ця система складається з центральних та допоміжних елементів. Центральні елементи представлені трьома типами словосполучень – посесивними, об’єктними та ідентитивними; інші елементи системи мікросинтаксису – категорії дефінітивності, відмінювання, числа, артикля – являють собою допоміжні інтегруючі елементи, які тією чи іншою мірою впливають на імпліцитну та експліцитну форму турецьких словосполучень. 2. Словосполученням визнається квантитивно нелімітована мінімальна смислова та структурна одиниця синтаксису, яка складається з двох чи більше повнозначних слів, поєднаних субординаційним синтаксичним зв’язком, і яка має специфічну імпліцитну та експліцитну будову. Розташування конституюючих компонентів у турецьких мікросинтаксичних структурах відбувається в регресивній послідовності. Основна функція словосполучень – номінативна. 3. Інтеграція типів турецьких словосполучень відбувається відповідно до їх семантичної наповненості на основі трьох типів субординаційного синтаксичного зв’язку – узгодження, керування та прилягання. Семантика словосполучення, типи синтаксичного зв’язку між його конституентами, а відтак і експліцитна форма, являють собою складові елементи його глибинної структури, на основі якої виконувалася класифікація. 4. Семантичну основу кожного з трьох типів турецьких словосполучень складають універсальні понятійні категорії (категорії семантики висловлювання) – посесивність, об’єктність та ідентитивність, які є ключовим елементом глибинної структури словосполучень. 5. Типи субординаційного синтаксичного зв’язку в межах даної роботи мають дефініцію, відмінну від традиційно прийнятої в загальному мовознавстві. Це зумовлено передовсім специфікою турецької мови та наявністю в ній аналітичних елементів, що унеможливлює застосування до неї традиційних дефініцій типів синтаксичного зв’язку, ґрунтованих винятково на експліцитній формі конституюючих компонентів словосполучень. Узгодженням визнається тип підрядного синтаксичного зв’язку, який виникає між компонентами словосполучення субстантивного походження у разі позначення ними посесивних відношень між денотованими об’єктами. Керування визначається як синтаксичний зв’язок, що виникає між стрижневим компонентом дієслівного походження та залежним словом за наявності між ними відношень дія > об’єкт дії. Прилягання – це тип синтаксичного зв’язку, який виникає між конституентами словосполучення у разі ідентифікації підпорядкованим компонентом якісної або квантитивної ознаки об’єкта, денотованого стрижневим компонентом словосполучення. Приймається дихотомічний поділ узгодження та керування відповідно на повне узгодження й неповне узгодження та повне керування й неповне керуваня. Разом із цим відкидається теза про наявність синтаксичного зв’язку сильного та слабкого керування як таких, що позначають відношення не в межах словосполучень, а в межах колокацій слів (так званих “обставинних додатків”). 6. Типи субординаційного синтаксичного зв’язку в імпліцитній або експліцитній формі є реалізаторами семантичної наповненості словосполучення; відтак кожний з них, з одного боку, слугує для реалізації певної універсальної семантичної категорії, а з іншого – співвідноситься з набором морфологічних показників (відмінкових афіксів та релятивних формантів) або їх відсутністю. 7. Ключовий тип словосполучень у системі мікросинтаксису турецької мови – посесивні, семантичною основою яких є категорія посесивності. Інтеграція зазначеного типу словосполучень здійснюється на основі субординаційного синтаксичного зв’язку узгодження. На експліцитному рівні морфологічними показниками посесивних словосполучень є релятивний формант при стрижневому та генітивний афікс при підпорядкованому компонентах. Зв’язок повного й неповного узгодження, який є виразником семантики конкретної та абстрактної посесивності, реалізується за посередництвом експліцитно вираженого та нульового формантів генітива відповідно. Таким чином, у межах посесивних словосполучень наявна дихотомія: власне-посесивні словосполучення – відносно-посесивні словосполучення. Основним критерієм диференціації двох названих підтипів посесивних словосполучень є ступінь визначеності об’єкта, номінованого підпорядкованим компонентом, для чого застосовуються положення категорії дефінітивності, а також означеність підпорядкованого компонента. 