Біблія займає центральне місце в герменевтичному універсумі світової літератури і культури в цілому. Уся західноєвропейська культура і частково культура Сходу розвивалися під впливом Книги Книг, яка стала основним „депозитом” (К. Ясперс) релігійного, філософського, естетичного, історичного, морально-етичного мислення світової цивілізації. В періоди духовних криз суспільства спостерігався особливий інтерес до вивчення Святого Письма як константи людського гуманітарного досвіду. Подібне зацікавлення спостерігається і сьогодні на пострадянському просторі. Тому особливо актуальною постала проблема методологічних підходів та наукових стратегій дослідження Біблії. На цьому тлі виокремилось коло проблем, пов’язаних з аналізом біблійних текстів у річищі герменевтичних практик минулих епох, актуалізації давніх концептів у світлі сучасних досягнень науки. Герменевтизація коґнітивних практик і потужний філологічний зворот ХХ століття дали можливість по-новому поглянути на роль і місце біблійної герменевтики у системі гуманітаристики. Перший основний висновок біблійної герменевтики полягає у підході до Біблії як до феномена словесної структури, що за своєю сутністю відрізняється від усіх інших текстових явищ. Біблія – металітературний текст, складне словесне ціле, в якому зреалізована складна і багатопланова система відносин, і філолог, який вивчає цей текст, має справу з відмінним від художньої літератури типом мислення: в літературі – імагінативним, художньо-образним мисленням; у сакральних текстах – з трансцендентним апокаліптичним мисленням. Тому вивчення літератури спрямоване на розуміння художнього світу уяви у безмежній кількості проявів людської думки, пропущеної через творчий процес, є хоч і творчою, можливо, дуже індивідуальною, але все-таки рефлексією реального світу. Сакральні тексти, хоч їх також можна розглядати з точки зору їхньої художньо-образної природи, мають іншу природу, де образи чи художні фігури є лише зовнішнім оформленням внутрішньої структури апокаліптично-трансцендентного змісту, а тому їх вивчення має передбачати в першу чергу осягнення їх анагогічного значення. Біблійна герменевтика виконує функцію такого коментаря сакральних текстів. Маючи свою історію і виробивши власну методику, вона є складним і неоднорідним феноменом людської думки, який не вдається обмежити якимись рамками, оскільки предмет її дослідження – Святе Письмо – є проміжною ланкою між матеріальним і трансцендентним світом. Тому біблійна герменевтика посідає проміжне місце у системі наук – знаходиться на межі між секулярними дисциплінами текстології, філології, історико-літературної критики та теологічними дисциплінами екзегетики, апологетики та власне теології. Процес становлення і розвитку біблійної герменевтики триває понад три тисячоліття, оскільки у Біблії поняття інтерпретації з’являється значно раніше від грецької традиції і розгортається з першої старозавітної Книги Буття (1445 р. до Р. Х.). У Біблії представлена найдавніша герменевтична традиція, закорінена в інтерпретацію усіх видів спілкування Бога з людиною – снів, видінь, ангельських повідомлень, знаків, таємниць, пророцтв, притч, писаного слова, – вона набуває форми сакрального мистецтва. Різні підходи до інтерпретації Священних Писань в юдаїзмі стали відправними точками для різних методів інтерпретації в майбутньому. Таких методів викристалізувалося чотири: алегоричний, інтертекстуальний, буквалістський і харизматичний. Існують підстави визнавати, що давня юдейська екзегеза загалом є своєрідною моделлю можливих підходів до інтерпретації Біблії. Першими герменевтичними текстами нової доби стали книги Нового Заповіту. Будучи коментарями книг Єврейського Канону, вони утвердили відомі герменевтичні принципи: контекстуальний, історичний, хронометричний, компаративний, смислової прогресії, алегоричний, символічний, типологічний та ін., які лежали в основі апостольської герменевтики, бо інтенсивно розроблялися апостолами. Александрійська школа патристики продовжила юдейську Александрійську традицію Філона та Йосифа Флавія. Утвердження неоплатонізму було підґрунтям для розвитку