У результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі теоретичного осмислення наукових праць, автори яких розробляють проблеми організації та функціонування державних органів та їх апарату, місцевого самоврядування, державної (публічної) служби, аналізу чинного законодавства та практики його застосування, в роботі сформульовано низку висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети – вирішення наукової проблеми – опрацювання нових підходів до реформування державно-правових інституцій та оновлених уявлень про культуру управлінської діяльності, що сформульовані в політико-правових документах, розроблення концептуальних засад організації, функціонування і правового забезпечення інституту державної служби, який відіграє важливу роль у формуванні і розвитку державності та від якого залежить функціонування всієї суспільно-політичної системи нашої держави. Основні з них такі: 1. Правові засади державної служби та служби в органах місцевого самоврядування закріпила Конституція України, чим відкриваються подальші можливості для становлення, розвитку і формування цих інститутів законодавства, надаються можливості подальшого удосконалення конституційно-правових норм у цій сфері діяльності. Розвиток конституційних засад державної служби в Україні полягає в прийнятті законів та інших нормативних актів, які б регулювали весь спектр суспільних відносин у нашій державі щодо створення організаційних, соціальних, економічних, правових умов реалізації права громадян на державну службу та службу в органах місцевого самоврядування, визначали пріоритетні напрямки у цій діяльності, гарантували системний підхід до створення такого законодавства. 2. Соціальне призначення державної служби своїм спрямуванням має виконання завдань держави, реалізацію її функцій та повноважень державних органів, із яких випливають завдання державної служби. Вони мають знайти конкретизацію в законах та інших нормативно-правових актах. Функції державної служби визначаються її призначенням – виконання завдань держави, а тому вони безпосередньо пов’язані з функціями держави і спрямовані на їх реалізацію через забезпечення виконання завдань, що стоять перед органом (зовнішніми для нього), чи для забезпечення діяльності самої служби, оскільки державна служба (служба в органах місцевого самоврядування) не може поєднуватись лише з кадровим забезпеченням державних органів чи органів місцевого самоврядування. 3. Принципи державної служби є ключовими, вихідними ідеями для інституту державної служби, основою його побудови, визначальними для суспільних, державно-службових відносин, витікають із них і відбивають їх закономірності. Принципи державної служби базуються на принципах адміністративного права, формуються у тісному взаємозв’язку із загально соціальними принципами та принципами права, а також пов’язані з принципами управління (державного управління), оскільки останні впливають на формування системи принципів адміністративного права. Слід наголосити на двосторонньому впливі щодо формування принципів адміністративного права і державної служби, оскільки принципи адміністративного права створюють базу для становлення і розвитку правового інституту – державної служби, а принципи державної служби – частина державної діяльності, в тому числі державного управління, впливають на систему та зміст принципів галузі права. 4. Поділ служби на види пов’язується, в першу чергу, з таким аспектом, як місце її проходження (державна, служба в органах місцевого самоврядування, служба в державних установах, організаціях, на підприємствах, недержавних формуваннях). Конституційні засади поділу державної влади на гілки дозволяють виділити державну службу в органах законодавчої, виконавчої та судової влади. З урахуванням специфіки сфер і галузей державної діяльності державну службу можна поділити на цивільну і мілітаризовану, які також можуть бути піддані подальшому поділу. Служба в органах місцевого самоврядування розглядається в роботі як самостійний вид публічної служби, є близькою за своїми характеристиками (характерними рисами) до державної, але повністю ці види публічної служби не можна ототожнювати. 5. В дисертації здійснено аналіз законодавчого регулювання державно-службових відносин ряду країн Європи та визначено ті елементи, які можуть бути запозичені нашою державою. Застосовуючи такий досвід, необхідно враховувати особливості системи чинного законодавства України національні традиції, міжнародні стандарти в регулюванні службово-публічних відносин тощо. 6. Практика державотворення та становлення державного апарату в Україні показує, що структурні перетворення в системі державних органів здійснюються, як правило, з центру, однак реформування, зміна системи, структури і компетенції центральних органів виконавчої влади залежать і від діяльності місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, роботі яких повинні бути притаманні оперативність, компетентність, активність у вирішенні загальнодержавних і регіональних (місцевих) проблем. Розвиток і вдосконалення державної служби слід пов’язувати з чітким встановленням функцій відповідних органів, а також їх системи, структури, штатів, що дозволить оптимально визначити обсяг повноважень по кожній конкретній посаді, кожної посадової особи, слугуватиме утвердженню стабільності в системі і структурі органів виконавчої влади. Система посад державних службовців має визначатися в залежності від структури державного органу, тобто складу його внутрішніх підрозділів і форм їх взаємодії. 