Проаналізовані в дисертаційній роботі документи і матеріали дають підстави констатувати цілеспрямоване проведення тоталітарним режимом на західноукраїнських землях депортаційної політики як важливої складової загальної репресивної політики радянської держави, засобу реалізації завдань внутрішньої і зовнішньої політики. Депортаційна політика розглядалася комуністичним режимом, насамперед, як ефективний компонент політичного процесу, завдяки якому інститути влади досягали швидкої інтеграції анексованих територій у тоталітарну систему, та як особлива технологія здійснення влади суб’єктами політики, дієвий засіб установлення і збереження механізмів авторитарного управління суспільством. Шляхом реалізації депортаційної політики в західних областях України компартія та радянський уряд намагалися: повністю ліквідувати старі політичні, економічні, громадські інституції; знищити або ізолювати найбільш патріотичні, національно свідомі сили західноукраїнського суспільства; остаточно придушити збройний і будь-які інші форми опору місцевого населення; уніфікувати, відповідно до радянських стандартів, соціальну структуру населення; прискорити примусову колективізацію сільського господарства; забезпечити підтримку політичних рішень місцевої влади; поширити нову суспільну свідомість та ідеологію; частково звільнити територію від корінного населення з метою збільшення чисельності російського і російськомовного етнічного елементу. Досягнення основних цілей давало змогу керівництву СРСР здійснити прискорену трансформацію суспільно-політичних відносин у західному регіоні, перетворивши його в „санітарний кордон” із можливістю наступного використання для експансії комунізму в держави Центральної та Західної Європи. У західних областях України депортаційна політика як важлива складова частина технології влади тоталітарного режиму виконувала низку функцій. Вона не лише виражала, а й реалізувала політичні цілі правлячої більшовицької партії, серед яких першочерговим завданням було визнано швидку інкорпорацію західноукраїнських земель у радянське суспільство, включення населення в радянське суспільно-політичне життя, збереження цілісності тоталітарної системи. Депортаційна політика в західних областях України розроблялася і проводилася під керівництвом політбюро ЦК ВКП(б), спрямовувалася з Кремля відповідними директивами, циркулярами, положеннями. Ключові рішення щодо депортаційної політики, прийняті політбюро ЦК ВКП(б), конкретизувались у документах РНК чи ВЦВК. Після затвердження відповідні документи проходили всією вертикаллю: їх дублювали на рівні ЦК, у ВУЦВК та Раднаркомі України, далі на обласному рівні. Нормативні документи й інструкції з переселення і порядку утримання депортованих у місцях розселення розроблялися та поширювалися через систему підрозділів НКВС. Відповідна політико-ідеологічна робота проводилась у засобах масової інформації, з використанням інших каналів впливу на місцеве населення. Практичне проведення депортаційної політики здійснював НКВС, який ніс політичну відповідальність за її реалізацію. Місцева влада виконувала розпорядження Москви, порушуючи (в напрямі перевиконання) лише кількісні критерії запланованих заходів. У своїй сукупності джерела свідчать про державний розмах і досконалість механізму депортаційної політики, чітку відпрацьованість взаємодії всіх його ланок. Проведення депортаційної політики характеризувалося чіткою ієрархічністю прийняття та виконання рішень, бюрократичною планованістю масових операцій із виселення, суворим контролем за діяльністю підзвітних структур. Депортаційна політика в західних областях України впроваджувалася сталінським режимом у два етапи: кінець 1939 – червень 1941 рр.; лютий 1944 – початок 1953 рр. Особливістю першого етапу стало комплексне проведення в регіоні чотирьох широкомасштабних депортаційних акцій (лютий, квітень, червень 1940 р., травеньчервень 1941 р.). Контингенти виселенців по кожній з операцій формувалися владними інституціями за критеріями соціальної приналежності та політичної активності. На відміну від депортаційної політики 19401941 рр., повоєнні виселення носили передусім антинаціоналістичне, антиукраїнське спрямування і проводились із метою ліквідації соціальної бази ОУН-УПА та інших опозиційних сил. Змін у повоєнний період зазнав механізм підготовки і проведення депортацій. Лише жовтнева операція 1947 р. була проведена за аналогічними схемами довоєнного періоду, в той час як усі інші виселення проводилися в міру накопичення необхідної кількості депортованих у спеціально створюваних для цього збірних пунктах. Сталінська депортаційна політика та здійснювана паралельно з цим політична і соціально-економічна „модернізація” забезпечили швидку радянізацію суспільно-політичного життя західних областей України та сприяли їх відносно повній і швидкій інтеграції в загальносоюзну тоталітарну систему. Масові виселення „ворогів” радянського ладу вплинули на етнодемографічну ситуацію в регіоні, що призвело до скорочення чисельності в 19391941 рр., насамперед, польського й українського населення, а в 19441952 рр. – українського. Наслідком масових насильницьких виселень цивільного населення стали не лише кількісні, а й якісні втрати. Західноукраїнські землі були позбавлені найбільш патріотичного і здатного до самостійних дій та продуктивної праці людського потенціалу. Механізми підготовки і проведення депортаційної політики переконливо свідчать про те, що масові виселення людей із західних областей України були не лише порушенням законності, а й чітким виконанням наперед розробленої державної політики, яку можна охарактеризувати як злочинну. Депортаційні акції з масового виселення населення західноукраїнських областей є злочином КПРС та радянської влади і не втратили складу злочину за давністю. |