У дисертації проведено комплексний аналіз і запропоновано нове вирішення наукового завдання, що полягає в узагальненні і систематизації історико-правових знань про вітчизняну систему адміністративно-територіального поділу країни, модель публічної адміністрації та її організації на регіональному і місцевому рівнях. 1. Адміністративно-територіальний устрій являє собою розподіл території держави на частини (адміністративно-територіальні одиниці), які є територіальною основою для побудови і функціонування системи органів державної влади й органів місцевого самоврядування. 2. Адміністративно-територіальний устрій держави (поділ) складає каркас усіх інших форм соціального життя. Поза адміністративно-ринковими державами одиниці адміністративно-територіального поділу субординовані одна одній з тим чи іншим ступенем неоднозначності. Штати, графства, землі, округи й ін. суб’єкти інших держав зв’язані між собою по-різному: у форми зв’язків між одиницями адміністративно-територіального поділу тим чи іншим способом включається політична й економічна історія держави, визначаючи в якійсь мірі й її майбутнє. 3. Порівняльний аналіз показує, що число рівнів в ієрархіях адміністративно-територіального устрою у політично стабільних й економічно процвітаючих державах не перевищує трьох, максимум – чотирьох (держава – штат – графство; держава – земля – муніципальний округ; і т.п.). Збільшення кількості рівнів адміністративно-територіального поділу, як правило, призводить до конфліктів між рівнями. Число рівнів в ієрархії адміністративно-територіального поділу в УРСР складало п’ять „республіка – область – район – місто – поселення”) і шість в СРСР: „СРСР – республіка – область – місто – район – поселення”. 4. Система адміністративно-територіального поділу СРСР й Української РСР як його складової частини була побудована так, що центр (союзний центр – стосовно республіканського рівня, республіканський – стосовно обласного чи районного і т.д.) стосовно будь-якої периферії виступав як інститут відчуження і концентрації виробленого периферією продукту й орган розподілу відчужених у безпосередніх виробників ресурсів. Органи управління нижче лежачого рівня прагнули віддати Центру якомога менше, а одержати з централізованих ресурсів якомога більше. Політика будь-якого „центру”, природно, була протилежною, він прагнув узяти від підлеглої території більше, а віддати менше. Конфлікти між суміжними рівнями ієрархії вирішувалися переносом їх на більш високий рівень, який виступав у ролі третейського судді і верховного розпорядника ресурсів. 5. Адміністративно-територіальний поділ СРСР в цілому був логічним. Конфлікти, пов’язані з відносинами відчуження/розподілу інституалізувалися в системі представницьких органів влади, де й вирішувалися з більшим чи меншим успіхом. Соціальний простір СРСР й Української РСР як його складової частини було організовано принципово по-іншому, ніж у других сучасних їм спільнотах: простір соціального життя й адміністративно-територіальний поділ (районування) в СРСР й УРСР були ідентичні. 6. Модель поділу України на 24 області і Республіку Крим, відбита в Конституції, сформована під час розквіту Рад у середині 1930-х рр. за принципом замкнутого існування величезної держави, відділеної від іншого світу залізною завісою, тому сьогодні ми маємо систему, що не відповідає інтересам новітньої історії нашої держави з погляду вільних ринкових відносин і суспільних інтересів. Адміністративно-територіальний устрій України перекручений і не враховує сучасних потреб регіонів. Існуюча модель блокує самодостатній і ефективний розвиток регіонів, тому не випадково більшості з них необхідні дотації з центру. Крім того, інтереси місцевих територіальних громад при цій системі враховані мінімально. 7. Адміністративно-територіальна реформа не може зводитися до чисто територіальних змін і повинна містити в собі комплекс заходів для реформування всієї системи влади; при цьому новий адміністративно-територіальний поділ повинен проводитися не за якимось одним основним принципом, а лише на основі комплексного підходу. Основними перешкодами на шляху до реформування територіального устрою України є низька компетентність і кваліфікація державних службовців і можливе погіршення якості державного управління. 