алегоричного методу, який став центральним у патристичній екзегезі. Антіохійська школа (Діодор Тарсійський, Теодор Мопсуестійський, Іоан Христостом), яка протистояла алегоризму Александрійської, наголошуючи на буквальному та історичному методах, замінила алегоричний підхід типологічним і, намагаючись уникати догматизму, започаткувала ідеї лібералізму в розвитку світової думки. Західна латинська екзегеза (Тертуліан, Ієронім) переважно притримувалася позиції першої, продовжуючи і її алегоричні підходи, і теоретичну розробку філологічних аспектів. Вершиною цих пошуків стала діяльність Августина, який, розглядаючи мистецтво і науку як необхідні складники біблійної герменевтики, інтеґрував граматику, риторику, логіку і природничі науки в єдину інтерпретаційну доктрину. Визнаючи і буквальний, і фігуративний сенси Писання, він поєднав Александрійський і Антіохійський підходи, при чому в граматико-історичному аналізі пріоритетну роль відвів авторській інтенції, якій підпорядкував усі інші концепти. Найсуттєвішою в герменевтичній моделі Августина стала розроблена ним теорія чотирьох значень, що ґрунтується на філософському розумінні множинності словесного значення чи відношення „зовнішнього слова” стосовно „внутрішнього слова”. Вона і стала основою сучасної наукової семіотики. Надалі вся середньовічна герменевтика, розвиваючись у лоні теології, інтерпретувала Біблію з позицій полісемантичності значень. Під впливом платонізму вона трактувала видимий світ як типологію метафізичної реальності. П’єр Абеляр теорією концептуалізму та започаткованою ним дискусією щодо словесного значення, яка активно розробляла філологічну термінологію та коло теоретичних філологічних проблем, скеровуючи герменевтику в раціоналістичне річище. Християнську теологію (віру) та Аристотелеву філософію (раціоналізм) примирив у своїх працях Тома Аквінський. Філологічний зворот доби гуманізму окреслив нове коло гуманітарного знання. Комплекс лінґвістично-літературних досліджень, викликаний інтересом до класичної літератури, сприяв розвитку риторики, літературної науки, текстуальної критики, вивченню античних мов і став початком інтенсивного розвитку герменевтики. Християнські гуманісти, синтезувавши екзегезу Августина з методом Оккама, виробили новий шлях (via moderna), поєднавши дедуктивний раціоналізм з принципами віри. Теологія протестантизму, сформульована Мартіном Лютером, активізувала поширення і дослідження біблійних текстів на новій, науковій основі, ініціювала нові версії Писання національними мовами, відкривала нові можливості їх тлумачення у світлі різнонаціональних традицій. У період преромантизму почали з’являтися заклики аналізувати Біблію з культурологічних позицій, віддаючи належне тексту як літературному витвору в системі розвитку культури загалом і літератури зокрема. Тоді зародилися сучасні підходи до вирішення герменевтичних проблем. Найпродуктивнішою виявилася філософія тотожності Фрідріха Аста, на основі якої базувалась його теорія відтворюючого конструювання. Біблійна герменевтика першої половини ХХ ст., формуючись у лоні лібералізму, перейняла ірраціоналістичні тенденції епохи і вилилась в екзистенціалістську теорію інтерпретації, де основний акцент ставився не на прагматичних методах дослідження тексту, а на „екзистенційному переживанні”, самозаглибленні, самоусвідомленні, емоційному досвіді. Такий підхід призвів до виникнення нових тенденцій у герменевтичній науці, що переорієнтувалась з проблеми аналізу тексту на проблему читацького сприймання. Екзистенційна гременевтика вперше поставила питання про те, що означає текст для кожного окремого читача, і таким чином скерувала подальші дослідження в річище рецептивної естетики та теорії читацького відгуку. Ґадамер, виступаючи послідовником Гайдеґґера, Дільтея, Гуссерля, узагальнивши весь досвід попередників, спрямував науку про інтерпретацію у феноменологічну сферу з основним наголосом на філософії мови як сакральної сутності буття. Спроби структуралістів та розхитування методологічних засад з боку деконструктивістів породили явище протидії таким підходам. Починаючи з праць Е. Д. Гірша, в літературознавчій