8. Категорія посесивності не є тотожна явищу безпосередньої приналежності; вона слугує засобом відносної номінації об’єктів і містить низку субкатегорій, які денотують: а) відношення реальної приналежності; б) відношення партитивності; в) релятивні відношення; г) причинні відношення; д) цільові відношення; е) інструментальні відношення; ж) просторові (алативні та аблативні) відношення; з) локативні відношення; і) деномінативні відношення. Реалізація семантики посесивності у вигляді котрогось з підтипів посесивних словосполучень безпосередньо залежить від типу відношень, позначуваних конституентами словосполучень. 9. При інтеграції посесивних словосполучень окрім субкатегоріальної семантичної наповненості та ступеня дефінітивності підпорядкованого конституента, істотну роль відіграє також його квантитивна характеристика, лексико-граматичне значення та частиномовна приналежність. Так, словосполучення, підпорядкований компонент якого виражений іменником у значенні сукупної одиничності (тобто є індиферентним з кількісної точки зору), ніколи не може інтегруватися на основі синтаксичного зв’язку повного узгодження і т.д. Вплив частиномовної приналежності підпорядкованого компонента на тип використовуваного синтаксичного зв’язку спостерігається у разі функціонування в межах посесивних словосполучень субстантивованих частин мови. Так, прикметники, прислівники та дієприкметники (за винятком деяких лексикалізованих форм та особових дієприкметників) не можуть вступати в абстрактно-посесивні відношення, оскільки завжди є реалізаторами партитивної семантики, позначаючи частину визначеної сукупності номінованих об’єктів. Щодо числівників, то вони функціонують в посесивних словосполученнях так само, як і дві попередні частини мови, за винятком випадку позначення дати або віку, що загалом інтерпретується в межах деномінативних відношень. 10. Другим типом турецьких словосполучень є об’єктні, в основі яких лежить універсальна семантична категорія об’єктності. Названа семантика реалізується за посередництвом субординаційного синтаксичного зв’язку керування, який має своїм експліцитним виявом оформлення підпорядкованого компонента формантом акузатива або котримсь із афіксів периферійних відмінків – датива, локатива, аблатива або післяйменником. Основною вимогою при інтеграції об’єктних словосполучень є дієслівне походження стрижневого компонента, оскільки лише вербіальний елемент може вступати в об’єктно-дійові відношення. Однак не будь-яке поєднання дієслова з лексемою в котромусь із периферійних відмінків може вважатися об’єктним словосполученням. Той випадок, коли слово позначає не об’єкт дії, а лише уточнює просторову локалізацію іншого об’єкта долучається не до системи мікросинтаксису, а до колокацій слів, які розглядаються в межах синтаксису речень. До колокацій слів належать також однорідні члени речення та відносні розгорнуті звороти. 11. Семантика, що лежить в основі об’єктних словосполучень, може виявлятись як прямо-об’єктна та непрямо-об’єктна, відповідно до чого розглядуваний тип словосполучень розпадається на два підтипи – прямо-об’єктні та непрямо-об’єктні. У першому з них між стрижневим компонентом, вираженим вербіальним елементом, та підпорядкованим компонентом словосполучення наявні відношення дія > прямий об’єкт дії; формальним показником названого підтипу є афікс акузатива при підпорядкованому конституенті словосполучення. Непрямо-об’єктні словосполучення характеризуються існуваннями між стрижневим та підпорядкованим компонентами відношень дія > непрямий об’єкт дії; реалізація цих відношень відбувається шляхом оформлення підпорядкованого конституента афіксом одного з периферійних відмінків або післяйменником. Відповідно останній зі змальованих підтипів об’єктних словосполучень, а відтак і синтаксичний зв’язок керування, поділяється на безпісляйменниковий та післяйменниковий. 