7. Головним напрямком удосконалення державної служби визнається її демократизація, визначення оптимальних організаційних структур. Наявність типових структур органів виконавчої влади визначає необхідність встановлення типових штатів, пояснюється існуванням загальних вимог, які ставляться посадами, групами посад до службовця, а процес управління, способи розв’язання управлінських завдань принципово не пов’язуються з характером суб’єкта (органу) чи об’єкта управління. Посадові вимоги незалежно від сфери чи галузі діяльності є принципово однаковими. Разом з тим, посада – це структурна одиниця державного органу чи його структурного підрозділу. Тому поряд із типовими посадовими обов’язками і правами (повноваженнями) виникають такі, що відображають її особливості. При встановленні посади відповідним державно-правовим актом розробляється і її статус. Встановлення посади і включення її в структуру конкретного органу започатковує процес комплектування кадрами державного апарату, визначає порядок зайняття затвердженої посади та передбачає конкретизацію притаманних посаді повноважень у відповідних посадових положеннях і інструкціях, де відображаються як внутрішні взаємовідносини, так і зовнішні. 8. Класифікація посад державної служби на види проводиться в залежності від обраного критерію: гілки влади, в якій вона здійснюється; порядку проходження; місця посади та її призначення в реалізації функцій і завдань держави; організаційно-правового рівня органу, який приймає на посаду, обсягу і характеру компетенції на конкретній посаді, ролі та місця посади в структурі органу. 9. Правовий статус державного службовця похідний від змісту державної служби як правового і організаційного інституту. На думку автора, при формуванні поняття “державний службовець” необхідно виходити з ознак, які відрізняють цю категорію службовців від інших, та те, яким буде підхід законодавця до визначення – в широкому чи вузькому розумінні, адже мова може вестись про всіх службовців, діяльність яких пов’язана з виконанням певних завдань і функцій держави, її органів, установ і організацій, чи лише про “чиновників” – службовців державних органів та їх апарату або ще вужче – службовців органів виконавчої влади та їх апарату. Головним є визначення ознак, за якими здійснюється віднесення працівників до державних службовців та певних їх груп (видів). У зв’язку з цим необхідно провести чіткі межі між державно-службовими (публічно-правовими) відносинами та відносинами, що мають приватно-правовий характер, регулюються нормами трудового права, трудовою угодою (контрактом). 10. Найбільш принципово важливим є розмежування політичних і адміністративних посад в органах державної влади. Політична посада – це визнана Конституцією та законами України посада в органах державної влади, яка обіймається внаслідок обрання на неї українським народом або призначення всенародно обраними носіями державної влади на визначений законом термін чи з метою реалізації політичної програми. Адміністративні посади – це посади (професійна діяльність осіб) в органах виконавчої влади (державної влади, якщо законодавство про державну службу буде поширюватись і на працівників апаратів Верховної Ради України, судів, прокуратури та інших органів) щодо практичного виконання їх функцій і завдань та які отримують заробітну плату за рахунок коштів Державного бюджету України. Державні службовці, що обіймають адміністративні посади, наділені державно-владними повноваженнями для здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. 11. Статус посади визначається з її встановленням та характеризує посадове положення службовця, обумовлює зміст вимог до претендента на її зайняття, відображає сутність і зміст державно-службових відносин, являє собою сукупність правил проходження державної служби – прав, обов’язків, обмежень, заборон, гарантій, соціального захисту, відповідальності. Через названі категорії статус розвивається, а відтак зміна державно-службових відносин веде до зміни правового статусу державних службовців. Конкретні права та обов’язки державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються в посадових положеннях та інструкціях. 12. Шляхи і способи вирішення кадрових проблем у сфері державної служби і служби в органах місцевого самоврядування полягають у створенні і забезпеченні загальнонаціональної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Мета такої системи – забезпечити підготовку молоді до державної служби, безперервність і обов’язковість навчання всіх службовців для професійного зростання, реалізації кар’єри, просування по службі, що давало б можливість планувати процеси підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації, забезпечити потреби державних органів і їх апарату, органи місцевого самоврядування кадрами, враховувати особисті інтереси працівника. Тому одним із напрямків впровадження наукової організації праці державних службовців є не лише опрацювання вимог, що висуваються до особи службовця, а і вимог до підготовки фахівців відповідного рівня. Відповідальність за стан кадрового забезпечення центральних та місцевих органів виконавчої влади покладається на їх керівників. Контроль за кадровим забезпеченням державної служби, а також розробка практичних рекомендацій, інформаційних, інструктивних матеріалів, спрямованих на подальше вдосконалення роботи з кадрами, здійснюється Головним управлінням державної служби України, органами виконавчої влади і підпорядкованими їм структурами. 