У дисертації проведено комплексний аналіз й запропоновано нове вирішення наукового завдання, що полягає в обґрунтуванні напрямків правового забезпечення державної етнонаціональної політики в Україні у 1917–1921 роках. Під час вирішення цього завдання дисертанткою розроблено нові наукові положення з історико-правового аналізу засобів політико-правового закріплення державної етнонаціональної політики Центральної Ради та Директорії, гетьманату, уряду ЗУНР та радянської влади. На основі проведеного дослідження сформульовані наступні висновки: 1. Етнонаціональний фактор – вкрай важливий державотворчий чинник, що надає державі «вкорінності» у життєдіяльності нації, етносу, з одного боку, надає національному поступу яскраво виражену державницьку спрямованість, підіймає національні цінності до рівня загальнодержавних, всенаціональних, з іншого. Йдеться про першочергове втілення в життя послідовного демократизму в етнонаціональних відносинах, всебічне використання етнонаціонального фактору у трансформаційних перетвореннях в Україні у контексті нових суспільних відносин. 2. Досвід розв’язання етнонаціональних проблем у недалекому минулому має виключне значення для сьогодення. Адже і дотепер існує багато проблем щодо сучасного стану і розвитку етнонаціональних спільнот, їхньої взаємодії з українською титульною нацією і громадсько-політичній інтеграції в суспільство, від вирішення яких залежить стабільність країни й успішне здійснення процесів національно-культурного будівництва. Вільний національний розвиток і справжнє національне відродження на державницькій основі – необхідна складова розвитку етнонаціональних відносин, історичного зв’язку явищ національного життя і етнонаціонального спілкування у перехідний період. 3. Не меншою мірою сучасні етнонаціональні процеси повинні досліджуватися з позиції історизму, особливо коли йдеться про такий аспект державотворення, зведений відтепер до рівня державної програми – визначення в межах України національно-культурних автономій як форм національно-культурного самовизначення громадян; самостійного вирішення ними питань збереження своєї етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. Зрозуміло, що регіональні особливості не можуть бути використані без ґрунтовного знання історії формування народів, особливостей їхньої культури, національної політики країн, в яких вони перебували в минулому, соціально-економічних процесів міжетнічних відносин. 4. Історичними засадами державної етнонаціональної політики були теоретична і практична діяльність української інтелігенції, яка визначила базисні підвалини відповідної законодавчої діяльності урядів 1917–1921 років, на основі досвіду яких повинна створюватися сучасна Концепція державної етнонаціональної політики України. Обґрунтовано, що в основу формування концепцій етнонаціональної політики у 1917–1921 роках покладено досить вагоме теоретичне обґрунтування, важливу роль у розвитку якого відіграла діяльність Кирило-Мефодіївського братства. Політико-правову основу діяльності урядів, що існували у 1917–1921 роках, складали: концепції політичних лідерів, більшість з яких стояла на позиціях самовизначення української нації у формі національно-територіальної автономії; програмні документи політичних партій, сутність яких полягала у партійно-програмному баченні майбутнього державного устрою України, а також статусу української нації та національних меншин; резолюції та рішення, які ухвалювалися на з’їздах. Їх надбання були суттєвою підвалиною для формування нормативного забезпечення розв’язання етнонаціональних питань в Україні, хоча відзначено, що незважаючи на значимість цих політичних документів, вони не мали чітко визначеної структури та юридичної сили. 5. Вітчизняний досвід розроблення державної етнонаціональної політики засвідчує, що створення національної держави диктувалось не скороминучими тактичними міркуваннями, а глибокими об’єктивними причинами. По-перше, це світова тенденція, світова закономірність. По-друге, необхідність ліквідації успадкованих від минулих часів несправедливостей, подолання національного нігілізму, національних кривд та образ. По-третє, складністю та неоднозначністю самих шляхів переходу до нових форм життєдіяльності нації, народу. По-четверте, потребами утвердження в Україні громадянського миру та спокою. 6. Досвід правового регулювання етнонаціональної сфери в минулому дає змогу стверджувати, що Україна – це феномен історичної, національної, державної, духовної цілісності, самодостатності; етнонаціональний, етнодержавницький, духовно-культурний організм, що має реальну здатність до самоорганізації та трансформації у контексті українських демократично-гуманістичних традицій, реальної правової творчості. 7. Розглянуті у дисертації правові інститути в етнонаціональній сфері засвідчують кончу потребу досліджувати етнонаціональну політику саме в контексті функціонування державного механізму у сфері міжетнічних стосунків, який визначається як структурний механізм, що включає в себе політику держав щодо української нації та національних меншин, спрямовану на економічне і культурне відродження етнічних груп, що зінтегрує представників всіх етноспільнот в єдину державну спільність. 