На підставі проведеного системного аналізу фактологічного матеріалу, здійснення наукового дослідження за темою дисертації можна зробити наступні висновки: 1. Стан сучасного наукового знання в галузі історіографії садибного зодчества на Київщині дає можливість констатувати, що автори попередніх досліджень не мали на меті створення цілісної картини еволюції садибно-паркових утворень, заторкували лише окремі сторони найбільш відомих об’єктів. 2. Становлення і розвиток садибно-паркового будівництва досліджуваного регіону кінця ХVІІІ – початку ХХ століть були підготовлені рядом історичних передумов, які склалися залежно від суспільно-політичних та соціально-економічних обставин, викликаних перебуванням Правобережної Київщини до 1793 року у складі Речі Посполитої та подальшою державною належністю Російській імперії. 3. Садибно-паркове будівництво Київщини пройшло тривалий еволюційний шлях, зазнаючи кількісних та якісних змін: зведення більшості резиденційних закладень наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.; затухання садибного будівництва в середині ХІХ ст.; зменшення попередніх обсягів садибного зодчества у другій половині ХІХ ст.; трансформація садибно-паркових утворень в нові типи житла – особняки в містах та дачі у приміських зонах (остання третина ХІХ – початок ХХ ст.). 4. Роль головного чинника при виборі композиційних і планувальних прийомів організації просторового середовища відігравали природно-ландшафтні особливості місцевості. А визначальними для подальшого розвитку були історико-соціальні та економічні чинники, що зумовили диференціацію землевласників залежно від розмірів їх володінь – на великих (від 10 тис. дес. і вище), середніх (1–10 тис. дес.) і дрібних (до 1 тис. дес.). 5. Розташування резиденційних комплексів стосовно загальної забудови населеного пункта здійснювалося: у центрі населеного пункта; на його околицях; за його межами, що впливало на вибір планувальної схеми садиби та співвідношення питомої ваги основних її структурних елементів – ядра комплексу (палац, флігелі) і рекреаційної зони. 6. На садибно-паркових утвореннях Київщини кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. виразно позначилися основні мистецько-стильові напрямки: класицизму (80-і роки ХVІІІ – 30-і роки ХІХ ст.); ампіру (перша половина ХІХ ст.); романтизму (кінець ХVІІІ – 90-і роки ХІХ ст.); еклектики (середина ХІХ – початок ХХ ст.); модерну (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). 7. Архітектурно-композиційні закономірності садибно-паркового будівництва Київщини кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. полягали у: своєрідних композиційних прийомах організації ядра садиби, найбільше розмаїття яких спостерігається на межі ХVІІІ – ХІХ ст.; об’ємно-планувальній композиції садибних палаців, серед яких виділено такі типи: 1) призматичний компактний об’єм з центральним залом та анфіладою приміщень, розташованих по його периметру (ранній класицизм); 2) симетрично-вісьова, анфіладна композиція інтер’єру з двостороннім розташуванням приміщень і центрально розміщеним залом (зрілий класицизм); 3) складний, диференційований об’єм будівлі з асиметричним, комбінованим внутрішнім розплануванням (романтизм, еклектика, модерн). 8. На формування присадибних парків Київщини, що були органічним невід’ємним структурним елементом садибно-паркових утворень, мали вплив як загальноєвропейські тенденції паркобудування, так і місцеві традиції. Виявлено певні аналогії з об’єктами садово-паркового мистецтва, що створювалися у цей час в Російській імперії. Для них було властивим влаштування в резиденціях великих магнатів лісопаркової зони, призначеної для полювання; поєднання господарчої і художньої функцій у присадибних парках середнього та дрібного дворянства. 9. Регіональні особливості садибно-паркового будівництва Київщини кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. полягали: в архітектурно-просторовому вирішенні класицистичних палаців, яким були притаманні прямокутна форма плану, розчленування ризалітами головного і паркового фасадів, акцентування головних входів портиками, при цьому головний корпус не перекривався куполом, на відміну від російських класицистичних палаців; в архітектурно-композиційній побудові садибних палаців магнатів, які відзначалися певною камерністю і скромністю порівняно з аналогічними об’єктами великих землевласників сусідніх регіонів (Волинь, Полтавщина, Чернігівщина); в ландшафтно-планувальному вирішенні паркових територій, базою для створення яких було використання первісного ландшафту: гідрологічної мережі, дендрологічного складу місцевої рослинності, гранітних скель. 10. Виявлені у процесі дослідження садибні комплекси Київщини кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. доповнюють наші знання про садибно-паркове будівництво даного історичного регіону України і мають бути враховані при формуванні Державного реєстру нерухомих пам’яток України. |