12. Синтаксичний зв’язок керування, так само, як і зв’язок узгодження, може бути повним та неповним, що знахоть свій вияв в існуванні дихотомічного поділу прямо-об’єктних словосполучень на оформлено-об’єктні та неоформлено-об’єктні. При повному керуванні реалізація синтаксичного зв’язку відбувається шляхом оформлення підпорядкованого конституента словосполучення експліцитно вираженим формантом акузатива; неповне керування реалізується у вигляді оформлення згаданого конституента нульовим показником акузатива. Розрізнення двох названих варіантів словосполучень здійснюється за лінією дефінітивності-індефінітивності. 13. При інтеграції об’єктних словосполучень значну роль відіграє явище еліпсиса. У деяких словосполученнях розглядуваного типу формально стрижневим компонентом виступає іменник або прикметник; у такому випадку йдеться про еліптування дієслівного компонента, який може бути представлений дієприкметником-зв’язкою (olan) або дієсловом в іншій формі (окрім фінітної). Доказом наявності такого еліптованого компонента є можливість його реставрування в розширеній структурі (іншому словосполученні або реченні). 14. Останнй тип словосполучень у системі мікросинтаксису турецької мови – ідентитивний, який є найчисельнішим з усіх розглядуваних типів мікросинтаксичних структур. В основі названих словосполучень лежить семантика ідентитивності – уточнення якісної або кількісної характеристики номінованого об’єкта. Категорія ідентитивності знаходить своє вираження за посередництвом синтаксичного зв’язку прилягання, який у свою чергу реалізується у вигляді відсутності морфологічних показників при стрижневому та підпорядкованому конституентах словосполучень. Зазначений зв’язок не може реалізуватися за дистантного розташування конституентів. 15. Критеріями поділу ідентитивних словосполучень на підтипи слугують передусім тип ідентифікованої ознаки та частиномовна приналежність стрижневого та підпорядкованого конституентів. Відповідно до цього розглядувані словосполучення поділяються на чотири підтипи: а) якісно-субстантивні з семантикою ідентифікації якісної ознаки предмета або особи, позначених субстантивним елементом; б) кількісно-субстантивні з семантикою ідентифікації квантитивної ознаки предмета або особи, позначених субстантивним елементом; в) ад’єктивні з семантикою ідентифікації ознаки ознаки з прикметником у функції стрижневого компонента; г) вербіальні з семантикою ідентифікації ознаки дії з дієслівним елементом у функції стрижневого конституента. 16. Однією з ключових диференційних ознак ідентитивних словосполучень є явище еліпсиса, яке охоплює не всі, але переважну більшість словосполучень, що входять до сфери розглядуваного типу. У даному контексті йдеться про еліпсис не як стилістичний засіб оптимізації тексту, а як унормований в узусі випадок опущення дієслівного показника (зв’язки) у ряді словосполучень, зокрема й ідентитивних. В їхньому складі звичайно піддається еліптуваню дієприкметник-зв’язка olan, який являє собою засіб поєднання стрижневого та підпорядкованого конституентів при ознаковій номінації, а відтак демонструє співвіднесеність між номінованим об’єктом та його ознакою. Явище еліптування зазначеного граматичного засобу не спостерігається в ряді сталих форм, коли йдеться про порівняння номінованого об’єкта з іншим об’єктом, який на рівні сигніфіката володіє певною характерною ознакою. Не йдеться про еліпсис також у разі, коли стрижневий компонент ідентитивного словосполучення представлений вербіальним елементом. Основні положення дисертаційної роботи висвітлено в таких публікаціях: Принципи структурно-семантичної класифікації словосполучень у турецькій мові // Східний світ. –2000. – № 2. – С. 95-102. З історії розробки теорії словосполучення в турецькій мові // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Східні мови та літератури”. – 2000. – Вип. 4. – С. 53-59. Категорія посесивності та посесивні словосполучення в турецькій мові // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Східні мови та літератури”. – 2001. – Вип. 5. – С. 37-48. Категорія дефінітивності та глибинна структура турецьких словосполучень // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Східні мови та літератури”. – 2001. – Вип. 6. – C. 39-46.
|
