У результаті проведеного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування, теоретичного осмислення низки наукових праць різних галузей права, запропоновано нове вирішення наукового завдання, що полягає в удосконаленні адміністративно-правового регулювання забезпечення безпеки особи. Сформульовано низку висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вирішення зазначеного завдання, основні з яких: 1. Безпека особи складається з такого стану суспільних відносин, які виключають наявність факторів, що створюють загрозу невизначеному колу осіб. Усі ці відносини, зрештою, визначають безпеку особи, під якою слід розуміти систему внутрішніх і зовнішніх умов економічного, політичного, соціального, юридичного, техногенного й іншого характеру, що запобігають загрозі невизначеному колу осіб, їх життю і здоров'ю, правам і свободам, що здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування. 2. Категорія „адміністративно-правовий механізм забезпечення безпеки” має функціональне значення для практичної реалізації і є системою комплексних заходів з охорони та відновлення порушених прав людини, створює організаційно-правову базу, що дозволяє органам державної влади і місцевого самоврядування безперешкодно здійснювати свої повноваження. 3. Розкрито співвідношення понять „безпека особи” та „правопорядок”. Наголошено, що зазначені поняття мають не однакове функціональне навантаження, але результатом яких є реалізація прав і законності для охорони життя, здоров’я, честі та гідності громадян, забезпечення суспільного спокою, створення нормальних умов для діяльності підприємств, установ, організацій різних форм власності. Не менш складною і недостатньо розробленою є проблема співвідношення безпеки особи, громадського порядку і суспільної безпеки. Аналіз законодавства свідчить, що безпека особи, громадський порядок і суспільна безпека тісно пов'язані та взаємообумовлені самостійні суб’єкти охорони, що різняться між собою специфікою суспільних відносин, характером правопорушень і засобами регулювання, але головним об'єктом їх охорони є людина, її життя та здоров’я, недоторканність. 4. Дослідження механізму правового забезпечення безпеки особи у сфері суспільної безпеки дозволило зробити висновок, що поняття суспільної безпеки не має на сьогодні чіткого законодавчого та наукового визначення. Пропонується авторське визначення суспільної безпеки як стану захищеності суспільства від протиправних дій, згідно з яким об'єктом захисту є суспільний устрій, системи прийнятих норм і цінностей, а загрози носять суб'єктивний характер, оскільки є винними діями (бездіяльністю) тих чи інших осіб. Забезпечення безпеки особи, суспільної безпеки й охорона громадського порядку здійснюється у процесі єдиної діяльності (насамперед, адміністративно-наглядової) органів державної влади і місцевого самоврядування. 5. Визнання особистої безпеки як елементу адміністративно-правового статусу особи дозволило розкрити природу особистої безпеки як об'єкта адміністративно-правового регулювання з точки зору його змісту та місця в системі особистих прав і дати наступне авторське визначення: особиста безпека – це врегульований адміністративно-правовими нормами стан захищеності прав, свобод і законних інтересів особи від чинників і умов, що створюються адміністративними правопорушеннями, шкідливими природними, техногенними та соціальними явищами дійсності. 6. Гарантії можна визначити як сукупність загальносоціальних, політичних, юридичних та організаційних умов і засобів, що використовуються органами державної влади та місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями з метою убезпечення безпеки особи від можливих посягань. До загальних гарантій належать економічні, політичні, соціальні, духовно-культурні, до спеціальних – юридичні. 7. Діяльність суб’єктів забезпечення безпеки особи повинна ґрунтуватися на основі тенденцій децентралізації, комплексного підходу у вирішенні поставлених завдань, вимог оперативності, мобільності, гнучкості та готовності всіх служб і підрозділів до реагування на протиправні діяння, об'єднання зусиль органів державної влади, місцевого самоврядування. Зміни в системі забезпечення безпеки особи повинні здійснюватися в наступних напрямах удосконалення: організаційно-структурна побудова; удосконалення форм і методів діяльності; нормативно-правове забезпечення; підготовка кадрів для створення професійного ядра; належне фінансове та матеріально-технічне забезпечення. 8. Органи внутрішніх справ виконують основні функції щодо забезпечення безпеки особи, основна частина яких покладена на міліцію громадської безпеки. Ефективнішому вирішенню завдань щодо забезпечення безпеки особи сприятиме розширення мережі стаціонарних постів міліції, установ екстреного зв'язку громадян з черговими частинами, використання можливостей автоматизованих інформаційно-пошукових систем для перевірки громадян на причетність до здійснених правопорушень. Разом із тим існує низка проблем щодо нормативного забезпечення їхньої діяльності: зокрема зберігається інформаційна закритість відомчого правового регулювання, оскільки щойно прийняті відкриті нормативні акти несвоєчасно доводяться як до громадян, так і до особового складу МВС України. В окремих підрозділах на неналежному рівні проводиться систематизація відомчих нормативних актів, що ускладнює їх пошук і застосування. 9. Інформаційна безпека особи – стан захищеності інформаційного середовища суспільства, що забезпечує її формування, використання і розвиток в інтересах громадян. Інформація в ньому виступає як об’єкт, що захищається. Правове регулювання діяльності щодо забезпечення інформаційної безпеки особи здійснюється за допомогою інститутів таємниці, ліцензування діяльності по технічному захисту конфіденційної інформації і діяльності з використанням шифрувальних засобів, послуг, пов’язаних з електронним цифровим підписом, а також відповідальності за правопорушення в сфері безпеки інформації, що може бути цивільно-правовою, адміністративною і кримінальною. Введення правил роботи з інформацією і фіксація порушень у використанні даного ресурсу може істотно вплинути на виконавчу дисципліну в управлінні. Однак для реалізації цих можливостей необхідно прийняти низку законодавчих актів: про службову інформацію, особисту і професійну інформацію, комерційну таємницю, персональні дані. Найбільш гостро постає питання про стан гласності нормативних актів органів виконавчої влади і відповідних місцевих органів влади. Більшість порушень пов’язані з використанням глобальних мереж Інтернету й подібних внутрішніх і регіональних мереж. Потрібно визначитися, що доцільно представляти в Інтернеті, і за яких умов використовувати інформацію, взяту з Інтернету. |