8. Дослідження запропонованої проблеми дає реальну змогу вичленити питання української державної політичної юрисдикції, політико-правову доктрину української державності, і в кінцевому підсумку, використати їх у контексті гіпотетичних контурів і обріїв та форм етнодержавознавства в Україні майбутній, яка тільки-но і лише політично виборює собі незалежність, тобто – здійснити своєрідний прорив у гіпотетику державотворення в Україні сучасної та майбутньої. 9. Характерним є те, що сама національна ідея на відміну від етнічної, з її вузьким, по суті племінним змістом, в історичному аспекті набула в Україні загальнодержавного, загальнонаціонального характеру з широким політичним змістом. Йдеться, отже, про використання набутків української правничої думки в умовах, коли під тиском національної ідеї розпадалися багатонаціональні утворення та утворювалися нові національні держави, що мали дати адекватну часу відповідь у сфері етнонаціонального життя. 10. Основна мета сучасної етнонаціональної політики полягає у додержанні конституційних прав і свобод та рівності громадян України усіх національностей перед законом, участі їх у всіх сферах життя суспільства, оптимальному врахуванні інтересів у створенні сприятливих умов для розвитку кожної національності через формування взаємин на засадах толерантності, довіри й поваги. Пріоритетними напрямами етнонаціональної політики на нашу думку мають бути: – нормативно-законодавче, організаційне, фінансове та інше забезпечення умов вільного розвитку етноспільнот України; – організація повернення та облаштування осіб, депортованих за національною ознакою, сприяння їх інтеграції в українське суспільство; – розширення співпраці з українською діаспорою, сприяння у збереженні та розвитку нею національної культури, мови, традицій. Мовна політика держави має визначатися засадами Конституції і національними інтересами України як суверенної держави, основна мета якої полягає у розвитку української мови та утвердження її державності, у задоволенні мовних потреб національних меншин. Пріоритетними напрямами мовної політики є: – забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; – вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України; – сприяння вивченню мов міжнародного спілкування. Держава має здійснювати організаційне, адміністративне і фінансове забезпечення етнонаціональної та мовної політики шляхом розроблення, затвердження та виконання загальнодержавних, регіональних і спеціальних програм. 11. Враховуючи вищевикладене, висуваємо пропозицію поряд з існуючим Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини ввести такий інститут як Уповноважений Верховної Ради України з прав народів (етносів), використовуючи при цьому досвід ряду зарубіжних країн, де такий інститут вже існує стосовно захисту прав меншин (у Канаді, Чілі та ін.). Зрештою, саме за такого підходу можна реалізувати настанови світового співтовариства – захищати етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність національних меншин на своїй території та створювати умови для заохочення цієї самобутності. На нашу думку, новою формою етнічної мобілізації, розширення самоорганізації та самозахисту етносів (народів), діалогу між державами та багаточисельними етнічними групами може стати Асамблея національностей України, яка б взяла на себе експертизу законопроектів з точки зору життєдіяльності етнічних груп, розв’язання міжетнічних конфліктів та дотримання міжнародних інструментів забезпечення індивідуальних та колективних прав етносів (народів). (Досвід створення такої Асамблеї є у Російській Федерації та Казахстані, у якому вона має статус консультативно-дорадчого органа при Президенті країни). 12. Враховуючи виключну важливість та гостроту національної проблематики, можна було б, наприклад, розробити та прийняти Кодекс захисту та самозахисту національного розвитку, який містив би аргументований перелік національних прав та свобод індивідів та груп один перед одним і у взаємодії з державою. Йдеться і про виділення особливої, роздержавленої лінії в етнонаціональній політиці та передачу окремих питань відносин між державою та національностями (етносами) у руки національно-культурних об’єднань, що взяли б на себе функції етнічного самоствердження та самоуправління. 13. Варто запропонувати сусіднім з Україною державам створити спільні комісії для розв’язання проблем відповідних національних меншин, для вирішення міжетнічних «питань» та плідної міжрегіональної співпраці. 14. Враховуючи те, що концепція національно-персональної автономії набула чи не світового розголосу (Австрія, Естонія, Росія), варто вивчити питання про її застосування в Україні, співмістивши її водночас з концепцією національно-культурної автономії. |
