Наукова задача, розв’язанню якої присвячене дане дослідження, полягає у тому, щоб узагальнити та уточнити наукові положення щодо поняття прав людини, закономірних тенденцій їх розвитку, визначення та класифікації чинників, котрі у підсумку зумовлюють зміст та обсяг прав людини, оскільки такі положення поки що є досить неоднозначними. Виконане дисертаційне дослідження дозволяє зробити наступні основні висновки. Права людини – це певні її можливості, об’єктивно зумовлені характером та досягнутим рівнем розвитку суспільства (котрі на сучасному етапі зазнають відчутного міжнародного впливу), які обґрунтовані з позиції моральних норм, домінуючих у відповідному суспільстві, спрямовані на забезпечення гідних умов існування та нормального розвитку людини, а отже, – й на утвердження її самоцінності як унікальної родової біосоціальної істоти. Права людини за їх онтологічною природою: а) виступають соціально-збалансованими можливостями (як результат “зрівноваження” інтересів людини та суспільства); б) визначаються, як можливості соціальні, певними кількісними й якісними показниками (параметрами) чи, іншими словами, змістом та обсягом. Зміст і обсяг прав людини як зовнішнє вираження внутрішньосистемних характеристик цього феномена є, своєю чергою, похідними від таких явищ, як характер та рівень розвитку суспільства. Поняття “характер” розвитку суспільства відображає специфічні, історично усталені форми життєдіяльності конкретного суспільства, які слугують відображенням певних, так би мовити, “інтимних” властивостей соціального розвитку, що не можуть бути повною мірою пояснені та адекватно обґрунтовані поза контекстом культурно-історичних умов еволюції саме цього суспільства, але тим не менше враховуються в кожному конкретному випадку при вирішенні питання про дотримання чи порушення прав людини. Систему чинників, які детермінують зміст та обсяг прав людини, складають: а) антропні (характерні риси, котрі властиві людині як біосоціальній істоті); б) внутрішньо-соціальні (культурно-історичні, національно-економічні умови існування та розвитку відповідного суспільства) та в) зовнішні (міжнародні), вплив яких на сучасному етапі помітно зростає. До новітніх тенденцій розвитку прав людини належать: 1) видова диверсифікація (урізноманітнення) прав людини, що виражаєтся у включенні до невід’ємних складових цього інституту: а) солідаристських (колективних) прав людини, б) спеціальних можливостей (заходів позитивної дискримінації), покликаних компенсувати об’єктивні (біологічні, психічні та інш.) відмінності між людьми, котрі унеможливлюють рівне конкурування останніх; 2) збільшення кола соціально-зобов’язаних суб’єктів, які повинні забезпечити відповідні права – міжнародні утворення та їхні органи (скажімо, ЄС та його наднаціональні органи, а також транснаціональні корпорації). Права людини у світлі їх сучасної інтерпретації характеризуються низкою таких засад: а) соціально-природний характер можливостей людини; б) формальна рівність та однаковість стартових можливостей, доповнювана принципом фактичної рівності як наслідку впливу домінуючих моральних норм суспільства; в) невідчужуваність (невід’ємність) прав людини; г) гуманізм як системоутворююча засада прав людини, що випливає із гідності людини – її самоцінності як унікальної родової біосоціальної істоти. Аналіз процесів, що мають місце у правопорядках ЄС, РЄ, ОАД, свідчить про формування нової, міжнародної, культури прав людини. Її суттєвими особливостями є: а) подолання існуючих колізій та розмежування сфер впливу міжнародних органів захисту прав людини, зокрема судових органів РЄ та ЄС; б) міжрегіональне запозичення окремих змістовних елементів тлумачення прав людини; в) поступове формування уніфікованої системи змістовних стандартів прав людини. Деталізовані у дисертації сучасні тенденції розвитку інституту прав людини свідчать про інтенсифікацію набуття цим явищем ознак загальноцивілізаційного феномена. Відтак, видається підставним – при характеристиці суттєвих властивостей прав людини – вживати поряд із терміном “можливості” також і термін “надбання” (загальнолюдські). Якщо поняття, позначене терміном “можливості”, характеризує феномен прав людини з огляду на конкретне суспільство, то термін “надбання” більш точно характеризує цей феномен крізь призму його бачення міжнародним правом. Власне, аналіз міжнародних норм з прав людини, вміщених в актах всесвітніх організацій (ООН), регіональних систем захисту прав людини, порівняння “правозахисної” практики Євросуду з прав людини, ССЄС та Суду ОАД дозволяють вести мову про всесвітні масштаби не лише принципового консенсусу щодо номенклатури, переліку прав людини, які мають бути забезпечені в усіх регіонах земної кулі, але й стосовно базового, мінімального рівня тих ознак змісту прав людини, котрий має забезпечуватися у кожному випадку реалізації відповідного права людини. Це ще раз підтверджує вироблений практикою Євросуду з прав людини, принцип “серцевинного значення права”, зменшувати, звужувати рівень якого (тобто рівень змістовного навантаження права людини) не повинна жодна держава сучасного світового співтовариства. Зважаючи на необхідність наукового обґрунтування та удосконалення перекладу низки іншомовних термінів з прав людини українською мовою, пропонується: термін “Universal Declaration” перекладати “Всезагальна Декларація”, термін “Civil Rights” – як “особові права”; терміносполучення “Human Being” тлумачити не у кальковому варіанті перекладу (як “людська істота”), а крізь призму категоріального апарату екзистенціалізму, котрий наголошує на неповторності індивідуального буття людини й значенні її прав для цього процесу, та відображати в україномовному варіанті терміном “людина”. |