У дисертації розв`язане важливе наукове завдання дослідження, яке полягає в узагальненні досвіду бойового застосування засобів зв’язку в оборонних і наступальних операціях першого періоду Великої Вітчизняної війни, розкритті основних факторів, що впливали на їх розвиток, виявленні тенденцій та закономірностей цього процесу, наданні можливих напрямів використання тогочасного досвіду в сучасних умовах. Головні висновки виконаної дисертаційної роботи є такими: По-перше, проведено аналіз історичної та військової літератури, показано стан наукової розробки теми дослідження, наведено характеристику його джерельної бази. Зроблено висновок про те, що питання бойового застосування засобів зв’язку, зокрема з досвіду Великої Вітчизняної війни, є недостатньо дослідженими і висвітленими в науковій літературі. Усебічне їх розкриття ще не набуло відповідного відображення у воєнно-історичній науці. По-друге, доведено, що напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз започаткував якісно новий етап у розвитку військ зв’язку. У першому періоді війни пройшла перевірку їх організаційно-штатна структура, удосконалювалися способи бойового використання Автором установлено, що війна внесла суттєві корективи в оцінку ролі військ зв’язку, що сприяло підвищенню питомої ваги військ зв’язку в системі Збройних Сил. На початок 1943 р. чисельність військ зв’язку досягла 10 % від загальної чисельності радянської армії, в той час як перед початком війни вона сягала лише 5%. Досвід першого періоду Великої Вітчизняної війни показав, що основні теоретичні положення з організації зв`язку, розроблені в мирний час і прийняті в Червоній Армії, в основному виправдали себе, а згодом набули подальшого розвитку. По-третє, у ході війни склалися і практикою підтвердилися основні принципи, що були покладені в основу організації військ зв’язку. Так, війська зв’язку повинні бути організаційно сформованими з таким розрахунком, щоб виконання певних завдань стосовно зв’язку (розгортання й експлуатація ВЗ, будівництво та експлуатація ліній зв’язку, забезпечення рухомими засобами, організація зв’язку родів військ і тилу тощо) доручалося окремим частинам (підрозділам) зв’язку, які мають для цього необхідні сили та засоби зв’язку. У з’єднаннях, частинах та підрозділах видів ЗС і родів військ частини (підрозділи) зв’язку формувалися за принципом багатоцільового призначення. У своєму складі вони мали весь відповідний комплект засобів, необхідний для забезпечення зв’язку. По-четверте, у ході дослідження виявлено, що в міру розвитку засобів збройної боротьби і способів її ведення змінювалися методи управління військами, вдосконалювалася техніка й організація зв’язку. Велика Вітчизняна війна підтвердила роль військового зв’язку як основного засобу забезпечення управління збройною боротьбою. Воєнний досвід показав, що без стійкого зв’язку неможливо забезпечити управління військами, а як наслідок здобути перемогу. Розвиток радіозв’язку взаємодії в першому періоді війни збільшив кількість радіомереж та радіонапрямків у різних ланках управління від двох до восьми. Загальна кількість радіостанцій у різних родах військ та густота радіостанцій на полі бою зросли в шість разів. Однак це не змогло забезпечити всіх потреб діючої армії. Тому наприкінці 1942 р. постало завдання щодо збільшення кількості робочих хвиль, а отже, довелося розробляти та втілювати в практику комплекс організаційно-технічних заходів із забезпечення електромагнітної сумісності радіозасобів, який би дозволив забезпечувати стійкий на той час зв’язок. |