науці прозвучав заклик повернутися до витоків „чистої герменевтики”. Гірш підняв свій голос „на захист автора”. Прихильниками і продовжувачами таких підходів стали Френк Кермоуд, який першим в епоху деконструктивістської ідеології здійснив спробу повернути сучасне літературознавство у більш традиційне річище зі значним акцентом на біблійних студіях та застосуванні екзегетичних методологій у процесі текстової інтерпретації; та Вольфганг Ізер, який услід за попередником продемонстрував актуальність та продуктивність залучення до сучасних літературознавчих студій методів біблійної герменевтики, аж до доцільності використання в процесі текстової інтерпретації давньоєврейської методології мідрашу. Вони виступали проти спрощеного ставлення до Слова Божого, закликали повернутися до основоположних доктрин Писання. Пройшовши тривалий шлях становлення і розвитку, герменевтика виробила складну систему теоретичних концепцій. Кожна інтерпретативна система віддзеркалює певну історичну епоху, базується на конкретному історичному і соціальному досвіді, зумовлена усталеними традиціями розуміння та науковими досягненнями епохи. Загалом герменевтика розвивалася, послідовно виробляючи єдину концепцію інтерпретації тексту та явищ буття, формуючи методологічну систему, термінологічний апарат, виявляючи загальні закономірності процесу розуміння та інтерпретації. Говорячи про структуру і сутність біблійної семіосфери, не обійти увагою основні символіко-алегоричні концепти, що можуть вважатися певними смисловими константами Святого Письма. Автори Писання використовують наочні картини і символи для відтворення основних релігійних концептів віри, щоб передати їх у предметно осяжних, зрозумілих людям поняттях і образах. Тут дається взнаки й особливий орієнтальний тип мислення євреїв, якому властива виняткова метафоричність і асоціативність. Тому дослідники Біблії мають враховувати усі ці фактори для аналізу художніх образів Писання. Такий тип мислення і така структура мови є особливою ознакою орієнтальної ментальності. У Біблії це набуває глибинного філософського смислу, оскільки є спробою в чуттєво-конкретних образах передавати суть речей духовних, позаемпіричних, апокаліптичних. Коли ж йдеться про такі сутності, як Логос, втілений в людській подобі, подібна образність набуває рис релігійної містерії (це мав би усвідомлювати кожен інтерпретатор Писання). Водночас саме такі образи є стрижневими, центральними в процесі інтерпретації, і, аналізуючи їх, варто зважати на їх есхатологічну сутність. Основним принципом такої інтерпретації є принцип підпорядкування конечного безконечному (Шеллінґ). Семіосфера Писання – надзвичайно складне і багатоаспектне явище. Попри чітку обмеженість і усталену впорядкованість Канону навряд чи можна досягнути повної ясності в аналізі біблійних символів. Водночас не можна не враховувати й того факту, що Біблія – це передусім релігійні сакральні тексти, спроектовані на релігійну свідомість. Не варто іґнорувати думок теологів з цього питання. У ХХ ст. внаслідок поширення ідей семіотики під текстом почали розуміти будь-який феномен людської цивілізації, розглядати кожне явище науки чи культури як знакову систему, в якій відтворений і зафіксований інтелектуальний рівень його творців. Інтенсивний розвиток літератури і виникнення інших секулярних дискурсів спричинив розвиток біблійної критики у світлі цих новітніх парадигм, змінюючи традицію біблійної інтерпретації. Зараз основний акцент ставиться на необхідності складної інтеґрації методів аналізу та інтерпретації, значно складнішої, ніж щодо аналізу літературних творів. Українська наука надолужує втрачені за останнє століття можливості долучення біблієзнавства та біблійної герменевтики у сферу гуманітарних досліджень, засвоює здобутки світових учених, аби виробити власну позицію щодо окресленого кола питань. Перервана традиція інтерпретації Біблії унеможливлює розуміння світової та української класики. Сьогоднішнє літературознавство повинно по-новому навчитися читати і розуміти Біблію – біблієзнавчий дискурс має посісти належне місце у системі гуманітарних досліджень. |
