У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у комплексному вивченні проблеми антибільшовицького руху селян в правобережній частині УСРР у 1920–1924 роках. На підставі залучення широкого кола архівних джерел, публікацій документів і матеріалів, тогочасної преси, мемуарів та констатації фактів учасників тих подій, наукової літератури ґрунтовно проаналізовано причини, цілі, форми, методи, масштаби і наслідки селянського опору більшовицькій владі в правобережній частині УСРР у вказаний період. Доведено його вагому роль як дієвого фактора ознайомлення з політичними і соціокультурними процесами в історії України, піднесення національної самосвідомості українського народу. Вирішення наукової проблеми важливе і в практичному значенні, оскільки фактичні дані дисертації складають сукупний матеріал для краєзнавців, наукових працівників архівів, музеїв, бібліотек, культурно-освітніх товариств на сучасному етапі державотворення.
Аналіз стану наукової розробки теми засвідчив, що вона не стала предметом спеціального вивчення історичної науки. Розглядаючи у контексті інших історичних проблем, антибільшовицький рух селян 1920–1924 років здобув суперечливі оцінки в історіографії. Залучена до дисертаційної роботи джерельна база є достатньо представницькою і достовірною, що дозволяє у повній мірі розкрити дослідницьку проблему.
З’ясовано причини активної участі селян в антибільшовицькому протистоянні. Поміж них наступні: відхід більшовиків від обіцяного курсу, запровадження військового стану, примусове насадження комуністичних органів влади, насильницька „радянізація” села, примусове проведення хлібозаготівельних кампаній і надзвичайно погане забезпечення селян товарами першої необхідності, зневажливе ставлення радянських службовців до мешканців сіл, виникнення штучного голодомору 1921–1923 рр., репресивні дії чекістів, міліції, свавілля підрозділів Червоної армії по відношенню до мирного населення, проведення примусової мобілізації до її частин, антирелігійна і антицерковна політика тощо. А також основним чинником протистояння селян була організація екзильним урядом УНР структури повстанських одиниць.
Антибільшовицький рух селян в першій половині 1920-х рр. поділявся на активні і пасивні форми протидії. Перші являли собою масовий озброєний рух селян, з характерною структурою. При цьому звинувачення селян у „бандитизмі” є безпідставним, адже діюча влада не залишила їм іншого вибору, як взятися за зброю для захисту власних прав. Цей рух в значній мірі розпалювався та підтримувався екзильним урядом УНР через посередництво повстанських комітетів, підпільних організацій, отаманських загонів, значна частина яких володіла військовим досвідом. Всі вони притримувалися переважно національних поглядів. Досить жваво селянство проявляло себе в протидії більшовицькій владі пасивними формами опору. Їх суть зводилася до приховування кількості врожаю, землі, реманенту та коней, несплати податків у зазначений строк, самовільного розширення присадибних ділянок за рахунок націоналізованих земель, зайнятті самогоноварінням, саботуванні розпоряджень працівників більшовицької влади, активній участі в різноманітних підпільних торгівельно-бартерних операціях, контрабандистській діяльності, відстоюванні своїх вимог на селянських безпартійних конференціях тощо.
Повстанський рух селян спрямовувався екзильним урядом УНР із-за кордону через посередництво, головним чином, Повстансько-партизанського штабу. В УСРР діяли свої органи управління повстанським рухом: Всеукраїнський центральний повстанський комітет, Козача рада та Об’єднаний повстанський загінний комітет. Проте, в багатьох випадках, без їх посередництва, в правобережній частині УСРР була створена власна структура повстанства, яка складалася із повстанських комітетів різного територіального значення (районні, губернські, повітові, волосні), підпільних організацій та отаманських загонів. Центральні органи повстанського руху, не змігши організувати повстале селянство, швидко були ліквідовані так і не виконавши своїх завдань в повній мірі. А це в свою чергу, в значній мірі, призвело до ліквідації регіональних повстанських комітетів, підпільних організацій, отаманських загонів та й краху повстанського руху в цілому.
Вагома місце у подіях повстанського руху 1920–1924 років належить Якову Гальчевському („Орел”), який протягом цього часу був отаманом, керівником усіх повстанських осередків 6-го районного повстанського комітету, до складу якого входили Літинський, Летичівський, Вінницький, Проскурівський, Кам’янець-Подільський та Могилів-Подільський повіти Подільської губернії, командувачем повсталими загонами Правобережної України. Під його командуванням формувалися нові повстанські угруповання, планувалися і здійснювалися найбільші операції проти більшовицького режиму. Шляхом проведення з’їздів командирів повстанських загонів, цей ватажок зробив спробу внести елементи організованості і цілеспрямованості в діях повстанців Правобережної України. Незважаючи на складні обставини, в яких опинилися отаманські загони у 1923-1924 рр., застосовуючи нові методи боротьби, Гальчевський продовжував очолювати антибільшовицький рух. Не переоцінюючи роль у розгортанні повстанського руху, Я. Гальчевського можна поставити, на нашу думку, в один ряд з такими діячами, як Н. Махно, М. Григор’єв.
Рух повстанських загонів носив масовий характер. Протягом зазначеного періоду, одні загони замінювалися на інші, а відтак кожний із них творив свою власну історію. Поміж видатних ватажків повстанських загонів І. Трейко, Л. Завгородній, К. Грищенко, „Чорний Ворон”, „Гордій”, „Свищ” та інші, діяльність яких фактично тривала до 1924 р. Діючи партизанськими методами боротьби, повстанські загони все ж відрізнялися один від одного, в основу чого було покладено рівень організованості та дисципліни, що залежало від ватажків кожного із них, а не чисельність чи рівень озброєння. В цілому вищезгадані повстанські загони, спираючись на національні звичаї та традиції ведення боротьби, на достатньо високому рівні протистояли більшовицькій владі. |