13. Етика державного службовця – це ті моральні і правові (юридичні) вимоги, які ставляться до особи, що претендує на зайняття посади державного службовця та до державного службовця в процесі виконання ним завдань і функцій держави, її органів. Одним із негативних явищ, що впливають на якість державної служби, репутацію державних службовців та ставлення до них громадян, а самих державних службовців – до дорученої справи, є корупція. У механізмі боротьби з корупцією в державних органах, органах місцевого самоврядування необхідно вирішити значну кількість проблем, три з яких можна назвати ключовими: кадрова проблема; удосконалення законодавства; застосування організаційних та економічних заходів в попередженні корупційних діянь. 14. При вступі на державну службу громадяни України не мають ніяких привілеїв, не піддаються ніяким правовим обмеженням, але норми Закону України “Про державну службу” дають можливість виділити три умовні групи вимог, дотримання яких необхідне для вступу на державну службу та її проходження: вимоги щодо правового статусу особи; вимоги, пов’язані з встановленням обмежень для державних органів та посадових осіб при вирішенні питання про зарахування на державну службу; вимоги, що висуваються до особи, яка претендує на зайняття відповідної посади в державному органі чи його апараті. 15. Економічні чинники виступають, у першу чергу, стимуляторами службової діяльності, але лише за адекватної оцінки результатів праці та з урахуванням інших елементів соціально-правового і морального забезпечення. Моральне і матеріальне стимулювання праці державних службовців поєднуються з встановленням і застосуванням до них у разі потреби різних заходів індивідуальної юридичної відповідальності за невиконання або неналежне виконання службових обов’язків, порушення законності і дисципліни, заподіяння матеріальної шкоди державі, підприємству, установі, організації, громадянам. Заходи відповідальності є важливим засобом виховання державних службовців. 16. Законодавча регламентація функцій, повноважень та порядку діяльності владних інституцій не повною мірою відповідає потребам управлінської політики і практики. Це стосується і організаційних проблем. Важливе значення у реформуванні системи державного управління та місцевого самоврядування має щорічна оцінка діяльності праці посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування та періодична атестація. На сьогодні не існує єдиної системи оцінки професійних, ділових, моральних якостей, а оскільки критерії та показники якості роботи державного службовця не враховують специфіки проходження служби в окремих галузях і сферах, то можливі різні підходи до оцінки як критеріїв, показників оцінки, так і до об’єктивності самої оцінки. У щорічній оцінці діяльності службовців є широке коло для особистого розсуду керівника. Тому атестація має стати головною формою перевірки та оцінки якості управлінських кадрів. 17. Впливовим напрямком підвищення ефективності державного управління, а одночасно функцією органів публічної влади та їх посадових осіб є здійснення контролю. Доцільно створити такий механізм здійснення контролю, який би не був спрямований виключно на виявлення недоліків, порушень, а, зокрема, на профілактику та попередження порушення законності і дисципліни, вивчення й узагальнення кращих зразків у діяльності управлінських структур, розповсюдження позитивного досвіду, підвищення ефективності роботи підконтрольних об’єктів, вирішення кадрових питань, заохочення службовців, які належним чином виконують свої функції і завдання, тощо. 18. Реформування будь-яких інституцій чи суспільних явищ не може мати остаточного і закінченого характеру. Розвиваються і виникають нові суспільні відносини, з’являються нові рішення певних проблем, змінюється соціально-політична, економічна ситуація, а відповідно змінюються форми, методи, підходи до їх розв’язання. Це стосується і державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. Уявляється, що внесенням змін і доповнень до чинного Закону України “Про державну службу” ці питання вирішити неможливо. Доцільно не латати чинний закон, а розпочати інтенсивну роботу з підготовки узагальнюючого закону про державну службу, який би стосувався регулювання загальних проблем служби в органах всіх гілок влади в державі, всіх державних органів та органів місцевого самоврядування, а можливо державних підприємств, установ і організацій. Безумовно, проблеми законодавчого забезпечення державної служби не можуть вирішуватися одночасно. Не обов'язковою є і підготовка в першу чергу загального закону про державну службу. Це був би ідеальний варіант, коли на базі закону, що встановлює принципові засади державної служби, вирішувалися б всі інші проблеми у цій сфері, регулювались всі державно-службові відносини. Можливі інші підходи, підготовка законів про службу в конкретних гілках влади, органах місцевого самоврядування, внесення змін і доповнень до чинного Закону “Про державну службу” з подальшим виходом на загальний закон. Настав також час перейти від обговорення проекту Кодексу загальних правил поведінки державних службовців (Кодексу честі державних службовців) до його розгляду у Верховній Раді України з наступним прийняттям та введенням в дію. Удосконалення законодавства з питань державної служби, визначення єдиних стандартів якості державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, забезпечення їх реалізації в усіх органах публічної влади дозволить зміцнити авторитет державної служби, підвищити ефективність функціонування державних органів та їх апарату, забезпечити належну якість надання ними управлінських послуг громадянам, задовольняти їх законні права. |