8. В Україні є свої історичні й культурні традиції, що могли б сприяти впровадженню нового адміністративно-територіального устрою. При впровадженні нової моделі адміністративно-територіального поділу в сучасній Україні необхідно враховувати відмінності у культурі і менталітеті населення різних регіонів. Доцільно, на погляд авторки, зробити прив’язку майбутніх укрупнених областей до т.зв. ТВК (територіально-виробничих комплексів), що дає можливість говорити про десять областей як про один з найбільш імовірних варіантів майбутнього адміністративно-територіального поділу України: Київщина, Слобожанщина, Донеччина, Запоріжжя, Таврія, як варіант АРК – окремий суб’єкт «Крим», Черкащина, Поділля, Карпатська область, Волинь. 9. Регулювання адміністративно-територіального устрою повинно бути предметом спільного ведення органів державної влади України й органів місцевого самоврядування. Окремі питання адміністративно-територіального устрою можуть відноситися до виняткового ведення органів державної влади України. Питання адміністративно-територіального устрою і територіальної організації місцевого самоврядування не можуть розглядатися як питання місцевого значення. 10. Доцільним є прийняття Закону України «Про загальні принципи адміністративно-територіального устрою» із включенням у нього положень, що визначають: розмежування повноважень по регулюванню адміністративно-територіального устрою між центральними й місцевими органами державної влади; систему видів адміністративно-територіальних одиниць, загальні умови утворення і скасування адміністративно-територіальних одиниць, встановлення і зміни їх адміністративних кордонів; порядок встановлення і зміни найменувань адміністративно-територіальних одиниць; порядок утворення і ліквідації адміністративно-територіальних одиниць, що складають базовий рівень територіальної організації державних органів – районів, міст регіонального значення, районів у містах; загальні принципи визначення території місцевого самоврядування, утворення, перетворення і ліквідації органів місцевого самоврядування, умови правонаступництва при скасуванні територіальних утворень; правові основи єдиної системи обліку адміністративно-територіальних одиниць в Україні. 11. Територіальна організація місцевого самоврядування повинна відповідати одному чи декільком рівням загальної структури адміністративно-територіального устрою. Найбільш раціональним уявляється такий варіант територіальної організації місцевого самоврядування, який припускає наявність між територією країни в цілому і рівнем адміністративно-територіального устрою, на якому діє місцеве самоврядування, проміжного («буферного») рівня територіальної організації з виконанням на ньому винятково державних повноважень. 12. Референдум не може застосовуватися як форма врахування думки населення з питань адміністративно-територіального устрою держави. Необхідним уявляється закріплення у чинному законодавстві інституту безпосереднього волевиявлення населення з питань адміністративно-територіального устрою, аналогічного за процедурою референдуму, але який би мав консультативне (рекомендаційне) значення. Доцільним також вбачається утворення у структурі органів виконавчої влади органа зі спеціальною компетенцією, який би координував виконання державних повноважень в області адміністративно-територіального устрою. 13. Основними напрямками удосконалення законодавства України про адміністративно-територіальний устрій можуть стати: уточнення категоріально-понятійного апарату, використовуваного у законодавстві; оптимізація системи видів адміністративно-територіальних одиниць в Україні; більш чітке розмежування повноважень з питань адміністративно-територіального устрою між законодавчим (представницьким), виконавчими органами державної влади й органами місцевого самоврядування; реалізація принципу взаємозв’язку територіальної організації місцевого самоврядування з загальною структурою адміністративно-територіального устрою України; приведення у відповідність з чинним законодавством гарантій врахування думки населення з питань адміністративно-територіального устрою, закріплення умов регулювання адміністративно-територіального устрою при негативній думці населення з відповідного питання; приведення у відповідність з чинним законодавством порядку участі місцевих органів державної влади у встановленні і зміні найменувань адміністративно-територіальних одиниць. |